"Нет ничего дороже..." Борис Малиновський К: Горобец, 2005. -336с: 200 iл. ISBN 966-8508-04-1. © Малиновський Б.М., 2005 Видано російською мовою "Хто має право писати свої спогади? Кожен... Для того, щоб писати свої спогади, зовсім не потрібно бути ні великим мужем, ні знаменитим лиходієм, ні державною людиною, - для цього досить бути просто людиною..." Олександр Герцен

Дорога в пiвстолiття

Віхи моєї біографії

Перший розділ "Дорога в півстоліття" із книги Бориса Малиновського "Нет ничего дороже..." (Продовження)

Перші дослідження в лабораторії обчислювальної техніки

Місце, де вона розташовувалася, з повним правом можна назвати райським куточком: навкруги могутній в основному дубовий ліс, навесні і влітку повний солов'їв та інших птахів, грибів і ягід. Крім лабораторії Інституту електротехніки там розташовувалася лабораторія Інституту механіки АН УРСР (у соборі, солідно побитому снарядами). Остання займалася направленими вибухами, і ми не раз чули їх і знаходили потім вирви, які від них утворилися.

У лісі багато джерел. Ченці, використовуючи один з них, побудували у свій час водопровід. По архівних записах, які описують життя у Феофанійському монастирі, що мені вдалося прочитати, водопровід спочатку не діяв, але коли ченці ретельно помолилися "бог почув їх моління і вода пішла". Лабораторія була розташована в двоповерховому будинку, недалеко від собору. Крім цього будинку, за собором був ще один, де жили працівники господарства, що належало АН УРСР. Пізніше в затишних куточках були побудовані кілька дач для академіків. Кілометри за півтора знаходилася дача президента Академії О.В.Палладіна. Її оточував високий ліс, сад перед дачею виходив на ставок. Поруч був ставок менший. За ними на крутій горі чарівне море листяного, в основному дубового лісу. Як у казці. В обідню перерву співробітники лабораторії бігали на ставки купатися. Коли був Сергій Олексійович, він приєднувався до усіх. Жив він тоді на другому поверсі будинку лабораторії. У нього була квартира й у Києві, але навесні і улітку він жив, практично тут, не відриваючись від роботи.

Коли я з'явився в лабораторії ці кімнати були вільні, і на літо я оселився в одній з них разом із дружиною і сином.

Восени 1954 р. мене вибрали парторгом лабораторії. Обстановка в ній була не з простих. Між Л.Н.Дашевським і К.О.Шкабарою постійно виникали конфлікти, які мені доводилося залагоджувати.

Моєю першою роботою в лабораторії, проведеною в групі К.О.Шкабари, стало дослідження можливості і доцільності використання в "МЭСМ" магнітних елементів Л.І.Гутенмахера. Не відразу і доклавши чимало зуcиль ми одержали з його лабораторії кілька десятків магнітних елементів (замість обіцяних тисяч), а також джерело живлення до них. Зібравши схему регістра для послідовного запису чисел, я прийнявся за його дослідження. Відразу ж наштовхнувся на нестійку роботу елементів. Позначилася, як я з'ясував, погана якість використовуваних у схемах селенових випрямлячів. Коли регістр був налагоджений, він був включений у схему "МЭСМ", замінивши ламповий. Налагоджений регістр працював досить стійко, однак, наш висновок про переведення "МЭСМ" на магнітні елементи був негативним. Вони були дуже трудомісткі у виготовленні, вимагали могутнього джерела живлення, часто виходили з ладу через низьку якість випрямлячів. Була ще одна дуже важлива причина для такого висновку. Аспірант С.О.Лебедєва Андрій Іванович Кондалєв - (пізніше доктор наук, заслужений діяч науки УРСР¹) - за пропозицією С.О.Лебедєва почав вивчення кристалічних тріодів, виготовлених в Інституті фізики АН УРСР. Ці прилади відразу привернули увагу фахівців обчислювальної техніки - вони були мініатюрні, а по виконуваних функціях стали аналогами електронних ламп. У літературі почали з'являтися статті, що прогнозували їм велике майбутнє в порівнянні з ламповими і магнітними елементами.

У моєму положенні в лабораторії в цей час відбулися зміни. Я одержав можливість самостійного дослідження, зв'язаного з проханням співробітника науково-дослідної лабораторії Київського військово-інженерного авіаційного училища КВІАВУ Олександра Григоровича Кузнєцова взяти участь у реалізації його винаходу. Він запропонував створити пристрій, що доповнює радіолокаційну станцію (РЛС) для автоматичного визначення координат літака, що летить. Пристрій дозволяв виділити з радіолокаційного сигналу пачку відбитих імпульсів і визначити дальність і азимут літака, що летить.

У лабораторії продовжувалася експлуатація "МЭСМ". Поява "БЭСМ"² у Москві зняло з "МЭСМ" багато обчислювальних робіт, вона стала експлуатуватися тільки в інтересах АН УРСР. Л.Н.Дашевський переключився на дослідження надійності "МЭСМ", розраховуючи підготувати докторську дисертацію. Під керівництвом Зіновія Львовича Рабіновича, бувшого аспіранта С.О.Лебедєва, почалося проектування Спеціалізованої електронно-лічильної машини "СЭСМ" для вирішення систем лінійних алгебраїчних рівнянь. Продовжував роботи з удосконалення елементної бази С.Б.Погребинський³. Аспірант А.І.Кондалєв працював із крапковими кристалічними тріодами, досліджуючи їхні характеристики і розробляючи схему імпульсного генератора на тріоді, покладену згодом в основу його кандидатської дисертації. Новий завідувач лабораторією Г.К.Нечаєв ніяк не міг знайти для себе напрямок досліджень, займався в основному організаторською роботою.

У такому стані лабораторія була передана в Інститут математики АН УРСР.

Важкі часи

Лабораторія залишилася як і раніше у Феофанії. Добиратися туди з Києва було нелегко. Ранком і ввечері співробітників привозив і відвозив академічний автобус. Виставки передового досвіду тоді не було, дорога йшла через її територію, навесні і восени тут був непролазний бруд. У цей час я жив у робочому гуртожитку на Борщагівці, що знаходилася в протилежному кінці міста. Звідси до Феофанії було близько 30 км. Тоді це мене не бентежило. Міським транспортом я добирався до Євбаза (тепер площа Перемоги), а там пересаджувався в автобус. Велика справа молодість і захопленість роботою!

Не усі в колективі лабораторії відразу прийняли мене і Г.К.Нечаєва. Л.Н.Дашевський і С.Б.Погребинський намагалися ігнорувати нас. Зрештою, Г.К.Нечаєв пішов з лабораторії. Я не здався, хоча на зборах, присвячених переходу лабораторії в Інститут математики, С.Б.Погребинский у присутності Б.В.Гнєденко прямо заявив, що ні Нечаєв, ні Малиновський та й Кондалєв лабораторії не потрібні, нехай повертаються назад в Інститут електротехніки. Дашевський активно підтримав його.

Оскільки мені, як парторгу, доводилося інколи зупиняти Л.Н.Дашевського в його сутичках з К.О.Шкабарою, де він найчастіше виявлявся неправою стороною, я був звинуваченим в... антисемітизмі. Дружина Л.Н.Дашевського послала в партком Академії листа із таким обвинуваченням. Доводи були сміховинні, і все це залишилося без наслідків. Свою неправоту зрозуміла й Амалія Олександрівна, що відновила зі мною перервані в запалі боротьби товариські відносини - я був з нею давно знайомий, від неї довідався про військове минуле чоловіка - він був командиром взводу радіозв'язку в штабі фронту. Сама Амалія Олександрівна якийсь час працювала в лабораторії (ще до моєї появи).

Після переходу лабораторії в Інститут математики керівником її став Б.В.Гнєденко (Г.К.Нечаєв пішов з лабораторії). На жаль, це було тільки формальне керівництво. Очевидно, Борис Володимирович розумів це, і, тому запропонував провідним спеціалістам лабораторії (Дашевський, Шкабара, Малиновський, Кондалєв, Рабінович) потижнево чергувати, виконуючи обов'язки старшого чи відповідального по лабораторії. Я, до того ж, залишався парторгом. Секретарем парторганізації Інституту математики був Костянтин Васильович Задирака, принциповий і досвідчений комуніст зі стажем. Він підтримав пропозицію нашої партгрупи розглянути питання подальшого розвитку обчислювальної техніки в Україні. Переведення лабораторії в Інститут математики став важливим кроком у цьому напрямку. Б.В.Гнєденко зажадав, щоб відновилася регулярна експлуатація "МЭСМ". Цим зайнялися С.Б.Погребинський, А.Л.Гладиш, М.М.Пиневич, Т.Н.Пецух, Л.М.Абалишнікова, Є.Є.Дедешко. Л.Н.Дашевський був призначений відповідальним за стан "МЭСМ". Одночасно він уклав договір з однією з організацій (у Ногинську під Москвою) на розробку літакової ЕОМ на пальчикових лампах. Активним виконавцем цієї роботи був технік Юра Мазира, на жаль, що незабаром передчасно пішов з життя.

Істотно активізувалися роботи з проектування Спеціалізованої електронної рахункової машини ("СЭСМ"). Ідея створення першої в країні спеціалізованої ЕОМ була висловлена Сергієм Олексійовичем ще в 1952 році. Машина призначалася для вирішення систем лінійних алгебраїчних рівнянь. Крім З.Л.Рабіновича⁴, що керував роботою, у ній брали участь Р.Я.Черняк, І.П.Окулова, І.Т.Пархоменко.

Мені довелося самому пробивати дорогу. Перше, що я зробив (ще до того часу про який пишу) - узявся за вивчення книг - звітів по "МЭСМ" і "БЭСМ". Тоді вони були ще закритими. Дотепер вважаю ці книги класичними підручниками з основ обчислювальної техніки. Книга по "МЭСМ" була написана в основному С.О.Лебедєвим. Пізніше з'явилася книга А.І.Китова "Цифрові обчислювальні машини". Але вона не йде ні в яке порівняння з книгами-звітами по "МЭСМ" і "БЭСМ". До речі, через років 15 книга про "БЭСМ" була видана, а книга по "МЭСМ" так і залишилася невідомою широкому читачу.

Робота з КВІАВУ мене усе більше захоплювала. З'явилася можливість відвідувати цікаві семінари в Москві, присвячені питанням використання цифрової обчислювальної техніки з метою протиповітряної оборони ППО, де тоді застосовувалася аналогова техніка. Розроблена мною схема пристрою обробки радіолокаційного сигналу була зібрана і перевірена в реальних умовах, під час навчань по ППО, причому були отримані гарні результати. На семінарах мені удалося познайомитися з рядом відомих фахівців, що працювали в області створення систем ППО, у тому числі керівником розробки аналогових систем ППО в московському НДІ-5 Лівшицем (ім'я, на жаль, не пам'ятаю) та ін. Важливим результатом стало укладання госпдоговору з НДІ-5 по розробці проекту двухмашинної системи ППО: ЕОМ первинної обробки даних з радіолокатора і супроводу цілі, і ЕОМ для наведення винищувача на ціль. Договір включав наше зобов'язання... навчити (!) провідних московських спеціалістів НДІ-5 цифровій техніці. Так потроху я підходив до того, що згодом одержало назву спеціалізованої обчислювальної, а пізніше - кібернетичної техніки. За ці два роки лабораторія зміцнилася кадрами. У лабораторію була переведена к.ф.-м.н. Катерина Логвинівна Ющенко, що почала роботи з програмування, і к.ф.-м.н. Юрій Володимирович Благовещенський. Їм активно допомагав Володимир Семенович Королюк, співробітник Інституту математики. Результатом тісної взаємодії К.Л.Ющенко і B.C. Королюка була так названа адресна мова, закладена ними на настійну вимогу К.Л.Ющенко в нову універсальну "чисто українського походження" ЕОМ "Киев".

Вперше в доцільності створення цієї машини висловився д.т.н. Лев Веніамінович Цукерник, неофіційний заступник С.О.Лебедєва під час перебування його в Києві. Він стверджував, що машина повинна бути орієнтована на розрахунки в галузі енергетики. Його пропозицію підтримав Б.В.Гнєденко, але настояв, щоб машина була універсальною. Основними розроблювачами були призначені Л.Н.Дашевський, К.О.Шкабара, К.Л Ющенко, С.Б.Погребинський. Керівником робіт став Б.В.Гнєденко. Конструкція машини активно обговорювалася на семінарах лабораторії. У той час в Інституті точної механіки й обчислювальної техніки АН СРСР під керівництвом С.О.Лебедєва йшла розробка ЕОМ "M-20", розрахована на 20 тисяч операцій за секунду. Мені запам'яталося, як на одному з наших семінарів С.Б.Погребинський з азартом сказав:

- А ми обженемо "М-20"! (А вийшло 10-15 тисяч операцій за секунду).

Робота лабораторії не раз обговорювалася на партгрупі і на партзборах інституту. Одним словом, у лабораторії не втрачали часу і намагалися зберегти творчий імпульс, закладений С.О.Лебедєвим.

До цих років належить мій перший педагогічний досвід. У 1956 р. співробітники лабораторії (Л.Н.Дашевський, К.О.Шкабара, З.Л.Рабінович, К.Л.Ющенко, Ю.В Благовещенський і я) прочитали для інженерів Києва курс лекцій з цифрової обчислювальної техніки, що мав великий резонанс у місті. Крім того, співробітники СКБ Київського заводу "Арсенал" попросили прочитати для них курс лекцій з обчислювальної техніки. Погодилися я і З.Л.Рабінович. Готувався я дуже ретельно, писав конспекти лекцій, намагався до дріб'язків розтлумачити суть справи. Років через тридцять зустрів когось зі слухачів і було приємно чути, що мої лекції зіграли велику роль у його долі, - обчислювальна техніка стала тоді широко використовуватися в розробках СКБ.

Якщо підбити підсумок першому п'ятиліттю мого "життя в науці", то вони такі - вчасно підготував і захистив кандидатську дисертацію, що одержала схвальний відзив С.О.Лебедєва. Брав участь у спробі модернізації "МЭСМ" шляхом переведення її на магнітні елементи (разом з К.О.Шкабарою). Розробив на основі винайденого мною тригера на магнітних підсилювачах електромагнітну систему, "що розмазує", для спецустановки. Розробив пристрій для знімання координат літака за допомогою РЛС, уклав договір з московським НДІ-5 по проектуванню двомашинної системи ППО (разом із З.Л.Рабіновичем). Мої заділи по магнітних елементах також знадобилися, коли я зайнявся дослідженням характеристик "крапкових" кристалічних тріодів. Удалося зібрати і цілком розрахувати схему генератора імпульсів на кристалічному тріоді з індуктивністю в ланцюзі основи. Про результати цих досліджень я виступив на Першій всесоюзній конференції по обчислювальній техніці в Москві в 1956 році. Уважно стежив за журнальними статтями по напівпровідниковій техніці.

За ці п'ять років я дуже багато часу приділяв і партійній роботі. Було важко поєднувати аспірантуру з роботою відповідального за виробничу роботу в партбюро Інституту електротехніки, а потім будучи секретарем. Парторгом у лабораторії було не легше. Б.В.Гнєденко бував наїздами. Зі мною, як з парторгом він зустрічався не часто - лише коли доводилося йти з яких-небудь питань у відділ науки ЦК КПУ. Відчувалося, що його симпатії були не на моїй стороні.

Віктор Михайлович Глушков. Лист до ЦК КПУ

14 листопада 1988 р. Наприкінці літа 1956 р. мені подзвонив Б.В.Гнєденко:

- Приїжджайте до мене на квартиру, хочу познайомити Вас з новим завідувачем лабораторією!

Він надіслав за мною машину, і я швидко добрався з Феофанії в Київ.

У кабінеті Бориса Володимировича сидів молодий чоловік в окулярах. Борис Володимирович представив мене як парторга лабораторії, і попросив відвезти нового завідувача - математика, доктора фізико-математичних наук Віктора Михайловича Глушкова в лабораторію. Сам він був, мабуть, зайнятий.

Приїхали в обідню перерву. Знаючи, що в лабораторії порожньо, я повів Віктора Михайловича на спортивну площадку. Там йшов задерикуватий волейбольний бій. Ми постояли, подивилися. Мені показалося, що Віктор Михайлович почував себе зніяковіло. З кимсь я його знайомив, але з ким - уже не пам'ятаю.

З перших днів його приходу активізувалися наукові семінари. У той час кібернетика тільки одержала перше визнання в країні, та й то не скрізь, і не усіма. Ще можна було прочитати і почути про те, що це - лженаука, що претендує без всяких основ замінити людський мозок машинним. Знамениті книги Вінера в Союзі ще не були відомі. А коли з'явилася перша з них (у московському СКБ-245), вона зберігалася у відділі... секретних документів!

Новий тонус розгорнутих з ініціативи В.М.Глушкова робіт одержав повну підтримку партгрупи лабораторії. Було вирішено скласти лист до ЦК КПУ, який показував, що роботи в області обчислювальної техніки в Радянському Союзі розвиваються повільніше, ніж у США, Англії, Франції. У той же час на батьківщині першої ЕОМ є значний наробок у цій області і підготовлені висококваліфіковані фахівці. Однак матеріальна і виробнича підтримка робіт зовсім недостатня. "Положення з обчислювальною технікою в Україні граничить зі злочином перед державою" - такою різкою фразою закінчувалося наше звертання до ЦК КПУ.

Лист підписали всі члени партгрупи. Віктор Михайлович нас підтримав, але сказав, що він не комуніст і лист підписувати не буде.

Ми розраховували, що він зробить певний ефект, але не думали, що такий великий: лист було розмножено, розіслано членам Політбюро ЦК КПУ, після чого відбулося його засідання з запрошенням В.М.Глушкова, де був прийнятий ряд важливих рішень, у тому числі: організувати на базі лабораторії Обчислювальний центр АН України, побудувати будинок для нього і житловий будинок для співробітників. Директором центра був призначений В.М.Глушков.

Високе призначення

За пропозицією В.М.Глушкова мене призначили заступником директора з наукової частині.

Після одного з відвідувань відділу науки ЦК КПУ, де були присутні Віктор Михайлович і я, він запитав, коли ми вийшли з будинку:

- Борис Миколайович! Ви могли б дати мені рекомендацію в партію?

Я сказав, що, звичайно, буду радий це зробити. У рекомендації написав усе, що знав тоді про Віктора Михайловича - талановитий, скромний, швидко завоював авторитет у колективі, гаряче уболіває за справою, за короткий термін зумів вдихнути в колектив новий творчий імпульс.

Якось, зустрівши мене в коридорі тільки що побудованого будинку ОЦ АН України (на його відкриття приїжджав Б.Є.Патон), Віктор Михайлович сказав:

- Треба розробити універсальну управляючу машину. Зараз усі захоплюються спеціалізацією. Але проектувати ЕОМ довго, вона до моменту створення застаріє, а внести зміни в спеціалізовану ЕОМ практично неможливо. Техніка завжди з'являється в універсальному варіанті, а потім відбувається спеціалізація.

Буквально через кілька днів, побачивши мене, запитав:

- Ви вже почали роботу? Якщо моя пропозиція вам не подобається, я переговорю ще з ким-небудь.

Я відповів, що згоден й обмірковую, як почати роботу.

До 1958 року в мене вже нагромадився певний досвід у створенні напівпровідникових пристроїв ЕОМ і управляючих машин.

Розробка двомашинної системи радіолокаційного виявлення повітряних цілей і наведення на них літаків-винищувачів була розпочата ще до приходу В.М.Глушкова. Для цього були скомплектовані дві невеликі групи, керівниками яких стали З.Л.Рабінович і я. Я займався машиною первинної переробки радіолокаційної інформації, а З.Л.Рабінович - машиною наведення. Працювали в тісному контакті між собою і, що далеко не завжди буває, з нашим московським замовником (І.С.Овсиєвич, В.В.Липаєв та ін.). З появою В.М.Глушкова він підключився до розробки алгоритму наведення винищувача на ціль і швидко з цією задачею справився. Це, безумовно, сприяло творчій атмосфері в колективі і відповідно успіху в роботі. Проекти обох машин я відвіз у НДІ-5. Замовники уважно ознайомилися з проектом і попросили доробити кілька вузлів машини для знімання й обробки даних РЛС. За два-три дні я це зробив. Коли, приїхавши в Київ, я повідомив Вікторові Михайловичу, що проекти прийняті, він сказав: - Тепер я бачу, що можу покластися на Вас!

На основі виконаних проектів були створені макети обох машин. На налагодження машини знімання й обробки даних із РЛС у Москву приїжджала співробітниця мого відділу Л.О.Коритна. Через кілька років у НДІ-5 була розроблена і прийнята на озброєння перша цифрова система ППО країни. Багато фахівців НДІ-5 одержали за цю роботу високі нагороди. Київські "учителі" москвичів і першопрохідники завоювали своєю роботою великий авторитет і популярність серед фахівців країни. Я і З.Л.Рабінович стали регулярними учасниками закритих семінарів по тематиці ППО, що проходили в Москві.

Під моїм керівництвом у 1957-1958 р. був розроблений проект управляючої ЕОМ фронтового бомбардувальника для однієї з київських організацій (п/с 24). Математичну частину розробки вів молодий доктор наук В.Є.Шаманський, дуже кваліфікований, гранично чіткий і обов'язковий у роботі. Я з ним непогано спрацювався. Довелося "спеціалізуватися" в області навігаційних задач, розв'язуваних на борту бомбардувальника, особливостей роботи бортової РЛС, питань наведення на ціль літака-снаряда. Пишу про це відкрито, оскільки пройшло понад 40 років і ці відомості втратили всяку таємність.

З цією роботою також справилися в термін, здали проект і макет машини з високою оцінкою. В організації п/с 24 відповідно до проекту було змакетовано напівпровідниковий арифметичний пристрій. Він дуже знадобився надалі.

У 1958 р. в ОЦ АН України, який був розташований тоді ще у Феофанії, прийшло чимало випускників КПІ (це був теж результат постанови ЦК КПУ), і технічні відділи поповнилися сильними, добре підготовленими інженерами, у тому числі і мій відділ спецмашин.

Від ідеї до справи

Силами цих відділів і почалася розробка управляючої машини широко призначення (УМШП), що одержала згодом назву "Дніпро".

Роботи було багато, і не завжди вона клеїлася. Через рік чи півтора довелося взяти весь обсяг роботи під свій твердий контроль, що я і зробив, користаючись можливостями заступника директора. Потім я зрозумів, що потрібний проектно-конструкторський відділ, і умовив Віктора Михайловича створити його. У якості завідуючого "підвернувся" Ю.Т.Митулинський, людина з гарними організаторськими здібностями. Відділ було швидко розгорнуто і приступив до конструювання машини.

Так створювалася кадрова база великої на той час розробки.

І все-таки головними були і залишалися питання, якою повинна бути УМШП, принципи її побудови, основні параметри, структура й архітектура (як стали говорити пізніше).

Оскільки УМШП призначалася для керування виробничими процесами, довелося зайнятися їхнім вивченням. Віктор Михайлович, висловивши ідею про те, що машину треба зробити так, щоб вона годилася для керування різними процесами, не став більше займатися детальним розглядом питання, довіривши це цілком мені. До того ж з огляду на раніше отримані видатні досягнення в області топологічної алгебри, його наприкінці 1958 року обрали членом-кореспондентом АН УРСР, і він захопився розробкою теорії цифрових автоматів. Для цього Віктор Михайлович використовував будь-яку вільну хвилину і багато нічних годин.

Пам'ятаю, у мене з'явилася думка написати в різні науково-дослідні організації, університети, ряд промислових організацій листа про те, що розробляється УМШП, що ми шукаємо прихильників створення такої машини, і ті, хто бачить можливості її використання і згодний співпрацювати з нами, може висловити вимоги до УМШП. Було розіслано понад 100 листів. Позитивні відповіді прийшли від чотирьох організацій, у тому числі від НІОХІМ (м.Харків), інші організації або не відповіли, або надіслали нічого не значущі відписки.

Мені довелося засісти за книги з описом вимірювальних приладів, регуляторів, сервомеханізмів, технологій. У той час ніякої єдиної системи вимірювальної техніки не існувало. В основному використовувалися стрілочні прилади. По положенню стрілки чи іншого покажчика на шкалі можна було прочитати величину вимірюваного параметра.

У управляючу машину дані про процес треба було вводити автоматично, по її командах. Постала проблема об'єднання ЕОМ з об'єктом керування. Саме в стінах нашого відділу спецмашин народилася тоді назва пристрою, покликаного виконувати ці функції: ПЗО - пристрій зв'язку з об'єктом. Він проіснував до нашого часу, узвичаївся, став зрозумілим усім, хто займається технічними засобами керування.

Розроблювачам ПЗО відразу стала очевидна необхідність стандартизації електричних сигналів на виході вимірювальних приладів і на вході сервомеханізмів. Тільки в цьому випадку конструювання ПЗО з багатьма входами і виходами ставало можливим. Це змусило фахівців в області вимірювальної техніки подумати про стандартний вид сигналів, що знімаються з датчиків. А їх у той час існували багато сотень типів. Буваючи на конференціях, семінарах, відвідуючи підприємства, я багаторазово обговорював ці питання з тими, хто був близький до них, щоб скласти уявлення про майбутнє ПЗО.

Що стосується арифметичної частини і пам'яті, то стосовно принципів їхньої побудови усе було ясно, однак виникало багато технологічних труднощів, оскільки надійних транзисторів ще не існувало, а феритної пам'яті на мініатюрних сердечниках не було зовсім.

2 грудня 1988 р. Феритний сердечник - деталь дуже надійна. Феритні запам'ятовуючі пристрої проіснували понад два десятки років. На зміну прийшла напівпровідникова пам'ять. Розроблений для УМШП запам'ятовуючий пристрій на мініатюрних феритних сердечниках став першим у країні.

Людське серце - не оксиферовий сердечник, що не знає зносу, а ділянка живої тканини в організмі. Як усе живе, воно згодом змінюється, старіє. І не час, напевно, головний фактор зносу, а ті умови, у яких людина знаходиться.

Болотний фронт

На початку 1942 року на медичній комісії в Тюменському госпіталі №3330, де я пролежав близько двох місяців після поранення під Калініним, мене, швидко оглянувши заживаючі рани, запитали:

- На що скаржитеся? Так от, серце б'ється!

А воно, що не звикло до навантаження після лежання (а отут довелося йти по сходам), гулко і часто стукало в грудній клітці і ніяк не вгамовувалося.

- У молодих це часто буває! Наступний!

І відправили мене в маршову роту, відкіля потрапив на початку травня на болотний, що запам'ятався заливними весняними дощами, злими січневими морозами і майже безупинним артилерійським обстрілом Північно-західний фронт.

Якби тільки один снаряд за день пролітав, моторошно свистячи над моєю головою, чи рвався близько, і то їх було б 300 (за 300 днів). А були дні, коли від снарядів, що розірвалися, суцільно чорніла покрита раніше снігом земля, а від могутнього лісу залишалися жалюгідні обрубки! І кожен свист і розрив відзивалися напругою мого серця, а воно адже не з байдужого ферита!

Сьогодні мене вдруге не випустили на контрольну дистанцію довжиною всього 1300 метрів. Не та кардіограма, навіть гірше, ніж була, коли з'явився в санаторії. Не справляється ще серце з таким навантаженням. Але ж колись справлялося з куди більшим. Під час нічних маршів до Дніпра (щоб не помітив супротивник) проходили по 50-60 км - і нічого. Правда, пам'ятаю, один літній солдат йшов-йшов і раптом упав намертво - серце не витримало.

З хворобами серця в санбат не зверталися. Може бути, хтось і пробував, але я не зважився. У лютому 1943 р. у боях під Старою Русою пройшовши 50-100 метрів, доводилося або присісти на пеньок, притулитися до дерева, або просто посидіти на снігу. Під ліву лопатку немов утикалося шило - нестерпно кололо. Коли зупинявся, біль поступово проходив. Червоноармійці, які йшли зі мною, усе це бачили. Але ні мені, ні їм навіть не спала думка про медсанбат. От якби відірвало чи прострелило ногу, руку чи що-небудь ще, тоді, інша справа. Свій серцевий біль я "переходив".