English
Русский |
 |
"Нет ничего дороже..."
|
В'ячеслав Павлович Соловйов пропрацював у відділі управляючих машин майже 15 років. Шість з них він був моїм заступником по відділу. Коли я попросив його повідомити коротку інформацію про себе, він охоче погодився, і я приводжу основний зміст його розповіді.
"...У 1964 році я закінчив електротехнічний факультет Куйбишевського політехнічного інституту ім. В.В.Куйбишева, центральний корпус якого розташовувався на Куйбишевській вулиці, недалеко, до речі, від площі теж ім. Куйбишева. Інститут я закінчив по кафедрі електричні мережі і системи. Будучи студентом, я досить активно брав участь у роботі студентського наукового товариства відразу по двох кафедрах - вищої математики і теоретичної електротехніки, однак після закінчення інституту працювати я збирався по своїй основній спеціальності. Тим більше що і великого вибору в мене не було, оскільки при розподілі мене, як і інших хлопців з нашої групи, Міністерство оборони залишило у своєму резерві для використання по нашій цивільній спеціальності. Однак за два місяці до захисту диплома Міністерство оборони повідомило, що воно від нас відмовляється.
Мені запропонували роботу в Куйбишевській філії Центрального конструкторського бюро експериментального машинобудування ЦКБ ЕМ. Ця філія була створена в Куйбишеві Сергієм Павловичем Корольовим на самому початку 1960-х на території одного з найбільш великих у СРСР ракетних заводів. Робота в цій організації означала, звичайно, різкий поворот у моїй професійній кар'єрі. Були деякі сумніви. Однак, поговоривши з моїми майбутніми колегами, я зрозумів, що моїх пізнань у визначених областях вищої математики і придбаного в студентському науковому товаристві уміння моделювати різного типу диференціальні рівняння за допомогою електричних схем цілком достатньо, щоб приступити до освоєння нового для мене напрямку діяльності, що називалося "підготовка вихідних даних для розробки систем керування космічних комплексів і систем". Утім, такі слова як "ракета", "супутник", "космос" ми в ті часи уникали вживати навіть на роботі. Замість цього говорили - виріб, об'єкт, простір.
Тут я і познайомився уперше впритул з обчислювальною технікою. Основними моїми робочими інструментами стали ЕОМ "М-20" і аналогова ЕОМ "ЭМУ-8". Задача, що була переді мною поставлена, здавався б простою. Треба було на підставі отриманих у конструкторів вагових, геометричних і аеродинамічних параметрів нового (чи модифікованого) виробу і по заздалегідь складеній програмі розрахувати на ЕОМ очікуване відхилення ракети від заданої траєкторії по тангажу, рисканню і крену. При цьому передбачалося, що ракета керується "старою" системою керування. У тому випадку, якщо відхилення від заданої траєкторії було не дуже великим, то і корекція параметрів системи керування була потрібна невелика. Якщо ж ці відхилення виявлялися істотними і передбачалися істотні корективи цих параметрів, то доводилося моделювати наслідки зміни відповідних параметрів за допомогою аналогової ЕОМ, набираючи на її пульті таку ж систему диференціальних рівнянь. Але в контурі керування цієї моделі використовувалася реальна апаратура системи керування. При цьому малася можливість "варіювати настроювання" параметрів системи керування і моделювати варіанти поводження ракети з моменту її старту до моменту виводу супутника на орбіту.
Задача ускладнювалася тим, що диференціальні рівняння, які необхідно було вирішувати, мали перемінні коефіцієнти, що, до того ж, у кожен момент часу могли бути задані тільки в межах деякого статистичного інтервалу. Цим пояснювалася необхідність численних розрахунків, перевірок і повторного оглядів, перш ніж вихідні дані передавалися розроблювачам системи керування. У той час це була організація, яку очолював академік Микола Олексійович Пилюгін.
Варто сказати, що, зрештою, не завжди удавалося відрегулювати всі проблеми, зв'язані з керованістю ракети на основі машинних розрахунків і електронного моделювання. Зі збільшенням габаритів і ваги ракетних комплексів ставало усе сутужніше забезпечити прийнятний розрахунковий діапазон можливих розкидів впливів збурних діянь. Зокрема, для ракетного комплексу, призначеного для виводу на орбіту космічного корабля "Союз", розрахунки не дозволяли з упевненістю говорити про забезпечення керованості ракети-носія в момент відділення третьої ступіні. Тому мені довелося кілька разів їздити у відрядження на Байконур, коли проводилися перші пуски ще безпілотних "Союзів". Моєю задачею там було, одержавши після монтажу ракетного комплексу реальні значення відповідних вагових і геометричних параметрів, оцінити реальну керованість третьої ступіні після її відділення. На підставі спрощеної методики, я готував відповідну довідку, приносив її на затвердження технічному керівнику польоту, а потім у призначеному мені місці чекав, коли в ефірі пролунає: "Відділення третьої ступіні пройшло нормально".
Покоління програмістів-математиків 1960-х відрізнялося тим, що обчислювальні алгоритми "прокручувались" ними думкою не тільки з точки зору формальної послідовності обчислень, але і з погляду трансформації кодів чисел в чарунках оперативної пам'яті обчислювальної машини. Пульт ЕОМ дозволяв "відстежити" процес обчислень, оцінити в динаміці обчислень наскільки успішно відбуваються розрахунки і при необхідності навіть втрутитися в хід обчислень. Це допомагало в стислий термін налагоджувати нові і модифіковані програми, розбиратися в складних ситуаціях у процесі "планових" розрахунків, тобто коли проводилися розрахунки нових виробів по вже налагодженим програмам.
У мене, наприклад, був випадок, коли добре налагоджена програма раптом почала видавати "АВОСТ" (Автоматичний зупинник, російською мовою - Автоматический ОСТанов), що свідчить про те, що в процесі обчислень зустрічається неприпустима операція. Приміром, ділення на нуль або добування квадратного кореня з від'ємного числа. Вихідні дані й алгоритм обчислень виключав можливість виникнення такої ситуації, як говориться, по визначенню, оскільки результатом розрахунків була зміна швидкості руху ракети за часом польоту. Ця швидкість могла тільки наростати. Я проводив розрахунки, про які мова йде, у нашій центральній організації в Подлипках, будучи прикомандированим до підрозділу, яким керував у той час С.С.Лавров (відомий фахівець з алгоритмічних мов). Тому консультанти в мене були екстра класу. Але і вони не могли зрозуміти причину збою. А терміни тиснули. Довелося проаналізувати підозріле місце програми в ручному режимі, "поопераційно". І виявилося, що збій відбувався у внутрішньому алгоритмі стандартної програми інтегрування диференціального рівняння методом Рунге-Кутта. Виявилося, що, з метою підвищення точності обчислень там застосовувалася квадратична інтерполяція й одна з точок параболи на підкроці розрахункової формули Рунге-Кутта приймала негативне значення. Раніш таких казусів не спостерігалося, оскільки ракети-носії були легше і піднімалися швидше. Таким чином, причину збою в програмі удалося установити завдяки, по-перше, можливості простежити "вручну" виконання визначеного сегмента програми, по-друге, знанню специфіки обчислювального методу, "зашитого" у стандартній підпрограмі і, по-третє, розумінню залежності динаміки руху ракети на початковій ділянці траєкторії польоту від її вагових характеристик.
До цього ж періоду відноситься освоєння програмістами нашої організації алгоритмічної мови "АЛГОЛ". Спочатку ми не дуже довіряли "машинному" складанню програми і перевіряли ще раз по роздруківках тексти програм, що формувалися транслятором. Нас забавляло те, що транслятор дуже часто використовував команди, що програміст не використовував практично ніколи. І по швидкодії алгольні програми істотно уступали програмам людським. Але зате ми відразу відчули нові можливості логічного конструювання програм. Я в цей час уже кілька місяців бився над налагодженням універсальної програми для обчислення функцій Бесселя будь-якого роду і будь-якого порядку, так ще і від комплексного аргументу. Труднощі були зв'язані зі слабкою збіжністю відповідних апроксимаційних рядів. Коли в нас з'явився транслятор з "АЛГОЛА", я за три дні освоїв принципи програмування в цій мові, а потім за два дні написав і налагодив програму для обчислення функцій Бесселя.
Там же в Подлипках я вперше познайомився з роботою аналого-цифрових комплексів на прикладі об'єднання ЕОМ "М-220" і
Я вступив до аспірантури за фахом "Біологічна кібернетика" до Миколи Михайловича Амосова. Причиною такої, здавалося б, різкої зміни напрямку моїх професійних інтересів було інтерв'ю М.М.Амосова кореспонденту популярної в той час "Литературной газети", у якій він заявив про намір реалізувати проект "голови професора Доуеля". Цей проект припускав спочатку створити математичну модель фізіології внутрішньої сфери організму, а потім на цій основі побудувати технічний пристрій, що міг би забезпечити керування процесами життєдіяльності будь-якого самого складного людського органу, включаючи голову. Мені показалося, що придбаний мною досвід роботи з проектування систем керування складних технічних комплексів з використанням широкого арсеналу засобів обчислювальної техніки буде тут до речі. Результатом моєї дисертаційної роботи, власне, і була математична модель системи водно-сольового обміну в організмі, що я описав системою звичайних диференціальних рівнянь з перемінними коефіцієнтами і нелінійностями і яку реалізував у вигляді програми мовою "АЛГОЛ". Пізніше ці результати були опубліковані у вигляді двох глав колективної монографії "Теоретичні дослідження фізіологічних систем. Математичне моделювання" під загальною редакцією М.М.Амосова. Однак до створення технічних засобів керування справа не дійшла. Завершивши роботу з математичного моделювання й апробації моделі в різних практично значимих ситуаціях, я відчув, що подальший розвиток отриманих результатів у практичній площині неможливий, оскільки для керування процесами життєдіяльності з використанням розробленої моделі були необхідні засоби виміру, що дозволяють оперативно одержувати достовірну інформацію в реальному масштабі часу від різних підсистем організму. А технічних засобів, що могли б вимірювати концентрації іонів у рідинах організму, так ще в мікрообсягах, так ще не порушуючи електролітного балансу, на початку 1970-х не було ще й у проекті. Власне, немає їх і дотепер.
До закінчення аспірантури в мене установилися гарні відносини зі співтоваришами по гуртожитку, що були аспірантами в Бориса Миколайовича Малиновського. З одним з його учнів Віталієм Боюном ми взагалі якийсь час жили в гуртожитку в одній кімнаті. Тематика відділу Б.М.Малиновського мені була цікава, оскільки перегукувалася з моїм досвідом роботи в організації С.П.Корольова, де я займався дослідженням конкретних цифрових і аналогових моделей, у контур яких включалася реальна електронна апаратура. Крім того, я бачив перспективу у використанні управляючих обчислювальних машин, що мають розвинений пристрій зв'язку з об'єктом (ПЗО), для керування складними системами і процесами в реальному часі. Таким чином, і мої дисертаційні результати як би одержували перспективу розвитку. Тому я вирішив після закінчення аспірантури йти працювати у відділ управляючих машин і систем. Ще в аспірантурі почав втягуватися в тематику відділу. М.М.Амосову я пояснив причини свого наміру після закінчення аспірантури піти у відділ Б.М.Малиновського, і він спийняв ці причини достатніми.
Перші мої роботи в новому відділі були зв'язані з розробкою методів рішення систем диференціальних рівнянь на аналого-цифрових комплексах, тим більше, що у відділі був діючий аналого-цифровий комплекс на базі управляючої машини широкого призначення УМШП "Дніпро" і "ЭМУ-10". Цей напрямок поступово трансформувався в розробку численно-аналітичних методів рішення задач моделювання систем керування. Основна особливість цих методів була в перетворенні диференціальних рівнянь у систему алгебраїчних рівнянь (на основі перетворення Лапласа), що дозволяло в ядрі практично значимих випадках замінити традиційні чисельні методи рішення диференціальних рівнянь операціями зі ступенями полінома, що апроксимує вхідний сигнал і функції, що обурюють. Це дало можливість нам разом із С.Б.Додоновим створити проблемно-орієнтовану мову програмування, що дозволяла, по-перше, програмувати системи керування мовою, близькою до мови блок-схем, і, по-друге, коректувати структуру і параметри моделі в процесі обчислень (у динаміці моделювання). Особливого поширення ця мова не одержала, однак у ряді практичних застосувань зарекомендувала себе непогано. Зокрема, на основі цієї мови був виконаний цикл досліджень по моделюванню надійності біологічних систем (ці дослідження були захищені кандидатською дисертацією Н.В.Одрехивским під моїм керівництвом). Деякі з численно-аналітичних методів разом з В.П.Боюном і Л.Г.Козловим удалося реалізувати апаратно, що підтверджено авторськими свідоцтвами на винаходи.
Поступово я включився в роботи, що стосуються автоматизації наукових досліджень (насамперед - наукового експерименту). Основна задача, що тут вирішувалася мною, була в розробці алгоритмів введення і чисельної обробки експериментальної інформації, а також алгоритмів контролю параметрів експериментального устаткування і відображення результатів вимірів. Тут було цікаво простежити за еволюцією поглядів дослідника-експериментатора, якому спочатку потрібно було хоча б вивести результати експерименту не тільки на самописець в аналоговому вигляді, але і на принтер - у цифровому. Але через якийсь час йому вже хотілися не тільки "оцифрувати" результати експерименту, але і представити їх у вигляді зручних таблиць у форматі, якому можна було поміщати безпосередньо в звіт. Незабаром він починав розуміти, що можна ще і проводити первинну обробку даних, включаючи їхню фільтрацію, згладжування і т.п. Ну і, зрештою, у гарного експериментатора взагалі змінювалися погляди на технологію дослідницького процесу.
Основним полігоном для робіт нашого відділу в області автоматизації наукового експерименту були інститути АН УРСР. Я брав участь у розробці декількох систем автоматизації наукового експерименту в Інститутах онкології і радіології, проблем міцності, електрозварювання ім. Є.О.Патона. Крім того, що ці розробки були винятково важливими з погляду удосконалювання технології дослідницького процесу, вони ще і демонстрували можливості нових технічних засобів, розроблювальних у відділі і лабораторіях під керівництвом Б.М.Малиновського. Це, насамперед, міні-ЕОМ "М-180" і ПЗО "СЕКТОР".
У 1970 роках з легкої руки Б.М.Малиновського я став головою секції математичного забезпечення Ради по автоматизації наукових досліджень при Президії АН УРСР. І в зв'язку з цим, добре знайомий з роботами по автоматизації досліджень у ті роки, як в Україні, так і за її межами. Тому я можу засвідчити, що в середині 1970-х міні-ЕОМ "М-180" перевершувала по ряду параметрів закордонні моделі PDP-8 і PDP-11. А ПЗО "СЕКТОР" не уступало широко розповсюдженій тоді модульній системі "САМАС". Ці технічні засоби випускалися дослідним заводом Інституту кібернетики АН УРСР малими серіями, однак вийти на великі серії не дозволила тодішня технічна політика Міністерства приладобудування і систем керування СРСР, що була орієнтована на копіювання закордонних зразків засобів обчислювальної техніки. Тому, на жаль, у масовому виробництві виявилися не вітчизняні "М-180" і "СЕКТОР", а міні-ЕОМ "СМ-3" і "СМ-4", а також "КАМАК". Кінець 1970 і початок 1980 років характеризувалися активізацією співробітництва відділу управляючих машин із промисловістю. До цього часу відносяться багато спільних розробок відділу із союзними Міністерствами промисловості засобів зв'язку, радіопромисловості, електронної промисловості, приладобудування, засобів автоматизації і систем керування. У ряді таких робіт брав участь і я. І не тільки як виконавець окремих завдань в області техніки і програмного забезпечення, але і як відповідальний за науково-організаційну сторону робіт, оскільки протягом шести років у цей час я виконував обов'язки заступника Б.М.Малиновського з наукової роботи.
У практичному плані я займався переважно розробкою спеціальних засобів програмного забезпечення й операційних систем для проблемно-орієнтованих комплексів, адаптацією обєктно-орієнтованих мов високого рівня для розроблювальних і використовуваних у відділі обчислювальних засобів. До цього періоду відносяться роботи з адаптації алгоритмічної мови "ПАСКАЛЬ" до машин серії ЄС, освоєння в практиці моделювання алгоритмічної мови "ПЛ-1", дослідження можливостей алгоритмічної мови "АДА" для програмування спеціалізованих обчислювальних комплексів. До цього ж періоду відноситься й участь у розробці відділом управляючих машин проблемно-орієнтованої підсистеми (ПОПс) рекурсивної ЕОМ, ідейну основу якої заклав В.М.Глушков. ПОПс дозволяла використовувати цей надвисокопродуктивний багатомашинний обчислювальний комплекс при рішенні складних задач керування в реальному часі.
Науково-організаційна робота полягала в узгодженні з замовниками технічних завдань, організації спільних обговорень результатів робіт, участі в роботі держкомісій по прийманню нових виробів. Найбільш запамятавшимися були: виїзне засідання Бюро Ради по автоматизації наукових досліджень при Президії АН СРСР на базі Президії АН УРСР (під головуванням першого віце-президента АН СРСР Б.Н.Петрова і віце-президента АН УРСР В.М.Глушкова) і виїзне розширене засідання колегії Міністерства промисловості засобів зв'язку на базі Інституту кібернетики АН УРСР.
Це були часи, коли відділ управляючих машин був визнаним у СРСР ідейним лідером у розробці засобів кібернетичної техніки для систем керування в реальному часі. Варто тільки нагадати, що "М-180" була першою універсальною управляючої ЕОМ, у якій був реалізований принцип динамічного мікропрограмування. А разом з ВО "Светлана" Міністерства електронної промисловості була створена перша мікро-ЕОМ із секціонованим мікропроцесором "С5-01".
Брав участь я і в розробках відділу по створенню і впровадженню разом із промисловістю міні- та мікро-ЕОМ на запозиченій архітектурній і елементній базі ("СОУ-1", "НЕЙРОН" і т.п.). Це були перші в СРСР обчислювальні комплекси, що пізніше одержали назву робочих станцій і персональних ЕОМ.
Мене в цей час продовжувала цікавити проблема імплементації засобів обчислювальної техніки в процес експериментальних досліджень. І хоча в середині 1980 років я перейшов працювати з відділу управляючих машин у відділ математичних методів теорії надійності складних систем, яким керував (і продовжує керувати) Ігор Миколайович Коваленко, я продовжував брати участь у розробці й апробації мікропроцесорних контролерів і мікро-ЕОМ. Наприкінці 1980 років до мене звернувся В.Н.Лозовський, що очолював у головному інституті Військово-повітряних сил Міноборони відділ розслідування літних подій, з яким у мене були спільні роботи ще на початку 1970 року по моделюванню в області металофізики. Квінтесенція цих робіт була, до речі, опублікована в спільній статті по представленню академіка А.Ю.Ішлинського в Доповідях АН СРСР, а отримані на основі розробленої моделі експериментальні результати дозволили виключити аварії авіаційної техніки (і цивільної, і військової), що відбувалися через схоплювання прецизійних золотникових пар рульових машинок. Але він звернувся до мене з зовсім новою ідеєю. Він сказав, що протягом 30 років він і його колеги нагромадили колосальний фактичний матеріал по руйнуванню металевих деталей. Малися на увазі руйнування, що приводили до аварій літальних апаратів (авіаційних і космічних). І в нього виникла ідея створити експертну систему, яка б дозволяла на підставі аналізу наявних даних про структуру і морфологію поверхонь руйнування визначати причини і механізми руйнування металевих деталей. Мене ця ідея зацікавила, і ми взялися за її реалізацію. З боку москвичів у цю роботу включився колега В.Н.Лозовського Г.В.Бондал, що за моїм "замовленням" упорядкував базу експериментальних даних і сформулював "мовою металофізиків" причинно-наслідкові відносини між подіями, що передували виникненню руйнування в типових випадках. Я сформував на цій основі комп'ютерну базу даних і розробив алгоритм багатопараметричного порівняння конкретної ситуації з деякими типовими, а також алгоритм автоматичного формування менш типових, але все-таки типових ситуацій. Програмуванням "СУБД" і алгоритмів багатопараметричного порівняння мовою СІ++ займалася моя дружина Соловйова Світлана Іванівна, що продовжувала в цей час працювати у відділі управляючих машин. А як засіб реалізації експертної системи ми вибрали персональну ЕОМ "Нейрон", що була розроблена відділом Б.М.Малиновського та ВО ім. С.П.Корольова Міністерства промисловості засобів зв'язку. Налагодження експертної системи велося спільними зусиллями.
У результаті експертна система була створена. Вона дозволяла не тільки ідентифікувати конкретні матеріали досліджень з найбільш близькою типовою ситуацією, але і підказувати досліднику, яких даних йому не вистачає, щоб таку ситуацію виявити. А кількість типових ситуацій у нас було понад півтори тисяч, і воно могло бути розширене далі. Єдиним "недоліком" цієї експертної системи було те, що вона об'єктивно фіксувала причину руйнування і побічно вказувала на винуватця. Це означало, що винним міг виявитися конструктор, а міг - виробничник. Не виключалася тут і провина того, хто відповідав за експлуатацію техніки і того, хто знаходився безпосередньо за штурвалом. На жаль, до такого рівня об'єктивізації ми ще не доросли. Тому дотепер ця експертна система експлуатується в експериментальному режимі. Ідея її побудови і перші результати експлуатації доповідалися в США на одній з конференцій, що проводилася Міністерством оборони США за участю НАТО по проблемі підвищення ресурсу бойової техніки. Доповідь викликала великий інтерес.
Отримавши досвід використання обчислювальної техніки в різних областях людської діяльності, я прийшов до висновку, що реальні технічні можливості, що має навіть сьогодні Україна, а тим більше в союзі з Росією, реальний кадровий потенціал, цілком достатній для того, щоб на порядок, а то і більше, підвищити ефективність нашого господарського комплексу і, насамперед, на основі активного використання інтелектуального потенціалу. Але фактично справи з цим обстоять не кращим чином. Напевно, тому я перемінив сферу своєї професійної діяльності ще раз. Тепер я працюю в Центрі досліджень науково-технічного потенціалу й історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України і займаюся проблемами інноваційного розвитку економіки. Намагаюся зрозуміти, як можна зрушити інерцію інтелектуального гальмування в нашій країні. Я впевнений, що це можна і необхідно зробити, оскільки безпосередньо знайомий з потенційними можливостями вітчизняної науки і техніки."
До сказаного В.П.Соловйовим я додам лише те, що ставши заступником директора Центра досліджень науково-технічного потенціалу й історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України він як би знайшов "другий подих" - він активно, плідно й з захопленням працює в новому багатообіцяючому напрямку досліджень, щоб повною мірою використовувати "потенційні можливості науки". Мови програмування, якими він займався багато років, немов по відомому прислів'ю, допомогли йому міцно обгрунтуватися в Києві.
Людмила Олександрівна Коритна пропрацювала у відділі управляючих машин понад чверть століття. Прийшла молодим фахівцем, потім стала кандидатом технічних наук, старшим науковим співробітником.
Брала участь у перших дослідженнях відділу - проектуванні ЕОМ для обробки даних, одержуваних від РЛС (1957 р.), у розробці структури управляючої машини широкого призначення (УМШП) "Дніпро" і проектуванні пристрою керування машини (1959-1960 р.), у створенні пристрою виявлення несправностей в УМШП "Дніпро" (на що був отриманий патент від Великобританії, Франції, Індії - 60-і роки минулого століття). Керувала розробкою ряду систем автоматизації технологічних процесів на базі управляючого обчислювального комплексу "Сокіл" (ЕОМ "М-180") на Львівському виробничому об'єднанні ім. В.І.Леніна. У 80-х роках минулого сторіччя виконала закриту роботу в одній з московських організацій. Кілька років була моїм заступником по відділу.
Зовсім зненацька в 1997 році передчасно пішла з життя віддавши себе становленню і розвитку нашого відділення кібернетичної техніки.
Коли в 1992 році я готував книгу "Академік Віктор Глушков. Сторінки життя і творчості", я попросив, Людмилу Олександрівну, яка знаходилася в розквіті сил написати про те, як проходило приймання УМШП "Дніпро" Державною комісією. Вона відразу ж відгукнулася. І я маю можливість привести її розповідь.
"...Навіть сьогодні терміни розробки, створення дослідного зразка УМШП і відповідної технічної документації здаються фантастичними. Однак чудес не буває - за цими двома роками ховаються практично ненормований робочий день кожного учасника розробки й абсолютна віддача усіх творчих сил, що граничила із самопожертвою. Так і прийшов у наш колектив грудень 1961 року, коли приймати УМШП (як закінчену розробку) приїхала Державна комісія. Уже потім деякі члени комісії в пориві відвертості зізналися, що просто не вірили в існування дослідного зразка готової до серійного випуску першої в Союзі напівпровідникової управляючої ЕОМ і чекали... конфузу киян. Однак, як відомо, УМШП успішно пройшла всі держвипробування і була запущена в серійне виробництво. З цими іспитами в мене і пов'язано один із самих яскравих спогадів.
Долі було завгодно розпорядитися так, що самі відповідальні температурні випробування УМШП проходили напередодні мого дня народження, тому пам'ять гостро запам'ятала усі події того дня. Саме шостого грудня мене, як одну з розробників структури машини і розробницю центрального пристрою керування, призначили відповідальної за проведення температурних іспитів. При цьому умови були дуже специфічні: "термокамерою" була робоча кімната, де знаходився випробуваний зразок. Представте таку картину: вікна і двері кімнати закриті наглухо, щити-відбивачі все тепло від спеціальних нагрівачів концентрують у робочій зоні машини, а ти сидиш за пультом у цій "духовці" і виконуєш всі операції по запуску тест програм і контрольних задач, стежиш за правильністю їхнього виконання, здійснюєш пошук виниклих несправностей у регламентовані відрізки часу і т.д., і т.п. Витримати таку "температурну" навантаження (один прорахунок, і усьому кінець!), звичайно, могли тільки ті, хто розумів, що вони самі проходять критичну крапку оцінки своєї праці. Завершилися ці іспити успішно до 23.00. Хтось із хлопців мене (напівживу) проводив до нашого житлового будинку, що був у свій час побудований поруч з адміністративним корпусом. Короткий відпочинок, і в 2 години ночі я знову була "у ладі", тому що інші види випробувань після мого відходу продовжувалися. Захват, з яким зустріли мене мої товариші (обійми і поцілунки), красномовніше всяких слів підтвердили: "Машина пройшла випробування". І тільки тоді (адже було вже 7 грудня) усім, хто був поруч, я зізналася, що прийшов мій день народження і що в сумці, що спорядила мама, є все, щоб його відзначити. Ми святкували в кімнаті відпочинку вночі, і в традиційного "наполеона", яким у моєму будинку відзначався кожний день народження, цього разу був якийсь особливий смак. Ймовірно тому, що це свято було святом переможців, серед яких були А.Г.Кухарчук, B.C.Каленчук, Л.О.Коритна, В.М.Єгипко, С.С.Забара, І.Д.Войтович, Н.К.Бабенко, А.І.Толстун та ін."
У короткій розповіді Л.О.Коритна як у дзеркалі відбився образ самої Людмили Олександрівни - людини дуже енергійної, самовідданої, з величезним почуттям відповідальності за доручену справу. Такою вона залишиться в нашій пам'яті.
Володимир Володимирович Крамской народився на початку переможного 1945 року. Середню школу закінчив зі срібною медаллю й у 1962 році вступив до Київського політехнічного інституту за фахом "Обчислювальна техніка". Одночасно став працювати техніком у відділі моделювання задач математичної фізики Інституту кібернетики АН УРСР. Займався виготовленням і настроюванням аналогової машини "ЭМСС-8", а потім електроінтегратором для рішення задач Дирихле і Неймана на базі конформних відображень. Керівником відділу був професор Г.Є.Пухов, а наставником студента досвідчені наукові співробітники-розроблювачі створюваних у відділі машин: Є.А.Проскурін, О.В.Тозоні, О.Н.Токарєва. Відділ Г.Є.Пухова з моменту його створення в 1958 році відрізнявся активною творчою атмосферою, що вплинула на вибір подальшого шляху молодого фахівця. По закінченні інституту, одержавши направлення в аспірантуру, він повернувся в інститут у той же відділ. Його керівником стає к.ф.-м.н. Аркадій Євгенович Степанов, один із кращих учнів Г.Є. Пухова. Активна допомога керівника, високі творчі здібності аспіранта дозволили йому вчасно і на високому науковому рівні підготувати й успішно захистити кандидатську дисертацію "Інтегратори перемінної структури для рішення задач теплопровідності".
Разом з відділом Г.Є.Пухова В.В.Крамской у 1972 р. переходить на роботу в Інститут електродинаміки АН УРСР. Розвиваючи дослідження, виконані при підготовці дисертації, він самостійно створює спеціалізований пристрій підготовки і відображення інформації для рішення задач тепломассопереносу з урахуванням конвекції для Інституту геологічних наук. У ті роки (1974 р.) це було піонерським досягненням в області графічного відображення інформації.
Однак час аналогових засобів обробки інформації закінчувався, полем бою опановує мікропроцесорна техніка. Це добре зрозумів високообдарований молодий фахівець, прагнучий вийти на самостійну дорогу наукової творчості. Він перейшов у НДІ "Квант", що знаходився в зеніті своїх досягнень по створенню обчислювальних засобів для корабельних радіоелектронних систем різного призначення. Однак у "Кванті" уже склалася своя команда, що успішно розробила дуже надійну спеціалізовану ЕОМ третього покоління "Карат", яка одержала численні застосування.
Спроба В.В.Крамского розробити на елементній базі четвертого покоління ЕОМ аналогічного призначення, використовуючи досвід, отриманий при створенні аналогових засобів (матрична архітектура, рівнобіжна обробка інформації й ін.) не знайшла підтримки в НДІ "Квант", але в НВО "Агат" - головному підприємстві Мінсудпрома СРСР В.В.Крамской знайшов союзника в особі головного конструктора ЕОМ "Азов" Н.С.Парфенова, з яким його зв'язала дружба на довгі роки. У цей період разом з Н.С.Парфеновим була розроблена концепція побудови базових засобів цифрової обчислювальної техніки ІV покоління для Мінсудпрома СРСР із матричною архітектурою, що знайшла потім втілення у вигляді цифрової обчислювальної системи "Айлама" для частотно-часової обробки гідроакустичних сигналів. На жаль, у НДІ "Квант" після смерті директора І.В.Кудрявцева і переходу в іншу установу головного інженера В.Ю.Лапія взяла гору лінія на модернізацію ЕОМ "Карат" і перспективні роботи зі створення мультипроцесорних ЕОМ були згорнуті. У цей час В.В.Крамской одержав запрошення від директора Київського НДІ мікроприладів В.Ф.Зубашича, що раніше займав посаду начальника відділення НДІ "Квант", очолити лабораторію мікропроцесорних обчислювальних систем. Пропозиція була надзвичайно привабливою, тому що відкривався доступ у свята святих Мінелектронпрома СРСР - технологію розробки і виробництва надвеликих інтегральних схем НВІС. У 1977 році перспективність мікропроцесорної цифрової техніки була не такою безперечною як зараз, 8-розрядні "крихітки" не могли конкурувати навіть з міні-ЕОМ типу "СМ-4". Проте, після деяких роздумів весь колектив розроблювачів на чолі з В.В.Крамским залишає НДІ "Квант" і переходить у Київський НДІ мікроприладів ВО "Кристал", де не тільки застосовуються, але і створюються великі інтегральні схеми - основні елементи для мікропроцесорних ЕОМ.
Процес виготовлення перших великих інтегральних схем (ВІС) був дуже складний і вихід з виробництва придатних кристалів складав не більше 5%. В.В.Крамскому і його колективу доручили створити інформаційно-вимірювальну обчислювальну систему для контролю розробленого в НДІ комплекту ВІС типу К580ИК80 для побудови перших масових засобів мікропроцесорної техніки. На це пішло понад два роки. Система не уступала по своїх характеристиках японській системі фірми Takeda Riken, що займала шість приладових стійок. Вона була на дві стійки менше, а по продуктивності вище. Ядром обчислювальної системи була мікро-ЕОМ на базі мікропроцесора К580ИК80. Після порівняльного тестування на декількох тисячах мікропроцесорів система була передана в експлуатацію на серійний завод "Калькулятор" у місто Светловодск.
Розробка такого складного багатофункціонального комплексу з інструментальним програмним забезпеченням і оригінальною мовою високого рівня "Testran" на базі розширеної мови Fortran, причому виконана без залучення контрагентів, дозволила Володимирові Володимировичу і його команді остаточно затвердитися у своїх можливостях і перспективності нової елементної бази. Однак Київський НДІ мікроприладів не планував створення серійних могутніх обчислювальних систем. У той же час В.В.Крамской інтуїтивно бачив майбутнє обчислювальної техніки в паралельних обчислювальних комплексах. Йому, нарешті, повезло. Колишній головний інженер НДІ "Квант" Віктор Юрійович Лапій перейшов у НДІ гідроприладів і організував у ньому могутнє відділення обчислювальних систем для розробки корабельних гідроакустичних систем. Це було не випадково. Ще в 1974 р. вийшла закрита урядова постанова про переоснащення всіх кораблів Військово-морського флоту СРСР на нові (цифрові) гідроакустичні комплекси (програма "Звезда"). У виконанні цієї програми брали участь багато організацій. НДІ гідроприладів був піонером переходу гідроакустичних систем на цифрову техніку. Головним конструктором системи "Звезда" був призначений Олег Михайлович Алещенко - досвідчений і талановитий учений, видатний конструктор гідроакустичної і радіоелектронної апаратури, багато років пропрацювавший у цьому НДІ. Робота носила багатоплановий характер. Для різних класів надводних кораблів - великих, середніх, малих було потрібно розробити ряд сумісних багатоканальних цифрових гідроакустичних комплексів, що мають біля тисячі гідрофонів в антенних решітках для формування сотень просторових вхідних каналів. Попередні оцінки показали, що для них будуть потрібні обчислювальні системи продуктивністю в кілька сотень мільйонів операцій у секунду, а обсяг прикладного програмного забезпечення складе біля мільйона команд. Необхідність великої номенклатури запам'ятовуючих пристроїв, різноманітної периферії (монітори, індикатори обстановок, самописи, різноманітний друк), вимога високої надійності й ін. істотно ускладнювали розробку. Подібних проектів у СРСР та й за рубежем на той час ще не виконувалося.
Крім НДІ гідроприладів, у роботі зі створення комплексу "Звезда" взяло участь понад 10 організацій різних відомств. У їхньому числі Акустичний інститут АН СРСР (наукове керівництво вивченням властивостей океану здійснювала В.І.Мазепов), НВО "Агат", м.Москва (апаратна підтримка частотно-тимчасової обробки - головний конструктор Н.С.Парфенов), а також традиційно Інститут кібернетики АН УРСР (алгоритми вторинної обробки інформації для рішення задач визначення координат і цілевказівки підводних і надводних об'єктів - В.М.Коваль, А.Г.Зафіріді) і ряд заводів-виготовлювачів: "Красний луч" (м.Нова Каховка, Україна), "Прибой" (м.Таганрог, Росія).
Почалися роки виснажливої роботи. Багато чого не виходило і при організації первинної обробки в гідроакустичному тракті, і в обчислювальному комплексі у вторинній обробці, у методах класифікації морських об'єктів на основі спектрального аналізу сигналів і перешкод і т.п. Але поступово робота почала здобувати контури деякої завершеності: з'явилися макети окремих підсистем, налагоджувальні стенди, перші програми й ін. Увесь цей час керівники і численні виконавці працювали не за страх, а за совість. Незабаром В.Ю.Лапія призначили заступником головного конструктора по розробці програмно-технічного комплексу в цілому. Керівником відділу, а згодом відділення обчислювальних систем став В.В.Крамской. Було прийняте рішення будувати систему "Звезда" як багатоканальний і мультиконвейєрний обчислювальний комплекс, до складу якого входили: тракт просторової обробки на базі спецпроцесорів із загальним блоком мікропрограмного керування типу SІMD, тракт частотно-часової обробки на базі мультипроцесорної системи "Айлама" типу MІMD і тракт вторинної обробки на базі двох ЕОМ типу "Атака" Мінсудпрома СРСР. Крім того, до складу конвеєра входили система класифікації, що не уступає по своїй складності виробу "Айлама", система відображення і ряд ЕОМ типу "Атака" для керування трактами передачі інформації. Протягом п'яти років були створені три могутніх обчислювальних комплекси. При цьому вперше у вітчизняній гідроакустиці був розвитий напрямок спеціалізованих паралельних багатоканальних обчислювальних комплексів.
У 1984 р. робота з гідролокатора була завершена. Весь комплекс займав 200 приладових шаф. Для забезпечення роботи обчислювальної частини (вона зайняла 40 шаф) треба було розробити і налагодити близько одного мільйона команд. Вартість розробки склала 100 млн. карбованців. У 1985 р. комплекс пройшов військове приймання, був прийнятий на озброєння і переданий на серійне виробництво. Творці комплексу одержали Державну премію СРСР (Ю.В.Бурау, О.М.Алещенко й ін.).
У цій колосальній роботі брали участь понад 500 фахівців обчислювальної техніки і програмістів.
В.В.Крамской у той період був начальником відділу комплексного проектування цифрових обчислювальних систем по всій тематиці Київського НДІ гідроприладів. Відділ був головним підрозділом інституту по розробці: обчислювальних систем вторинної обробки інформації і класифікації для корабельних гідроакустичних комплексів (цим напрямком керував - В.П.Донцов - талановитий інженер з когорти розроблювачів ЕОМ "Карат", що прийшов із НДІ "Квант); обчислювальних систем частотно-часової обробки (керівник напрямку - В.А.Тимошенко-Лавров, відмінний організатор, виходець із НДІ "Квант"); вертолітних гідроакустичних комплексів (керівник напрямку - наденергійний В.М.Косик, давній соратник В.В.Крамского, що мав вже досвід розробки мікропроцесорних систем у Київському НДІ мікроприладів); автономних радіогідроакустичних станцій (керівник напрямку - блискучий інженер і організатор В.І.Галка, що теж прийшов разом з В.В.Крамским з Київського НДІ мікроприладів). У структуру відділу входила також група розробки й уніфікації алгоритмів з майбутніми докторами наук Л.Г.Красним, А.Я.Калюжним і перспективними фахівцями В.І.Хавило, В.В.Крижановським. Творча атмосфера в цьому колективі дозволила створити протягом декількох років ряд унікальних розробок. Це, по-перше, цифрову обчислювальну систему для гідроакустичних комплексів типу "Звезда" на основі засобів елементної бази ІІІ покоління, про яку було вже сказано, по-друге, малогабаритна 19-процесорна цифрова обчислювальна система для вертолітних гідроакустичних станцій на базі мікропроцесорів серії 1801ВМ1Г и К585, по-третє, відмовостійка двох процесорна цифрова обчислювальна система для автономної радіогідроакустичної станції на базі мікропроцесорів 1801ВМ1Г и цілий ряд розробок на основі цифрових процесорів обробки сигналів, починаючи з TMS320C10 і закінчуючи TMS320C60. Це був головний результат величезної сімнадцятилітньої праці значної частини Київського НДІ гідроприладів. Системи "Звезда" і їх спадкоємці були прийняті на озброєння протичовневих та інших кораблів ВМФ СРСР. Знову було багато нагород і премії. На моє питання, чому Володимир Володимирович не одержав нічого, він сказав, що на це були причини, а головною нагородою вважає не ордени і премії, а ту творчу радість, що приходить до нього і керованого їм колективу, що зумів успішно виконати дуже важку, здавалося, нездійсненну задачу. Утім, одна істотна премія все-таки була отримана при розробці малогабаритної цифрової обчислювальної системи для вертолітної гідроакустичної станції. У той час усе програмне забезпечення гідроакустичного комплексу "Звезда" прошивалося в блоках трансформаторного типу на прямокутних сердечниках. Оскільки обсяг програмного забезпечення був величезний (біля мільйона команд ассемблерного коду), був спеціально створений цех для прошивання цих блоків, у якому трудилися десятки монтажниць, що прокладають проводи в сердечники. Наскільки це була виснажлива робота можна було тільки уявити. Запис одного 32-розрядного слова полягав в прокладці одного проводу через 32 сердечника (логічна "1" - провід знаходився усередині сердечника, логічний "0" - провід прокладається зовні сердечника). А програмне забезпечення постійно редагувалося в процесі налагодження комплексу. Цех працював без утоми в цілодобовому режимі, а чергова прошивщиця знаходилася в стендовому залі де знаходився комплекс "Звезда" на випадок термінового перепрошивання. Розроблювачі малогабаритної вертолітної цифрової обчислювальної системи вирішили застосувати інший постійний запам'ятовуючий пристрій ПЗП, для якого процес прошивання полягав в автоматизованому пропалюванні мікросхем за допомогою програматорів. Однак військовий замовник зажадав після пропалювання проводити електротермотренування пристрою в спеціальних шафах, яких у КНДІГП не було. У результаті за затримку роботи В.В. Крамскому оголосили догану і змусили їхати в м. Гатчину під Ленінградом за термошафою. Після покупки шафи і впровадження технології пропалювання ПЗП в інституті була в плановому порядку підрахована економічна ефективність застосування нового ПЗП. Вона виявилася настільки високою, що буквально через місяць після оголошення догани В.В. Крамскому оголосили подяку і вручили грошову премію. Парадокс вчорашнього і нинішнього часу полягає в тім, що зараз будь-який пристрій пам'яті можна записати на радіобазарі в Києві, а раніше це була виснажлива битва з прихильниками застаріваючих технологій, що ніколи не хочуть здаватися.
Творчий шлях В.В.Крамского почався в Інституті кібернетики АН УРСР. Пізніше мені довелося багаторазово зустрічатися з Володимиром Володимировичем для взаємних технічних консультацій. І щораз він вражав мене як людина, що знає усі тонкості як обчислювальної техніки (аналогової і цифровий), так і сучасних інформаційних технологій в області обробки інформації в радіотехнічних системах різного призначення, що уміє висувати і вирішувати дуже складні технічні задачі. Він ефективно продовжує свою подвижницьку діяльність. Напередодні свого 60-річчя поїхав у Китай для укладання нових контрактів в області цифрової обробки радіотехнічних і гідроакустичних сигналів, тому що цього року він планує вже здати своїм китайським замовникам виконану частину великої багатопланової роботи - "Поверхневий буй з навігаційною системою визначення місцезнаходження для підводної станції дослідження шельфу". Робота виконується не в НДІ гідроприладів, а в Центральному науково-дослідному інституті навігації і керування, де В.В.Крамской став працювати начальником науково-дослідного центру.
Угода, укладена з Китаєм, дозволила йому вже кілька років триматися на плаву в морі радіонавігаційних і гідроакустичних досліджень, що активно розвиваються в багатьох країнах з метою забезпечити себе засобами радіонавігації і гідроакустики, як для військової області, так і для багатьох дуже важливих мирних застосувань. Що ж дає В.В.Крамскому сили без утоми просуватися вперед, домагаючись нових більш і більш значних результатів? Думаю це те, що можна назвати жагою творчості, що дозволяє, не зважаючи на труднощі, йти по наміченому на все життя шляху, знаходячи все нові і нові задачі, реалізація яких можлива тільки в сучасних умовах, коли можна використовувати практично будь-яку елементну базу і застосовувати ефективні методи автоматизації проектування як апаратури, так і програмного забезпечення.
Величезною заслугою В.В.Крамского є те, що він зберіг працюючий з ним колектив, а значить, ще не усе загублено.
У цілому, якщо підсумувати ці роботи, у яких брали участь НДІ гідроприладів, Інститут кібернетики імені В.М.Глушкова АН УРСР та інші організації, то варто зробити висновок, що обчислювальна техніка військового призначення в нас була на рівні кращих досягнень у колишньому Радянському Союзі і цілком порівнянна з американською. А біля витоків гідроакустичного комплексу "Звезда" стояла управляюча машина широкого призначення УМШП "Дніпро" (див. нарис "Прорив").