"Нет ничего дороже..." Борис Малиновський К: Горобец, 2005. -336с: 200 iл. ISBN 966-8508-04-1. © Малиновський Б.М., 2005 Видано росiйською мовою "Хто має право писати свої спогади? Кожен... Для того, щоб писати свої спогади, зовсім не потрібно бути ні великим мужем, ні знаменитим лиходієм, ні державною людиною, - для цього досить бути просто людиною..." Олександр Герцен

Дорога в півстоліття

Віхи моєї біографії

Перший розділ "Дорога в півстоліття" із книги Бориса Малиновського "Нет ничего дороже..."

Народився 24 серпня 1921 року в місті Лух Іванівської області (Росія). У цей час мій батько Малиновський Микола Васильович був викладачем і головою (була така посада!) Лухської школи ІІ рівня (з 1 травня 1920 р. по 15 березня 1922 р.). У 1939 році я закінчив середню школу в м. Іваново. У цьому ж році був призваний на службу в Червону Армію. Закінчив полкову школу, одержавши звання сержанта. З 1941 по 1945 р. брав участь у Великій Вітчизняній війні на фронтах: Північний, Ленінградський, Західний, Калінінський, Північно-західний, Степовий, Центральний, 1-й Білоруський, 3-й Прибалтійський. Наприкінці війни був у Фінляндії на військово-морській базі Порккала Удд. Війну зустрів сержантом, командиром відділення розвідки в артилерійській частині, закінчив старшим лейтенантом, командиром артилерійської батареї. Звання офіцера було присвоєно на фронті, без підготовки у військовому училищі. Поранений у 1941 і 1944 р. Демобілізований у серпні 1945 р. за станом здоров'я. За участь у війні нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни І і ІІ ступеня, медаллю "За бойові заслуги", медалями "За оборону Москви", "За перемогу над Німеччиною" та ін.

У 1950 р. закінчив з відзнакою Енергетичний інститут у м.Іваново. Спеціальність - електроустаткування промпідприємств.

Три роки з 1950 по 1953 був аспірантом лабораторії автоматики Інституту електротехніки АН УРСР (м.Київ). Там же успішно захистив кандидатську дисертацію "Тригерний пристрій на магнітних підсилювачах" і одержав звання молодшого наукового співробітника. Тему дисертації запропонував академік С.О.Лебедєв, що працював директором інституту з 1946 по 1952 рік. У 1954 році мене перевели в лабораторію обчислювальної техніки, у якій під керівництвом С.О. Лебедєва ще в 1951 році була створена і введена в експлуатацію перша в континентальній Європі Мала електронна лічильна машина "МЭСМ". Я мав щастя побачити цю машину і з доручення С.О.Лебедєва провести дослідження можливості застосування в ній діод-магнітних елементів замість лампових, використаних у машині.

У 1955 р. лабораторію перевели в Інститут математики АН УРСР. За два роки роботи в лабораторії мені удалося виконати ряд досліджень, результатом яких став розроблений мною проект спеціалізованої обчислювальної машини для знімання й обробки даних з радіолокатора. У 1957 р. на базі лабораторії було створено Обчислювальний центр (ОЦ) АН УРСР. Його директором було призначено доктора фізико-математичних наук Віктора Михайловича Глушкова.¹ Він запропонував мені бути його заступником по науковій частині. З грудня 1957 по лютий 1962 р. я працював на цій посаді і завідувачем відділом спеціалізованих машин. Ці чотири роки стали визначальним і найбільш плідним періодом моєї діяльності. Саме тоді зародилася й одержала інтенсивний розвиток кібернетична техніка. У дуже короткий термін була розроблена перша в СРСР напівпровідникова управляюча машина широкого призначення УМШП "Дніпро". Вона з'явилася одночасно з першою американською управляючою машиною такого ж призначення (RW-300). На основі УМШП "Дніпро" були створені піонерські - перші в Україні і колишньому СРСР системи контролю і керування промислового призначення.

Велику роль у перші роки мого становлення як ученого, безумовно, зіграли Сергій Олексійович Лебедєв і Віктор Михайлович Глушков. Образ Сергія Олексійовича Лебедєва, незважаючи на небагато зустрічей з ним у Києві й у Москві, залишився в моїй пам'яті на все життя, і я безмірно радий, що доля дозволила зустріти саме його на самому початку моєї "дороги в півстоліття".

Другою видатною особистістю на моєму життєвому шляху став Віктор Михайлович Глушков. З 1957 по 1962 роки я був його єдиним заступником по науковій частині створеного в 1957 році Обчислювального центру АН УРСР. Його приклад, уміння захоплювати перспективою, безсумнівний талант дослідника і висока працездатність допомагали і мені, і розвитку робіт в ОЦ АН УРСР, залученню уваги з боку вищих інстанцій, від яких тоді багато чого залежало. З іншого боку, він був автором ідеї універсальної управляючої машини, що лягла в основу моїх робіт зі створення і застосування першої в СРСР напівпровідникової управляючої машини широкого призначення УМШП "Дніпро".

У 1962 році на базі ОЦ АН УРСР був створений Інститут кібернетики АН УРСР, я залишився завідувачем відділом, перейменованим у відділ управляючих машин. (Ця назва збереглася дотепер - понад 40 років!) У 1964 р. захистив дисертацію на звання ученого ступеня доктора наук за сукупністю робіт: "Розробка, дослідження і впровадження в промисловість цифрової управляючої машини УМШП "Дніпро".² У 1969 р. був обраний членом-кореспондентом АН УРСР. З 1966 по 1971 роки я був заступником керівника відділення кібернетичної техніки Г.Є.Пухова (у відділення входили основні технічні відділи інституту), а з 1971 по 1988 р. став керівником цього відділення (Г.Є.Пухов перейшов в інший інститут).

Визнання кібернетичної техніки як важливого науково-технічного напрямку відбулося не відразу.

У 1959 р. у Москві проводилася Перша всесоюзна нарада по управляючим машинам. Була там і моя доповідь про УМШП, що вже починала оживати. Вона викликала численні питання. Мене включили в комісію з підготовки рішення наради. У проект включили фразу: "Схвалити розробку УМШП в АН УРСР". На заключне засідання комісії з'явився начальник відділу обчислювальної техніки Держплану СРСР Лоскутов. Я знав його по книзі, досить примітивній, присвяченій різного роду реєструючим цифровим пристроям РЦП і спеціалізованим ЕОМ. Тримався він як царський вельможа. Почувши фразу про УМШП, сказав:

- Забрати, щоб і духу не було. Ця машина робиться заради примхи академіків і нікому не потрібна!

Фраза була викреслена.

Сперечатися із самозакоханою людиною, наділеною величезною владою, було марно...

У ті ж роки, пам'ятаю, проходила дуже представницька спільна нарада Міністерства приладобудування, засобів автоматизації і систем керування і Відділення механіки і процесів керування АН СРСР.

Академік, що виступив за міністром, керівник провідного московського інституту, згадав роботи Інституту кібернетики АН УРСР по створенню і застосуванню управляючих машин та назвав їх передчасними і шкідливими.

Довелося мені свій виступ почати словами:

- Хочу розповісти про "шкідливий" досвід використання машин "Дніпро". Судячи з питань, і виступів, наш досвід зацікавив дуже багатьох, а в прийнятому рішенні характеризувався як дуже корисний.

Понад п'ятсот УМШП "Дніпро" які випущені та знайшли широке застосування стали дуже сильним аргументом на користь повного визнання наших робіт.

В наступні роки, з моєї ініціативи, були розгорнуті дослідження, спрямовані на створення перших в Україні цифрових автоматизованих систем керування технологічними процесами, цифрових систем аерокосмічного експерименту, унікального фізичного і масового наукового лабораторного експерименту; на розробку засобів кібернетичної техніки, включаючи спеціалізовані засоби обробки і передачі інформації; орієнтовану на задачі виміру і керування мікропроцесорну техніку і персональні ЕОМ; на підготовку і практичну реалізацію науково-методичних основ переозброєння цілої промислової галузі (зв'язку) на мікропроцесорну техніку. У книзі наводиться перелік основних результатів досліджень, виконаних у відділенні кібернетичної техніки за тридцять років, а також авторів цих робіт, моїх у тому числі. Наведено також короткий опис основних наукових напрямків досліджень відділення кібернетичної техніки, а також ряд документів того часу.

Крім роботи в інституті, я брав участь у роботі багатьох наукових конференцій та інших заходів, проведених у СРСР. Завдяки цьому я познайомився з багатьма видатними вченими в галузі комп'ютерної науки і техніки, творцями ЕОМ першого покоління. Запам'яталися закордонні поїздки на наукові конференції, конгреси, симпозіуми в країни західної і східної Європи, у США й Індію (в останніх був по одному разу). Про це можна прочитати й ознайомитися з фотоекспозицією наприкінці цієї частини книги.

Понад двадцять років я був головою Ради з захисту кандидатських і докторських дисертацій на звання учених ступенів по ряду технічних спеціальностей, що працювала у відділенні кібернетичної техніки.

Кілька років брав участь у роботі союзного ВАКа, науково-технічної ради Міністерства приладобудування СРСР та ін. За ці роки мною були підготовлені понад п'ятдесят кандидатів і докторів наук.

Сімнадцять років був беззмінним головою Ради з автоматизації наукових досліджень при Президії АН УРСР. За цей час у більшості академічних організацій було успішно автоматизовано масовий науковий лабораторний експеримент.

У 1984 р. відділення кібернетичної техніки було перейменовано у відділення обчислювальної техніки і мікроелектроніки. У 1988 р. його керівником став О.В.Палагін.³

З 1988 по 1990 р. я залишався завідувачем відділом управляючих машин, а з 1990 р. був призначений Президією НАН України радником дирекції Інституту кібернетики імені В.М.Глушкова НАН України.

У списку моїх наукових праць, виконаних до 1990 р., є понад 200 статей і винаходів (більшість у співавторстві) і кілька книг.

Результатом моєї праці в останнє десятиліття стали книги з історії комп'ютерної науки і техніки: "Академік С.Лебедєв" (1992 р., російською мовою), "Академік В.Глушков. Сторінки життя і творчості" (1993 р., російською мовою), "Історія обчислювальної техніки в особах" (1995 р., російською мовою), "Нариси з історії комп'ютерної науки і техніки в Україні" (1998 р., російською мовою) "Золоті віхи історії комп'ютерної науки і техніки в Україні" (2003 р., російською мовою) та інші.

З'явився в Інтернеті сайт створеного мною Фонду історії і розвитку комп'ютерної науки та техніки при київському Будинку вчених НАН України (українською, російською, англійською мовами) дозволив зробити доступними для закордонних дослідників матеріали з моїх книг і посилання на матеріали з них з'явилися в ряді видань за рубежем, що дуже порадувало мене.

Своєчасному виданню моїх книг чимало сприяв згаданий Фонд історії і розвитку комп'ютерної науки та техніки. За його допомогою в 1998 році мені також удалося організувати й успішно провести міжнародний симпозіум "ЕОМ у Європі. Минуле, сучасне, майбутнє". У числі багатьох закордонних гостей були творці першої у світі ЕОМ, з програмою яка зберігається в пам'яті 85-літній Моріс Уілкс і першої у світі комерційної ЕОМ Френк Ленд. Президент НАН України Б.Є.Патон, що приймав активну участь у роботі симпозіуму, прийняв рішення нагородити Моріса Уілкса дипломом Почесного доктора НАН України, а Френка Ленда грамотою Президії НАН України. Честь вручити диплом Морісові Уілксу безпосередньо в Кембриджі, де півстоліття працює Моріс Уілкс, випала мені (1999 р.).

Мій батько Микола Васильович Малиновський (1887-1969) і мати Любов Миколаївна Малиновська (1890-1964) усе життя пропрацювали вчителями російської мови і літератури. Батько нагороджений медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.", орденом Трудового Червоного Прапора (1949 р.), орденом Леніна (1954 р.). Мати нагороджена медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р." Старший брат Лев Миколайович Малиновський, танкіст, нагороджений орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня в 1942 і І ступеня 1943 р. (посмертно). Сестра Олена, що закінчила Іванівський медичний інститут у роки війни, кандидат медичних наук, у 1957 році трагічно загинула через грубу помилку в діагнозі хвороби.

За післявоєнний час до моїх нагород додалися чотири ордени. Почесні Грамоти Президії Верховної Ради УРСР і Верховної Ради України, дві Державних премії УРСР, премія Фонду інтелектуального співробітництва "Україна XXІ століття" імені І.В.Вернадського, премії Президії НАН України імені С.О.Лебедєва, В.М.Глушкова, звання Заслуженого діяча науки і техніки України.

Роки напруженої роботи, а було усе - успіхи і поразки в роботі, радості і прикрості, не пройшли безслідно.

У 1988 р. у мене трапився обширний інфаркт і довелося пробути понад півроку в лікарні. Щоб не втрачати часу і почуваючи, що мої справи пішли на ліпше, я вирішив зайнятися спогадами про мою роботу в Академії. Так з'явився "Щоденник" у якому спогади перемежовувалися з оцінками про стан здоров'я і подіями військових років, що запам'яталися. Згадуючи минуле, хотілося відвернути себе від "поганих" думок сьогодні. Поправившись і звільнившись від керівництва відділом управляючих машин і відділенням кібернетичної техніки, я відклав убік свій "Щоденник" та захопився збиранням і вивченням матеріалів про творчість С.О.Лебедєва, В.М.Глушкова й інших першовідкривачів вітчизняної комп'ютерної науки і техніки. У "Щоденнику" я встиг написати лише спогади про моє навчання в аспірантурі в Інституті електротехніки і про роботу в Інститутах електротехніки, математики й Обчислювальному центрі АН УРСР.

Коли готував книгу "Історія обчислювальної техніки в особах", то включив у неї частину "Щоденника", де говорилося тільки про те, як створювалася УМШП "Дніпро". Публікуючи "Щоденник" зараз, - як початок книги, - я приводжу його цілком, включаючи мої давні записи про ставлення до мене В.М.Глушкова.

За 20 років роботи в Інституті кібернетики, директором якого він був у ці роки, я як ніхто інший відчув на собі особливості його складного характеру. Це видно з "Щоденника" і деяких розділів книги. Замовчування про це зробило би образ В.М.Глушкова не повним, а ряд подій у моїй діяльності, пов'язаних з ним, незрозумілими.

Отже...

"Перед вами правда"⁴

5 листопада 1988 р. Прекрасна шведська акторка Інгрид Бергман (1915-1982) прожила велике, але не просте життя. Була всесвітня слава і злісні нападки газетярів, сімейне щастя і розчарування, яке його змінювало, радість материнства і турботи про дітей, часом дуже нелегкі. Вона тричі виходила заміж по любові і тричі їй доводилося розставатися із, здавалося б, прекрасними людьми - цьому сприяла її артистична кар'єра, нестримне прагнення постійно віддавати себе цілком театру. Про її життя ходило багато пліток: газетний світ, ласий на сенсації, не раз досаждав акторці несправедливими вигадництвами.

Щоб діти знали про неї не з газет, знали чисту правду вона опублікувала книгу "Моє життя" (їй допомагав письменник Алан Берджас).

У примітці до цієї прекрасної книги вона написала: "Коли я повісила трубку, сказавши, що не збираюся писати спогади про останні двадцять років життя, мій син Роберто, глянувши на мене з явним занепокоєнням сказав:

- Послухай, мамо, ти коли-небудь задумувалася над тим, що коли тебе не стане, більшість людей довідаються про твоє життя з газетної хроніки, слухів, пліток та інтерв'ю. Ми, твої діти, не зможемо захистити тебе, тому що не знаємо правди. Мені б хотілося, щоб ти сама написала про усе, що було.

Це змусило мене багато про що задуматися... І от, мої дорогі діти Піа, Роберто, Ізабелла і Інгрид, перед вами правда."

Прочитавши цю книгу лежачи на лікарняному ліжку через інфаркт, який трапився я теж задумався - треба б написати про усе, що було.

Спочатку розповім, як я з'явився в Києві.

Перед закінченням Іванівського енергетичного інституту, зненацька для мене, я одержав пропозицію вступити до аспірантури на кафедру електроприводу від професора Ігоря Васильовича Бєляєва. Серед студентів він мав великий авторитет. Мені було приємно прийняти його пропозицію, і я погодився, хоча не дуже добре уявляв, що мене очікує в майбутньому. При розподілі на роботу мене направили на його кафедру. Однак, через якийсь час, зустрівши мене, він сказав, що на прохання мати аспіранта він одержав з Мінвузу негативну відповідь, і що я можу їхати до Москви одержувати призначення на роботу. Очевидно, зіграло роль те, що Ігор Васильович був кандидатом, а не доктором наук. А я вже "настроївся" на аспірантуру і став обмірковувати, що робити.

Коли я готував дипломний проект, то користувався працями Інституту електротехніки АН УРСР. Мене цікавили статті В.Л.Іносова про стійкість автоматичних систем, оскільки виконуючи проект я повинен був розробити автоматичну систему керування фрезою копіювального верстата. Знаючи, що цей інститут у Києві, де жила матір моєї дружини, я написав на ім'я директора інституту листа із проханням відповісти про можливість вступу до аспірантури і просив повідомити наявні спеціальності. На щастя, відповідь не змусила довго чекати. Мені повідомили, що аспірантура є, у тому числі за фахом автоматика і вказали термін вступних іспитів. Вступити до аспірантури стало моєю мрією. Думаючи, що іспити будуть дуже важкими, я просидів усе літо над книгами, вивчаючи теоретичні основи електротехніки. Реферат підготував за матеріалами дипломного проекту і послав завчасно. Добре підготувався з історії партії. А от англійську мову залишив на потім.

У вересні 1950 р. я приїхав до Києва. Мені дала притулок мати дружини - Ганна Пилипівна. У її однокімнатній квартирі з загальними кухнею, ванною і туалетом, як було тоді в багатьох комунальних квартирах, крім неї жили її сестра і молодша дочка з чоловіком.

Перший екзамен з теоретичної електротехніки я здав на відмінно. За реферат також одержав відмінну оцінку (його рецензував В.Л.Іносов, людина дуже строга у своїх оцінках).

Ще через пару днів здав екзамен з історії партії. Цього разу на добре. Залишався екзамен з англійської мови, до якого, я розумів, що не готовий. А вже з'явився реальний шанс вступити до аспірантури. Як же бути? Залишалося два дні. Я поїхав у Політехнічний інститут, знайшов викладачку англійської мови, розповів у якому положенні знаходжуся і попросив "підтягти" мене наскільки це можливо. На моє щастя, вона погодилася. І це зіграло свою роль. Я здав іспит, щоправда, на три. Півроку чи ледве більше потому, коли я вже порядком підтягся в англійській мові, викладач - а він же приймав у мене іспит - якось сказав: "Якби Ви чули вимову цієї молодої людини на вступному іспиті, Ви схопилися б за голову. Тоді я йому з натяжкою поставив три. Тепер ставлю п'ять."

Конкурсу не було, і я вже тріумфував, коли раптом довідався, що має бути ще письмовий екзамен з... української мови. Мені завжди подобалася ця мова, я з задоволенням слухав по радіо оперети і пісні українською мовою, вільно розумів їхній зміст. Але ні говорити, ні писати не міг. Виручив мене один з аспірантів - Гена Добров,⁵ пізніше член-кореспондент АН УРСР.

- Сідай поруч зі мною і списуй, я українську мову вивчав в школі, - сказав він.

Я слідував його пораді і так ретельно трудився, що в мене було лише на одну помилку більше, ніж у нього. Лихо було в тому, що сам Гена допустив понад двадцять помилок і одержав за диктант одиницю, як, звичайно, і я.

Таких як ми виявилося не мало, і нам дозволили здати іспит удруге. З нами щодня займався викладач. Через рік я написав диктант самостійно й одержав задовільну оцінку.

Аспірантура

Пам'ятаю, що мені хотілося відразу ж одержати тему для роботи. Кандидатська дисертація здавалася недосяжною, а, отже, треба працювати, працювати і працювати! Але мій керівник Йосип Ілліч Гребінь не квапився з завданням. Більш того, будучи фахівцем в галузі телемеханіки він і мене спробував прилучити до неї, порекомендував ряд книг. Під його керівництвом в лабораторії О.М.Миляха, в якій я проходив аспірантуру, працювала жінка, науковий співробітник. З дивною завзятістю вона проводила експеримент за експериментом, ретельно з огляду на ради професора, але це не давало ніяких результатів. Усе це мене насторожило. Я став придивлятися до інших співробітників лабораторії, намагаючись розібратися, над чим вони працюють. Їх було небагато - всього три чоловіки.

Старший науковий співробітник Георгій Кузьмич Нечаєв, молода енергійна людина, кандидат наук, займався тиристорами, вів госпдоговірну тематику, готував докторську дисертацію. Другий старший науковий співробітник Борис Євгенович Кубишин займався питаннями розрахунку електромагнітних пристроїв. Технік Кисельгоф допомагав керівнику лабораторії в проведенні експериментів, що ставилися їм у зв'язку з підготовкою докторської дисертації.

Майже відразу я зрозумів, що допомоги мені чекати нівідкіля. Кожний був зайнятий своєю справою, та й напрямок роботи був не таким, як мені хотілося. Оскільки потрібно було здати іспити кандидатського мінімуму, я з усією ретельністю прийнявся вивчати рекомендовані підручники, книги, журнали. До того ж доводилося відвідувати заняття по філософії й англійській мові. До кінця першого року аспірантури я ще не мав теми дисертації, і це мене дуже турбувало. Правда, все інше йшло добре - здано кандидатський мінімум по філософії, успішно йшли справи з англійською мовою.

На наступний рік професор Гребінь уже не працював у нас, залишаючись завідувачем кафедрою телемеханіки в Київському політехнічному інституті.

О.М.Милях запропонував підключити мене до своїх досліджень. Відразу ж запропонував тему кандидатської роботи - створити магнітний підсилювач перемінного струму. Я з великим бажанням узявся за діло. Зібрав літературу, став разом з Кисельгофом готувати і проводити експерименти.

Варто сказати, що мене, члена КПРС (тоді ВКП(б)) відразу ж залучили до громадської роботи - доручили випускати інститутську стінгазету. Очевидно, я непогано попрацював, тому що на другий рік навчання був обраний у партбюро інституту, а на третій - секретарем партійного бюро. Громадська робота відволікала від основної справи, але мала і позитивну сторону - я ставав ближче до всіх справ в інституті - краще впізнав співробітників лабораторії, членів дирекції, зрозумів задачі інституту. У партію я вступив ще на фронті, улітку 1943 року.

Першу половину другого року навчання я витратив на те, щоб показати теоретично можливість створення магнітного підсилювача перемінного струму. У підсумку своїх розрахунків і роздумів я зрозумів, що це незбутня, нездійсненна мрія. Не може бути такого підсилювача!

Треба віддати належне Олександрові Миколайовичу Миляху. Коли я сказав йому про це, він не став наполягати на продовженні роботи й обіцяв поговорити із Сергієм Олексійовичем Лебедєв, щоб він підібрав для мене більш вдалу тему дисертації. Це мене дуже обрадувало. Я вже знав, що в секретній лабораторії С.О.Лебедєва почалася регулярна експлуатація Малої електронно-лічильної машини "МЭСМ".

В один із днів О.М.Милях прийшов збуджений, покликав мене і сказав, що Сергій Олексійович просив нашу лабораторію розробити безламповий тригер для використання в "МЭСМ". Сергій Олексійович готовий виділити кошти на госпдоговір і надати будь-яку допомогу, настільки це важливо. Усі співробітники включилися в пошук, і я в тому числі. Першим, що запропонував тригерну схему, був Г.К.Нечаєв. Він використав явище електромагнітного резонансу. Магнітний підсилювач із включеним у нього резонансним контуром мав два стійких стани! Милях негайно сповістив про це С.О.Лебедєву. Зізнатися, я позаздрив швидкому успіху Георгія Кузьмича.

Однак і його й усіх нас очікувало деяке розчарування. Сергій Олексійович, з'явившись, докладно ознайомився зі схемою, подивився її роботу на осцилографі, похвалив, але сказав, що цього мало. Треба, щоб тригер мав рахунковий вхід і, по-друге, його швидкодії явно недостатньо. Останнє було ясно і нам, оскільки підсилювач був дуже інерційним - він був виконаний на дуже солідному сердечнику з пермалоя.

Я денно і нощно обмірковував і придумував можливі схеми. Вивчив книгу професора Л.І.Гутенмахера, що працював в інституті в Сергія Олексійовича. Лев Ізральєвич вів дослідження в цьому ж напрямку, але використовував магнітні підсилювачі так званого трансформаторного типу, у той час як я використовував звичайні. У книзі описувалися тригерні елементи і їхнє використання в техніці зв'язку (у комутаційних пристроях). Тоді цей матеріал вважався секретним. Дослідження Л.І.Гутенмахера наштовхнули мене на багато думок. Природно, я не міг повторювати його розробки, треба було шукати свої рішення.

Дослідження мене по справжньому захопили - віддавався їм цілком. І, як неодноразово було і потім, - цілеспрямована робота, наполегливість у пошуках, бажання знайти потрібне рішення, мене виручили: без підказки від будь кого я, нарешті, догадався, як побудувати на магнітних підсилювачах тригер з рахунковим і роздільним входами. Це була цілком оригінальна схема! Перевірив її роботу на наявних під рукою підсилювачах - працює надійно. От тільки час спрацьовування, у порівнянні з ламповим тригером, незрівнянно більше.

Сергію Олексійовичу схема сподобалася. Він запропонував провести наступний етап досліджень, використовуючи для живлення підсилювачів джерело струму високої частоти. З Інститутом точної механіки й обчислювальної техніки (ІТМ і ОТ) АН СРСР був укладений договір на таке дослідження.

Нам знадобився високочастотний генератор, і його замовили в Київському політехнічному інституті (КПІ). Тим часом я виконав розрахунки високочастотних магнітних підсилювачів і разом з Кисельгофом виготовив їх. З одержанням генератора почав дослідження.

При частоті живильної напруги 200 Кгц мені удалося довести частоту спрацьовування магнітного тригера до 25 Кгц! На той час це було великим досягненням. Продовжуючи експеримент із наміром зробити лічильник на таких елементах, я одночасно став писати дисертацію главу за главою. Якось у лабораторії з'явилася Катерина Олексіївна Шкабара - старший науковий співробітник з лабораторії С.О.Лебедєва, розроблювач пристрою керування "МЭСМ". Їй сподобалися мої схеми, і вона запропонувала свою допомогу в подальших дослідженнях. Коли я показав Г.К.Нечаєву роботу мого пристрою в генераторному режимі, то трохи пізніше він прийшов із пропозицією від члена-кореспондента АН УРСР С.І.Тетельбаума, що керував радіотехнічною лабораторією цього ж інституту, зробити для них подібний пристрій, тільки великої потужності для створення обертового магнітного поля. Ми обидва взялися за цю роботу і виконали її в досить короткий термін. Наш пристрій був використаний у системі глушіння закордонних радіостанцій. Його подальша доля мені невідома - тоді ці роботи були закритими.

Зустрічі з С.О.Лебедєвим. Переведення лабораторії обчислювальної техніки в Інститут математики

Навчання в аспірантурі наближалося до завершення, дисертація була майже готова, треба було подумати про опонентів. О.М.Милях запропонував кандидатуру С.О.Лебедєва, сказавши, що він сам поговорить з ним. Наприкінці другого і на третьому році навчання в аспірантурі я кілька разів зустрічався із Сергієм Олексійовичем, використовуючи його приїзди в Київ, а також коли сам був у відрядженнях у Москві. Сергій Олексійович був дуже чуйною і уважною до людей людиною, начисто позбавленим зарозумілості. Приїжджаючи в Москву, я був упевнений, що потраплю до нього на прийом - треба було просто зайти в його кабінет, без стуку і запиту. Можливо мені допомагало те, що я був секретарем парторганізації і доля інституту не переставала хвилювати Сергія Олексійовича, хоча він уже не був його директором. Розуміючи значимість розвитку обчислювальної техніки, він робив усе можливе для її розвитку і в Москві, і в Україні, де вона зародилася завдяки його роботам. У Феофанії продовжував трудитися його первісток - Мала електронна лічильно-рахункова машина "МЭСМ". Далеко не в усіх у той час було розуміння значимості і можливостей обчислювальної техніки. Академік АН УРСР А.Д.Нестеренко, що змінив С.О.Лебедєва на посаді директора Інституту електротехніки, вважав лабораторію С.О.Лебедєва тягарем для інституту і говорив про це відкрито.

Можливо, тому в один із приїздів С.О.Лебедєва в Київ він запросив мене відправитися з ним у Президію АН УРСР і в моїй присутності написав пропозиції про те, що робити з лабораторією. До цього часу я був переконаним прибічником обчислювальної техніки, що зароджувалася, і, як секретар парторганізації, цілком підтримував Сергія Олексійовича.

З огляду на неприйняття академіком А.Д.Нестеренко досліджень в галузі обчислювальної техніки, Сергій Олексійович запропонував перевести лабораторію в Інститут математики АН УРСР, директор якого академік Борис Володимирович Гнєденко був його прихильником і добре розумів значення обчислювальної техніки. Президія Академії прийняла постанову про переведення лабораторії.

Запам'ятався ще один приїзд Сергія Олексійовича в Київ, коли я був аспірантом. Він приїхав на захист Бориса Євгеновича Патона, що проходив в КПІ. Оскільки Сергій Олексійович раніше займався питаннями стійкості електричних мереж його запросили опонентом по докторській дисертації Бориса Євгеновича, у якій розглядалися, у тому числі і питання стійкості зварювальних процесів.

Мені хотілося ще раз зустрітися з ним, розповісти про те, що зроблено і дістати остаточну згоду бути опонентом по дисертації. Мені це удалося, але подробиці розмови - не пам'ятаю. Пам'ять зафіксувала інше. За великим довгим столом у залі засідань сидять численні члени вченої ради. Попереду збоку поставлений стілець. За ним сидить Євгеній Оскарович Патон, виставивши вперед руки, що спираються на палку. У такій позі він просидів майже весь захист. Запам'яталася велика кількість відгуків на дисертацію. Борис Євгенович на той час був уже членом-кореспондентом АН УРСР. Додам: тоді ж подумав - "Добре, що не всі справжні люди загинули на війні!"

Справи сімейні

Не можна сказати, що роки аспірантури проходили безтурботно і гладко, без тривог і хвилювань.

У Київ я приїхав один. Родина - дружина і син залишилися в Іваново, у моїх батьків. Осінь 1950 р., зиму і весну 1951 р. ми не зустрічалися. Коли повернувся, і ми пішли купатися на річку Уводь, що текла неподалік від будинку, тільки я роздягнувся, як трирічний Лев заплакав - він тільки що знайшов батька, а тепер батько зник - мене, який стояв в трусах, він не визнав. Довелося одягтися, щоб він перестав плакати і запитувати: "А де папа?"

Але головні труднощі були, мабуть, не в довгій розлуці, а в умовах життя в Іваново й у Києві. В Іваново - дерев'яний будинок із дірявим дахом, холодним туалетом, російською піччю, водою, принесеної з неблизької водопровідної колонки. Убогі вчительські зарплати батька і матері. У Києві мені надали місце в аспірантському гуртожитку. У кімнаті, де я жив, стояло десять ліжок, до того ж вона була прохідна. Світло часто горіло всю ніч. Сусіди по суміжній кімнаті не відрізнялися скромністю, шуміли вночі, пізно лягали спати. Для мене це були муки. Нерви усе ще були натягнуті від пережитого на війні. Терпів. Намагався щось зробити, але безрезультатно. Інші аспіранти - молоді люди - не почували особливих незручностей.

Коли на другий рік аспірантури приїхала Іса (так я вдома називаю дружину), в Академії було побудовано новий двоповерховий дерев'яний гуртожиток на окраїні Києва, недалеко від Голосіївського лісу. Нам запропонували оселитися в різних кімнатах. Я не витерпів, пішов у партком Академії (тоді він був ще). Вислухавши мене, Федір Данилович Овчаренко - секретар парткому - зателефонував керуючому справами АН УРСР і попросив оселити нас в одній кімнаті, що і було зроблено. А до цього я був на прийомі у віце-президента Г.Н.Савина, і той сказав, що нічим допомогти не може. Пам'ятаю, коли ввійшли з Ісою в дванадцятиметрову кімнату гуртожитку з двома ліжками, столом і парою стільців, нам здалося, що для нашого повного щастя не вистачає тільки сина. Його ми привезли тільки через кілька років.

"Принесіть мою книгу!"

10 листопада 1988 року. У день захисту кандидатської дисертації 14 грудня 1953 р. я поїхав з ранку на вокзал зустрічати С.О.Лебедєва. Він повинний був ознайомити мене з рецензією на мою дисертацію. Виявилося, він привіз не тільки відзив, але і професора Л.І.Гутенмахера, фахівця з магнітних елементів обчислювальної техніки, чому була присвячена моя робота. Відзив було короткий, дуже позитивний, написаний він був, як я зрозумів по стрибучим буквам і нерівних рядках, у вагоні по шляху в Київ. До захисту залишалося кілька годин. У цьому весь Сергій Олексійович - треба берегти час, формальності не головне, усе вершить робота, її результати.

Захист був закритий (пізніше дисертацію розсекретили). Усе йшло як звичайно доти, поки я не став розповідати схему магнітного тригера. Л.І.Гутенмахер сидів з байдужним поглядом, недослухав мене, раптом стрепенувся і голосно сказав:

- Це ж моя схема! Принесіть мою книгу!

Книга зберігалася в спецчастині, тому що була закритою, я її добре вивчив, тому мене його зауваження не смутило, хоча змусило добряче похвилюватися. Продовжуючи доповідь, я зупинився на принципових відмінностях схеми. Розповів про результати експерименту. Л.І.Гутенмахер не стільки слухав мене, скільки гарячково перегортав книгу. Коли я закінчив доповідь, він попросив слова і намагався показати, що схеми схожі. Я спокійно (точніше впевнено, а нерви були "на взводі") парирував усі його зауваження. Мене підтримали К.О.Шкабара, Г.К.Нечаєв та інші. А якщо врахувати позитивну рецензію С.О.Лебедєва, непоганий відзив другого опонента С.В.Свєшникова (з декількома зауваженнями), то результат голосування був вирішений - одноголосно! Всі хто підходив до мене поздоровити, говорили, що захист пройшов дуже вдало. Гостра дискусія, що розгорнулася, розворушила членів ради і всіх присутніх. Повернувшись в лабораторію, ще збуджений усім тим, що сталося, розмовляючи зі співробітниками, я не помітив, як притулився до столу з розпеченим паяльником, що знаходився на ньому. Мій єдиний "вихідний" перший раз надягнутий костюм серйозно постраждав - пропалило велику діру в нижній частині піджака. Це повернуло мене до звичайних турбот дисертанта - треба було подбати про опонентів, повідомити результат захисту батькам.

До травня 1954 року я проробив у лабораторії автоматики Інституту електротехніки АН України, виконував госпдоговір, укладений з ІТМ і ОТ АН СРСР, намагаючись "вичавити" з розроблених елементів усе можливе. У це півріччя мені багато разів доводилося зустрічатися зі старшими науковими співробітниками лабораторії С.О.Лебедєва - Л.Н.Дашевським, К.О.Шкабарою. Між ними час від часу виникали склоки. Справа дійшла до розгляду на партійному бюро інституту. К.О.Шкабара була дуже своєрідною людиною. У ній незрозумілим чином сполучалися багато позитивних і багато негативних якостей. Думаю, що перших було значно більше, але час від часу її "проривало", і тоді позначалися мінуси її характеру. Вона активно брала участь у роботі зі створення "МЭСМ", активно працювала в партійному бюро інституту.

На одному з засідань бюро було поставлене питання про перспективу робіт у лабораторії С.О.Лебедєва. К.О.Шкабара запропонувала зміцнити кадри лабораторії, перевести в неї Г.К.Нечаєва і мене. Перший, на її думку, повинний був стати завідувачем лабораторією. Мене вона запросила у свою групу. Запрошення не було випадковим. С.О.Лебедєв домовився з Л.І.Гутенмахером про переведення "МЭСМ" на магнітні елементи, які професор зобов'язався поставити в потрібній кількості. Відповідальним виконавцем по цій роботі була Катерина Олексіївна, тому вона мала потребу в помічниках. Партійне бюро одноголосно підтримало пропозицію К.О.Шкабари. Так, навесні 1954 р. я опинився в лабораторії обчислювальної техніки у Феофанії.