"Через вогонь, воду і мідні труби" Борис Малиновський Київ, 2016. -272 стор. Книгу видано російською мовою. Замовити книгу можна в інтернет магазині TravelBook Моїм дітям та їх спадкоємцям присвячується... Борис Малиновський "Через вогонь, воду і мідні труби" © Б.М.Малиновський, 2016

Анотація

Ця книга про військовий шлях 55-ї стрілецької дивізії. Дивізія була сформована в серпні 1919 року в приволзькому м. Бариш. У Великій Вітчизняній війні її багатостраждальний бойовий шлях почався на річці Щара в Білорусії. Ставши на смерть при захисті державного кордону в перші дні віроломного нападу Німеччини на СРСР 22-25 червня 1941 р., вона здійснила подвиг - вперше не пропустила гітлерівців далі кордону!

З 24 червня по 22 вересня 1941 р. з важкими боями вона відходила з району Бреста до України і майже повністю загинула на полі бою. 1-го грудня 1941 р. - була наново сформована і продовжувала відважно битися всі наступні чотири роки Вітчизняної війни, пройшовши майже тисячу кілометрів крізь - як кажуть - Вогонь, Воду і Мідні труби - в жорстоких доленосних битвах (Курська дуга), при форсуванні річок (Десна, Дніпро) і непрохідних боліт (Пінські і Прип'ятські). День Перемоги вона зустріла в зеніті слави разом з переможцями, ставши Мозирською Червонопрапорною 1-ю дивізією морської піхоти БФ, а її прапороносні полки - названі Лунінецьким, Пінським, Червонопрапорним, ордена Суворова ІІІ ступеня полками морської піхоти ЧБФ.

Після війни дивізія, багато років здійснювала бойову службу на ЧТФ, а потім стала 155-ю Окремою бригадою морської піхоти ЧТФ.

Видання розраховане на широке коло читачів.

Заповіт однополчан

У книзі німецьких істориків Девіда Гланца і Джонатана Хауза "Курська битва. Вирішальний поворотний пункт Другої світової війни" про початок Великої Вітчизняної війни йдеться: "...Червона армія здійснила чудо вже тим, що просто вижила при німецькому вторгненні, не кажучи вже про те, щоб його зупинити.

...Що більш дивно, росіяни встигали швидше виставляти нові дивізії, ніж німцям вдавалося їх знищувати. До 31 грудня 1941 р. Червона армія створила 385 нових дивізій і 267 окремих бригад, що більш ніж компенсувало втрати в боях, еквівалентні 229 дивізіям. Якщо перед війною німецька розвідка оцінювала сили противника приблизно в 300 дивізій, до грудня Совєти виставили майже в три рази більше подібних з'єднань. Більшість цих одиниць було погано озброєне і навчено, але, ...уперта стійкість радянського солдата була значним внеском в провал німців в 1941 р.

5 грудня 1941 р. Сталін почав контрнаступ, використавши старанно припасені резерви для удару по німецьким бойовим порядкам, що розтягнулися під Москвою."

"...Те, що Червона армія взагалі була здатна перейти в наступ, німців потрясло. Спочатку Гітлер заборонив будь-який відхід частин, і багато вищих командирів, включаючи Хайнца Гудеріана, були відсторонені за те, що наполягали на відступі, щоб зберегти свої війська. Але врешті-решт Гітлер був змушений погодитися на те, щоб подекуди відійти. Тим часом Сталін відчував такий підйом від початкових успіхів, що вирішив початковий контрнаступ перетворити в стратегічний наступ по всьому фронту.

Насправді Червона армія була ще занадто слабка і недосвідчена для такого великого завдання. Німці швидко відновили бойовий дух і рухливість і в боях зупинили радянський наступ до лютого 1942 г."

Значна частина з наявних і новостворених дивізій стали в подальшому, учасниками найбільших битв на основних фронтах, де визначалися, по суті, долі Світу, а не тільки двох воюючих країн: Північно-Західний, Сталінградський, Західний, Центральний, Брянський, Воронезький, три Білоруських, три Українських, три Прибалтійських. Більшість дивізій, здобувши всебічний бойовий досвід, заслужено отримали високі бойові нагороди, зробили вирішальний внесок у досягнення Перемоги над фашистською Німеччиною.

Запропонована книга, - спроба зберегти для історії, для повоєнного і наступних поколінь людей, - безцінні спогади очевидців-однополчан однієї з цих дивізій, - 55-ї стрілецької дивізії, яка почала бойовий шлях ще в роки Громадянської війни, зуміла потім в роки Великої Вітчизняної війни гідно пронести і зберегти номер і прапор частини. На її рахунку поразка СС дивізії "Мертва голова", участь в ліквідації Дем'янського "котла" - за словами гітлерівського генерала - зменшеного Вердена Першої Світової війни, що перемолов майже 100 тисяч німецьких солдатів і офіцерів (Північно-Західний фронт); участь в розгромі за 50 днів задуманої Гітлером і яка вважалася їм неприступною "Цитаделі" на Курській дузі, стрімке форсування Десни і Дніпра (Центральний фронт); знищення і полон в операції "Багратіон" основної частини німецької армії, загнаної в непрохідні і напівпрохідні білоруські болота - прип'ятські і пінські (1-й Білоруський фронт); участь у звільненні решти території Білорусії, України, Прибалтики.

Пройшовши через "мідні труби" - отримавши заслужену славу, дивізія зберегла свої бойові традиції, забезпечила її існування в майбутньому як повноцінної військової частини.

У Вітчизняну війну дивізією командували: Шевчук Іван Павлович, генерал-майор, в роки Громадянської війни організатор партизанського руху на Далекому Сході і в Сибіру. У 1941-1942 рр., Північно-Західний фронт. Найтяжчі бої в "Рамушевському" коридорі. Перші успіхи. Але звичне партизанське - лише вперед - позначилося! Дивізія понесла невиправдані втрати значної частини особового складу дивізії. Військовий трибунал. Пониження на посаді. Загинув в бою.

Заіюльєв Микола Миколайович, полковник, Герой Радянського Союзу - 1942-1944 рр., Північно-Західний фронт. Затяжні бої на болоті Сучан, знищення СС дивізії "Мертва голова". Участь в ліквідації "Дем'янського котла" - зменшеного Вердена Першої Світової війни; Центральний фронт. Курська дуга, участь в розгромі гітлерівської, що вважалася їм неприступною "Цитаделі", 1-й Білоруський фронт. Звільнення Мозиря, північної частини Білорусії, участь в операції "Багратіон" - розгром і полон сотень тисяч солдатів і офіцерів Вермахту з ганьбою прокрокували по Мінську і Москві. Звільнення східної і північної частини України. Безстрашний і вимогливий командир.

Андрусенко Корній Михайлович, полковник, Герой Радянського Союзу, 1944-1945 рр., 1-й Білоруський, 3-й Прибалтійський фронти. Участь в операції "Багратіон". Звільнення міст: Петриков, Лунинець, Пінськ, Цесіс, Гауена. "Батя" для особового складу дивізії.

У повоєнні роки відродженою 55-ю дивізією командував Шапранов Павло Тимофійович, генерал-майор.

Мої однополчани-ветерани дивізії - полковник, начальник політвідділу дивізії М.Б. Івушкін, командир артилерійського дивізіону, полковник П.М. Кудінов, що пройшли в ті роки, як і я "через Вогонь, Воду і Мідні труби", в перші повоєнні роки написали і подарували мені перші екземпляри своїх книг, супроводивши їх автографами.

Час, на жаль, не зупиняється... Ні Миколи Борисовича ні Петра Миколайовича вже немає. Але книги, які включають величезний фактичний матеріал залишаються і суттєво доповнюють мої спогади.

Для мене, ще існуючого (йде 95-й рік), автографи дорогих однополчан стали заповітом від імені всіх однополчан дивізії - завершити єдину історію тяжкого бойового шляху 55-ї стрілецької дивізії в роки війни і її бойової служби в повоєнний час на основі моїх книг і книг М.Б.Івушкіна і П.М.Кудінова. Матеріали з книг М.Б.Івушкіна і П.М.Кудінова відібрані і включені в мій рукопис, супроводжуються примітками.

Це лише мала частинка того, "що ми пережили у війну" - скажемо словами Г.К. Жукова в його відомій, завершальній його життя, книзі "Спогади і роздуми". Воювали солдати і офіцери не однієї, а тисячі різних військових частин. І те, що пережили вони, - все покоління, що воювало, а точніше - весь народ - невимірно. Значну частину безцінної інтелектуальної спадщини війни час забирає з собою...

Величні меморіали і пам'ятники Великої Вітчизняної війни, багато книг, архіви будуть довго безслівно говорити: "Ми залишаємося з вами!"

Гітлер і його генерали задумали і намагалися здійснити, судячи з секретних документів "Барабароса" і "Ост", плани про напад і про подальше знищення Радянського Союзу, включаючи радянських людей.

Про цей зловісний задум йдеться в одному з розділів книги. Прочитати його варто - в ньому відображається фашистське пекло, а не наше майбутнє.

У наступних розділах на прикладі хоча б однієї з дивізій, читачі можуть побачити, якими величезними зусиллями, великою самовідданістю, ціною загибелі мільйонів життів радянського народу була досягнута Перемога.

Щось спробував включити в загальнолюдську Книгу Вічної пам'яті і я. Наскільки мені вдалося виконати свій задум і заповіт однополчан - нехай судять читачі.

Про книгу та її автора

З точки зору високої моралі незмінна, від покоління до покоління передається вдячність нащадків своїм предкам за гідні, героїчні діяння їх є показником рівня моральності суспільства, на що старовинне російське прислів'я вказує: "Спасибі тому, хто напуває і годує, а більш того, хто хліб-сіль пам'ятає". І навпаки - невисока культура життя в тому суспільстві, в якому можновладці корегують на догоду своїм політичним інтересам історичну пам'ять, прищеплюють співгромадянам, перетворюючи тих в мізерних обивателів, повне забуття кращих сторінок своєї історії, її видатних представників.

Все сказане повною мірою стосується оцінки подій порівняно недавнього минулого, до років, в які історична спільність, що іменувалася "радянський народ", захистила, вберегла свою велику країну від знищення і поневолення залишків її населення фашистськими загарбниками і, розгромивши ворога ненависного, позбавила від подібної долі європейських народів.

Подвиг цей - безсмертний і пам'ять про нього повинна жити вічно в вдячних нащадків переможців як етичний стрижень їхнього буття, як найперший виховний елемент для юнаків, які життя починають. Пам'ять ця зобов'язана поповнюватися, активізуватися, шляхетною істиною свого змісту припиняти, відображати будь-які спроби затуманити, принизити, спотворити її суть.

Цій великій меті служать, в тому числі, військові мемуари, новим прекрасним зразком яких є пропонована читачам книга Бориса Миколайовича Малиновського "Через Вогонь, Воду і Мідні труби". Принадність її, перш за все, в тому, що написана вона нашим сучасником, щасливо збереженим долею солдатом Великої Вітчизняної війни, представником тієї когорти воїнів-переможців, що не зламалися під жахливими фізичними і нервовими навантаженнями військових років, не принизились під час післявоєнної психологічної реабілітації, які, пройшовши всі кола пекла, побачивши мерзенний виворіт людського буття, дізналися ціну людського життя і, переживши глибокі особисті потрясіння, духовно очистилися і піднеслися. Полум'я війни зробило їх людьми сильного гарту і особливої духовної структури - прямими, чесними, справедливими, чужими злу, егоїзму, дворушництву, брехні, які зневажають плазування, лицемірство, підлість, заздрість.

Всі ці людські якості - в авторських почуттях та емоціях виражені - червоною духовною ниткою проходять через мемуарну книгу Бориса Миколайовича. Зі спокійною мудрістю людини, яка багато бачила, знає і пережила виписав він своїм майстерним пером багате літературне панно, ємне подіями, думками і переживаннями, що дає читачеві повне уявлення про всі сторони життя і праці солдата на війні і в мирний час. На його сторінках - смерть і каліцтва, нелюдські страждання товаришів по зброї, мирних жителів, спалені міста і села. У ньому - прояви високого і низького, доброго і злого, колосальні фізичні навантаження солдата, постійне - до повного нервового виснаження - зовнішнє насильство над його психікою, перетворення праці в страшну роботу.

Бойовий шлях молодшого офіцера Малиновського пов'язаний з 55-ою стрілецькою дивізією імені Ворошилова, яка прийняла в перші години війни удар фашистів на білоруському кордоні і в подальших боях втратила практично весь особовий склад. Заново сформована, дивізія брала участь у важких боях на Північно-Західному фронті, в доленосній Курській битві, форсуванні Десни і Дніпра, в бойовому подоланні Пінських і Прип'ятських боліт. Так склалася доля цього військового підрозділу, що довелося йому битися з ворогом в найскладніших бойових ситуаціях, з істотними втратами бійців і командирів, за що називали 55-у дивізію "багатостраждальною".

За підсумками першого року війни пережили солдати і офіцери дивізії, як і всі воїни радянської армії, стан психологічного шоку, викликаного безперервним - з великими втратами особового складу - відступом наших збройних сил, після чого сталінським наказом №227 ( "Ні кроку назад!") були введені штрафні батальйони і загороджувальні загони. Репресивні заходи щодо своїх солдатів були нещадно-жорстокими - разом з реальними боягузами і зрадниками вони торкнулися багатьох безвинних бійців, які волею фронтових обставин опинилися в безвихідному становищі. Тепер в оточенні, в нерівному бою доводилося солдату вибирати не між життям і смертю, а лише різновидом останньої - загинути в бою, зберігши людську гідність, від кулі загороджувального загону, бути розстріляним як дезертир або померти голодною смертю в полоні.

З переломом, що наступив в ході війни змінився психологічний стан радянських солдатів і офіцерів, і цей якісний внутрішній стрибок їхньої психіки дуже точно відображений у книзі. Наші бійці навчилися перемагати, а сліди руйнувань і злодіянь на територіях, що звільнялися додавали ненависті до ворога, прагнення помсти, прискорювали бойове просування наших військ на захід. Війна позбавила командирів від бравади, шапкозакидування і необдуманого ризику, навчила невисокими словами - особистим прикладом затверджувати командирський авторитет, реальну суть патріотизму і виконання військового обов'язку, честь і стійкість солдата, навчила професійно готувати і виконувати доручені бойові завдання, зміцнювати моральний дух підлеглих, перейматися їх проблемами і переживаннями бути вимогливим до них. Жорстка дисципліна відповідала жорстоким реаліям війни. Покора, що ставала інстинктом, виробляла у бійців автоматизм у діях, який, підсумовуючись, збільшував загальну узгодженість в бою, породжував військову солідарність. Фронтове життя дуже зближувало людей, і бойове товариство, колективізм і взаємодопомога були основою фронтового братства.

Нелегко було солдату, узагальнює автор, кожен раз вступаючи в бій, долати внутрішнє боягузтво, ризикувати життям, проте - коло бойових товаришів, безпосереднє управління і спостереження командира, спонукальні мотиви (честь, присяга, честолюбство, побоювання докорів в боягузтві, страх перед невідворотністю покарань) порушували, стимулювали до прояву безстрашності, відваги. Героїзм же найвищого гатунку виявлявся тоді, коли солдат, що називається, віч-на-віч опинявся з ворогом і бився до останньої краплі крові, дорого віддавав своє життя і, як просто загиблий або безвісти зниклий, не отримував заслуженої посмертної оцінки свого подвигу.

Війна для солдата - це боротьба зі страхом поразки або полону, страхом бути пораненим, покаліченим, бути вбитим. Страх смерті мутив свідомість бійців, що вперше потрапили під обстріл, проявлявся в їх неадекватній реакції на події, що відбуваються, аж до блювоти від нервового перенапруження. Навчитися не боятися на війні неможливо, безстрашність - це не відсутність страху, а його подолання в певний відрізок часу і в конкретній бойовій обстановці. Страх смерті не залишав бійця до уготованої йому фатальної кулі або, якщо судилося йому вижити, до останнього залпу війни тиснув на нього.

Страх не рівномірно розподілявся в тимчасовому циклі фронтового життя бійця. Постійно і гнітюче впливаючи на його психіку, він злітав до свого максимуму в цілому ряді бойових ситуацій, одна з яких - опинитися під артилерійським вогнем противника, під бомбовим ударом його авіації. У смерчі вогню і вражаючого металу мав шанс вижити той, хто вчасно ховався в траншеї, в окопі, хто встигав пірнути в свіжу воронку (ймовірність вторинного потрапляння в неї снаряда або бомби - мала), але неминуче гинув той, хто губився в круговерті вогню і осколків, метушився, кудись безцільно біг. Дуже яскраво така фронтова ситуація представлена Борисом Миколайовичем в епізоді нальоту фашистських "Юнкерсів", в якому він, діючи самим холоднокровним чином, зумів уціліти.

Страх різко набирав сили в хвилини передчуття чергової небезпеки, очікування біди, що стрімко насувається, але він глушився у того хто не впав у паніку, що вступив в бій солдата силою опору, боротьби, азартом сутички, жагою до перемоги. Для піхотинця на війні, напевно, самим страшним було очікування атаки, коли нерви роздуваються до межі; коли голова розколюється від болю, а язик прилипає до гортані; коли внутрішньо він прощається з життям і молить про порятунок...

"Я поднимаюсь.

Последний страх заныл в моих ушах".

Всі ці думки бійця розсипані по тексту книги, про них концентровано пише Борис Миколайович, переказуючи епізоди літніх, 1942 року, боїв на Лівобережній Україні.

Війна для солдата - це постійне спостереження загибелі бойових товаришів, тих, хто дні і ночі, пліч-о-пліч з тобою, билися з ворогом, в рівній мірі з тобою ризикували своїми життями і уникали смерті. Але ось - їх час настав, вони загинули, а ти продовжуєш жити. І думка про те, що в їх числі міг би бути і ти, що, можливо, життями своїми вони продовжили твоє земне буття, свердлить мозок солдата. І прощаючись із загиблими однополчанами, він не соромиться своїх сліз - горя і подяки. Так попрощався автор книги зі старшим братом, Львом Миколайовичем, танкістом, загиблим далеко від нього в грудні 1943 року.

З кожним прожитим на фронті днем посилюється у солдата глибинна туга від розуміння нещадного статистичного факту - чим довше він залишається живим на передовій, тим більше у нього ймовірність загинути в кожну наступну мить свого невизначеного фронтового майбутнього. І одночасно - коли бойовий стаж фронтовика стає помітно значним, черговий, зустрінутий їм в окопах світанок зміцнює в ньому майже містичну надію, яка переходить в віру, що якась зовнішня сила - доля, молитва матері, коханої дівчини - оберігає його, що доживе він до перемоги.

Читаючи книгу, звертаєш увагу і на той незаперечний факт, що війна для солдата - це воістину страшна, смертельно небезпечна робота, з не частими перервами на відпочинок. Це позамежні фізичні навантаження вдень і вночі, в спеку і в холод; це марш-кидки, тривалі переходи з повною викладкою; це форсування вплав напівзамерзлих річок і, з ризиком назавжди піти в трясовину, подолання багнистих боліт; це максимально прискорене переміщення по гірських кручах піхотинців - зі знаряддями, мінометами, кулеметами, боєприпасами; це багатогодинне перебування на передовій - в лютий мороз, в спопеляючу спеку, під зливовим дощем; це постійні землерийні роботи - траншеї, окопи, ходи сполучення, землянки; це підміна собою - в заметах, в весняно-осінньому бездоріжжі - кінної або механізованої тяги, яка відмовила... Ця праця пекельна відбирала у солдата всі його сили і трохи більше, вона була безперервна і не давала солдатського організму відпочинку. Організм виснажувався в безсонні, вимагав, наперекір волі солдата, сну і використовував будь-яку можливість, вихоплював кожну вільну хвилину для відключення від зовнішнього світу і тоді - солдат спав сидячи, стоячи, на ходу; спав мертвецьким сном навіть під гуркіт канонади, але, підкоряючись придбаному на війні умовному рефлексу, миттєво прокидався, почувши своє ім'я.

"Лицо застилает потом.

Такая у нас работа - война".

Сильні емоції при читанні книги викликають епізоди, сцени бойових буднів, пов'язані з участю в них жінок, особливо ті, в яких автор - щоб відчули і запам'ятали нащадки - з нещадним натуралізмом в деталях розповідає про поранення, каліцтва, загибелі бойових подруг. Дівчатка-добровольці з'явилися на фронті вже в перші місяці війни. Їх було не так вже й багато, вони внутрішньо були готові до подвигу, до самопожертви, але не були готові вони - фізіологічно і психологічно - до армії: до втрати особистої свободи і примусового характеру поведінки, до важких побутових умов, до бруду і вошам, до дуже важких фізичних навантажень, до крові і смерті, до постійного стресу, до непереборного страху смерті. З сорок третього року, коли Червона Армія перейшла в загальний наступ, жінок стали призивати на фронт за мобілізаційним планом, і їх, пряма або непряма, участь в бойових діях, стала значущим явищем війни. Жінки-бійці служили зв'язківцями, радистами, снайперами, зенітницями, були основою медичного персоналу, забезпечували побутове обслуговування особового складу.

Але був ще й трудовий подвиг жінок тилу, які стали за верстати, які вирощували хліб, виховували одні дітей. Був подвиг матерів, що надихали синів, налаштовує їх на перемогу, що вболівали за них, що чекали і переживали страшні втрати дітей своїх. Материнські листи, як і звісточки від коханих дівчат, дружин, надихали бійців, билися за перемогу, сподівалися дожити до неї. Немов своєю кров'ю, що витікає з серця, відтворив і прокоментував Борис Миколайович один з листів своєї мами, небесний образ якої до цього часу живе в його душі: "У кількох місцях рядки листа, написані червоними чорнилами, набрякли від сліз. Немов стікала на них крапля за краплею мамина кров..."

Завершує книгу ряд біографій командувачів фронтами і арміями, в складі яких воювала 55-а стрілецька дивізія, її командирів, робиться короткий огляд документальної повісті Льва Безименського "Особлива папка "Барбаросса". Ця біографічна добавка дуже органічно вписується в загальний текст книги, робить її більш повноцінною, історично значимою.

Багато років минуло й багато змін відбулося в житті Бориса Миколайовича Малиновського. Змін досить значних і щоб перерахувати (навіть коротко описати їх), щоб відтворити весь його науковий титуларій (професор, член - кореспондент АН УРСР et cetera) потрібна окрема і чимала книжкова глава. Можу повідомити лише, що став він видатним ученим, одним з тих титанів вітчизняної науки, які свої теоретичні розробки неодмінно доводили до їх практичної реалізації. Для автора цих рядків, який колись спеціалізувався на розробці комп'ютерних систем і програм до них, найбільш значним з досягнень Бориса Миколайовича є розробка їм, тоді заступником директора Обчислювального центру АН УРСР (пізніше Інституту кібернетики), керуючої обчислювальної машини "Днепр", що випередила час за своєю теоретичною та практичною новизною. В цілому, весь післявоєнний життєвий шлях Бориса Миколайовича - в його книгах, яких чимало. Нині ж, в роки старіння і дозвілля, вирішив він оглянути ту частину свого життєвого шляху, яка припала на найстрашнішу в історії людства війну. І зробив він це, перевіряючи алгеброю логіки гармонію почуттів, прекрасно!