"Нет ничего дороже..." Борис Малиновський К: Горобец, 2005. -336с: 200 iл. ISBN 966-8508-04-1. © Малиновський Б.М., 2005 Видано російською мовою "Хто має право писати свої спогади? Кожен... Для того, щоб писати свої спогади, зовсім не потрібно бути ні великим мужем, ні знаменитим лиходієм, нi державною людиною, - для цього досить бути просто людиною..." Олександр Герцен

Дорога в півстоліття

Віхи моєї біографії

Перший розділ "Дорога в півстоліття" із книги Бориса Малиновського "Нет ничего дороже..." (Продовження)

Журнал "Управляючі системи та машини"

На черговому Всесоюзному семінарі по управляючим машинах і системам у 1969 р. мною було поставлено питання про необхідність видання в країні науково-практичного журналу по тематиці управляючих машин і систем, що знайшло гарячу підтримку. Науково-теоретичний журнал "Кібернетика", у якому головним редактором був В.М.Глушков, не підходив для подібних публікацій. В.М.Глушков дуже скептично поставився до моєї пропозиції, але заперечувати не став. Я проявив наполегливість, з'їздив до Москви, де мене підтримав академік секретар відділення механіки і процесів керування АН СРСР академік Б.Н.Петров. В 1970 р. вийшла постанова Бюро відділення механіки і процесів керування АН СРСР про створення всесоюзного журналу за назвою "Управляючі системи та машини".

Академія наук СРСР
Бюро відділення механіки і процесів керування
Постанова
(протокол №21 від 20 січня 1970 р.)

Як видно, із шести пунктів постанови чотири стосуються тематики управляючих машин і лише один, причому побічно - управляючих систем.

Видання журналу було доручено Інституту кібернетики АН УРСР, що підтверджувало визнання головної ролі інституту в республіці й у країні в області управляючих машин. Коли постанова прийшла в Президію АН УРСР, вона потрапила до завідувача редакційно-видавничим відділом М.М.Онопрієнко. Я раніше не говорив з ним по питанню видання журналу, і, імовірно, він нічого не знав про мене. Він приніс постанову В.М.Глушкову, запропонувавши, одночасно, його кандидатуру як головного редактору журналу, а свою - відповідального секретаря журналу. Віктор Михайлович викликав мене і запитав: - Ви не заперечуєте, що я буду головним редактором журналу? Відверто кажучи, задумуючи журнал, я сам розраховував на цю роль. Можливо, так і було б, якби М.М.Онопрієнко не поквапився зі своєю пропозицією. Знаючи Віктора Михайловича, я заперечувати не став.

В.М.Глушков змінив назву журналу, хоча нова назва "Управляючі системи та машини" істотно змінювала суть справи, акцент був поставлений не на техніку, а системи. Як відомо, журнал існує дотепер. Головним редактором після В.М.Глушкова був В.І.Скурихін, а в даний час В.І.Гриценко. Перші кілька років у числі членів редколегії був і я. Але, власне кажучи, я залишився осторонь від подальшого розвитку журналу, інтерес до нього в мене поступово був утрачений.

Хотів би віддати належне Михайлові Михайловичу Онопрієнко. Він узяв на себе непосильну ношу по становленню й оформленню журналу і, як говорять, згорів на роботі. Швидко освоївши автоматизовану систему редагування "Вентура", він дуже уважно редагував усі статті, включаючи розміщені в них схеми, графіки й ін. Працював буквально день і ніч, не думаючи про здоров'я, труднощі в родині, витрачаючи час і сили на збір статей і зовнішніх рецензій, на матеріальне забезпечення й організацію підписки на журнал. Його натхненна праця, уміле використання авторитету В.М.Глушкова, уже через кілька років вдихнули (і надовго!) життя в журнал, зробили його відомим у колишньому Радянському Союзі журналом, в основному системотехнічного профілю. На жаль, своєю працею без міри М.М.Онопрієнко підірвав своє здоров'я і його не стало...

Перші унікальні цифрові автоматизовані системи для випробування космічної техніки

Ці системи з'явилися у зв'язку з розвитком ракетної техніки. Знайомство автора з ракетами відбулося на війні. Це трапилося в грізному жовтні 1941 р., коли наша військова частина знаходилася під Калініним (тепер Твер). Тоді, добре відомі ракетні установки "Катюша", називалися "м'ясорубками". Їхня поява підняла настрій фронтовиків - є в нас дещо краще, ніж у фашистів. Потім, роки через два, з'явилися "Ванюші" - могутні ракети, що залишають під час вибуху вирву, як від 500-кілограмової авіаційної бомби. Запам'яталося, як під залпи "Катюш" ми зустрічали новий, 1943 р. на Північно-західному фронті. Тільки завершився розгром гітлерівців під Сталінградом. Рівно опівночі "заграли" наші "Катюші". Дотепер не можу забути нічне небо, розкреслене вогненними трасами ракет. Німецька передова, охоплена вибухами, мовчала. Роком раніше я випадково сам потрапив під залп "Катюш", так що мені було зрозуміло, що почували в ту новорічну ніч гітлерівці.

Друге знайомство з ракетною технікою відбулося двадцять років потому. У середині 60-х років в Інститут кібернетики АН УРСР приїхала група співробітників лабораторії вимірів цеху випробувань ракетних двигунів Дніпропетровського південного машинобудівного заводу (ПМЗ) Міністерства загального машинобудування СРСР. Вони звернулися з проханням допомогти автоматизувати процес знімання й обробки даних при випробуванні ракетних двигунів. З'ясувалося, що випробування провадяться на спеціальному стенді. Ракетний двигун міцно закріплюється на могутньому фундаменті. Після пуску численні датчики, установлені на двигуні, подають сигнали на десятки стрілочних вимірювальних приладів, що займають цілу стіну в лабораторії. Щоб зафіксувати показання, провадиться фотографування цієї стіни через визначені інтервали часу. Потім співробітники лабораторії по фотознімках визначають показання приладів і визначають величини сигналів, що надходять з датчиків під час випробувань. Наступна обробка результатів вимірів - ще кілька тижнів роботи.

Раніше в 1961-1964 р. відділ управляючих машин розробив і здав в експлуатацію автоматизовану систему випробувань голівки ракети на термостійкість в одній з організацій космічного центру в підмосковних Подлипках. Для цього ми використовували розроблену у відділі і виготовлену в Києві на Заводі обчислювальних і управляючих машин ЕОМ "Днепр", що мала пристрій зв'язку з об'єктом. Він дозволяв автоматично опитувати і вводити в машину показання датчиків, а це давало можливість відразу ж здійснювати обробку результатів вимірів, що показують термостійкість випробуваної голівки ракети. Перед початком роботи нас познайомили з іспитовим стендом. Це був невисокий і не дуже великий за діаметром залізобетонний бункер, де містилася голівка ракети. Могутні вентилятори створювали в ньому щільний потік повітря, що імітує входження голівки в земну атмосферу. Бункер мав оглядове вікно, через яке можна було спостерігати розпечену до червоного кольору голівку ракети. Видовище, а особливо ревіння повітряного потоку, залишали сильне враження. Задача автоматизації вимірів для цього випадку виявилася досить простою, оскільки датчики були однотипні, їх було не багато, а алгоритм обробки підготували самі випробувачі.

У новій задачі усе було значно складніше. Дуже багато датчиків з різними сигналами на виході - пневматичними, електричними, частотними й іншими. Алгоритм обробки з двох частин: експрес аналіз і остаточна обробка. Та й сам іспитовий стенд був значно більш вражаючий. Він розміщався у величезному залізобетонному будинку, без вікон, що нагадує за формою гігантську перекинуту склянку. Коли на стенді запускався двигун, його могутній гул було добре чути, незважаючи на товщину стін.

Два роки мій відділ управляючих машин (В.М.Єгипко, В.Б.Реутов, Н.С.Сташкова, Т.Ф.Слободянюк та ін.) і співробітники вимірювальної лабораторії заводу розробляли і налагоджували систему автоматизації вимірювання та обробки даних випробуваних ракетних двигунів, і вона, зрештою, запрацювала.

Це мало велике значення - істотно прискорювався і спрощувався процес перевірки двигунів. За пропозицією заводчан керівника роботи - автора книги, включили до складу претендентів на Державну премію України. У 1977 р. я став лауреатом Державної премії України. Про суть роботи не повідомлялося, оскільки тоді матеріали про створену систему були секретними.

На цьому моє знайомство з ракетною галуззю не закінчилося. Наприкінці 70-х років відділ управляючих машин разом з СКБ інституту розгорнув роботу по створенню автоматизованої системи для стенда, що імітує космос, з метою випробування космічного корабля "Буран" та іншої космічної техніки. Цього разу система виявилася ще більш складною. Крім вимірів, треба було здійснювати керування штучним "сонцем", положенням випробуваного об'єкта на стенді й іншими пристроями, що імітують умови космосу. Як завжди робота почалася з ознайомлення з "об'єктом автоматизації". Стенд розміщався в залізобетонному корпусі, висотою, приблизно, у 10-ти поверховий будинок, на території підприємства, розташованому в підмосковному лісі. Всередині корпуса перекриттів не було, були тільки подоби балконів, на які ставилося устаткування, необхідне для імітації космосу і проведення випробувань. На створення системи, що складалася цього разу з багатьох ЕОМ, витрачено кілька років напруженої праці СКБ Інституту кібернетики НАН України, якому була передана ця робота (вона виконувалася під керівництвом к.т.н. О.О.Тимашова). В результаті була створена унікальна іспитова система. Подібна система була створена тільки в США.

Перше, що вражало при знайомстві з підприємствами, які випускають ракетну техніку, - це їхня виробнича міць. У свій час, коли мені довелося бути на студентській виробничій практиці на автомобільному заводі в Нижньому Новгороді (тоді Горькому) автогігант здавався цілим містом, забудованим величезними будинками - цехами, розділеними широкими проїздами - справжніми вулицями. Точно таке ж враження склалося і при першому відвідуванні ПМЗ. І, як я довідався пізніше, не випадково. Про це й історію створення і розвитку ПМЗ розказано в книзі "Дніпровський ракетно-космічний центр" (автори В.Паппо-Користин, В.Платонов, В.Пащенко. Вид. ВО "Південний машинобудівний завод. КБ "Південне" ім. М.К.Янгеля, 1994).

Виявляється, завод спочатку створювався як автомобільний - для випуску вантажних машин. Будівництво почалося незабаром після звільнення Дніпропетровська від німецько-фашистських загарбників. Війна ще не закінчилася, автомобільний гігант народжувався в неймовірно важких умовах. Через п'ять років він уже випустив дослідну партію могутніх вантажівок марки ДАЗ, що показали прекрасні експлуатаційні якості.

"Холодна війна", що почалася, різко змінила долю заводу - його перепрофілювали на випуск ракет. Усього через рік(!) виготовлені заводом перші серійні ракети були відправлені для випробування на полігон Капустін Яр. За цими декількома словами стоїть безпрецедентно величезна і напружена праця колективу заводу і його керівників. Але саме так працювали в перші десятиліття після Великої Вітчизняної війни, саме тоді створювалися стиль і традиції роботи величезного колективу, що дозволили йому стати творцем чотирьох поколінь ракетних комплексів, які стали основою могутності Радянського Союзу та забезпечили стратегічний паритет зі США.

Ракетний комплекс 3-36М2 (15А18М, відомий на заході як СС-18 "Сатана"), що складав головну міць Ракетних військ стратегічного призначення СРСР, і по своїх характеристиках не мав аналогів у практиці світового бойового ракетобудування, поставив останню крапку в історії "холодної війни", підштовхнув конфронтуючі сторони до підписання договору про обмеження стратегічних озброєнь. Свою, нехай не дуже велику лепту - у порівнянні з грандіозним загальним обсягом робіт - вписало і відділення кібернетичної техніки Інституту кібернетики АН УРСР.

Сімнадцять років у Раді з автоматизації наукових досліджень при Президії АН УРСР

Рада була створена постановою Президії АН УРСР №398 від 17 грудня 1970 року. Основною задачею Ради ставилося всіляке сприяння організаціям Академії роботам з автоматизації наукових досліджень і координація цих робіт.

Зараз важко уявити, що в той час роботи з автоматизації наукових фізичних експериментів тільки починалися. Виключенням були Інститут ядерних досліджень і Інститут фізіології ім. О.О.Богомольця.

За пропозицією голови Ради (їм обрали мене) Рада намітила в якості базових з автоматизації три інститути - Проблем міцності. Геохімії і фізики мінералів, Проблем онкології. Спільними зусиллями відділення кібернетичної техніки Інституту кібернетики, співробітників базових інститутів і Ради було проведено докладне обстеження лабораторій на предмет виявлення експериментальних досліджень, що підлягають автоматизації, розроблені детальні технічні проекти автоматизованих систем на базі ЕОМ (в основному УМШП "Днепр" і міні-ЕОМ "М-180"). На їхній основі були створені перші дослідні системи автоматизації наукових досліджень. Поставлена Президією АН УРСР задача була цілком виконана. Цьому не мало сприяла сама Президія, що забезпечила фінансування робіт і контроль намічених планів.

Фонд автоматизації наукових досліджень (АНД) у 1977 р. складав 300 тисяч карбованців, у 1972-1976 роках - близько 600 тисяч карбованців за рік. Усього за час існування Ради було витрачено 3,3 млн. карбованців.

Надалі в число базових інститутів були включені Інститут електрозварювання ім. Є.О.Патона й Інститут фізіології ім. О.О.Богомольця.

Протягом майже 17 років, коли я був головою Ради, роботи в області автоматизації наукових досліджень істотно розширилися. Рада мала у своєму складі три секції: технічну, математичну і медико-біологічну. У Раду входили 41 чоловік з них: членів-кореспондентів - 4, докторів наук - 12, кандидатів наук - 17. У Раді були представлені 20 організацій. Рада провела кілька виїзних засідань (у Львові, Харкові й ін.), що сприяло розвитку робіт у регіонах. У складі Ради активно працювали А.В.Махиборода (учений секретар), члени: В.М.Єгипко, В.Г.Николаєв, В.Н.Старков, Н.В.Подола, Н.І.Алішов та багато ін. Президія АН УРСР щорічно заслуховувала звіти Ради про виконану роботу і плани на кожний наступний рік, жорстко контролювала витрату виділених коштів.

Пам'ятаю, на засіданнях Президії мені доводилося чимало похвилюватися, оскільки сам Б.Є.Патон уважно придивлявся до роботи Ради і не упускав можливості висловити критичні зауваження з приводу планованих Радою робіт. В 1975 році Радою був організований Перший Всесоюзний симпозіум з автоматизації наукових досліджень. У 1976 році - Перша Всесоюзна нарада з автоматизації наукових досліджень у ядерній фізиці. Відкрито нову рубрику в журналі "Управляючі системи і машини", присвячену автоматизації наукових досліджень і підготовлено спецвипуск журналу. Під керівництвом Ради діяли проблемно-методологічні семінари і видавалися збірники праць семінарів.

У підсумку в інститутах Академії за час роботи Ради зусиллями в першу чергу самих інститутів, Інституту кібернетики - головного з автоматизації наукових досліджень, Ради по АНД при Президії АН УРСР були створені 196 систем автоматизації наукових досліджень з використанням засобів цифрової обчислювальної техніки, у тому числі 158 систем автоматизації наукового експерименту, 32 системи автоматизації проектно-конструкторських робіт, 6 систем організаційного призначення.¹

За пропозицією Ради з автоматизації наукових досліджень при Президії АН УРСР 9 грудня 1977 р. у Києві відбулося виїзне засідання Бюро Ради з автоматизації наукових досліджень при Президії АН СРСР. У прийнятому рішенні була дана висока оцінка діяльності нашої Ради і Президії АН УРСР. І що дуже важливо - вона була дана з боку, причому самою авторитетною в країні науковою Радою.

У мене зберігаються копії численних документів, пов'язаних з роботою Ради: річні звіти і плани робіт на наступні роки; протоколи засідань Ради; концепція автоматизації наукових досліджень для організацій АН УРСР, описи систем автоматизації, підготовлені до публікації (але так і не опубліковані); матеріали про проведені в ці роки конференції з автоматизації наукових досліджень; журнали з основними статтями про системи автоматизації наукових досліджень у ряді інститутів Академії; кінофільм про досягнення Академії в цій області й ін.

Можна було б обробити ці матеріали й одержати повну й об'єктивну картину роботи Ради, у тому числі його керівника. Але, думаю, нема рації. Рада справою довела свою працездатність. Поява персональних ЕОМ також не застала фахівців з автоматизації наукових досліджень зненацька. Навпаки - роботи прискорилися і розширилися. І в цьому також не мала заслуга Ради, відділення кібернетичної техніки, Інституту кібернетики в цілому. І це - головне.

І все-таки не завжди робота йшла успішно і гладко. Про це теж потрібно знати.

"Ходіння по муках", чи про історію створення першої ЕОМ для автоматизації лабораторних експериментів

У 1971 році Президія АН УРСР зобов'язала відділення кібернетичної техніки Інституту кібернетики АН УРСР і Раду з автоматизації наукових досліджень при Президії АН УРСР надати всіляку допомогу організаціям Академії в автоматизації наукових експериментів. Співробітники відділення і члени Ради обстежили 25 інститутів Академії в яких ознайомилися з 374 науковими експериментами, що підлягають автоматизації. Проведені дослідження показали, що поряд з унікальним експериментом в Академії наук проводився масовий лабораторний експеримент. Це дозволило зробити дуже важливі висновки. По-перше, виявилося, що для автоматизації лабораторного експерименту потрібні обчислювальні засоби обмеженої швидкодії (40-50 тис. опер./сек), з невеликим обсягом пам'яті (2-4-6 тис. слів); по-друге необхідно мати гнучкі зручні засоби для стикування обчислювальних засобів з вимірювальним устаткуванням, використовуваним в експерименті.

Як основна вимога висувалася мала вартість ЕОМ - 25-30 тис. руб. (за цінами початку 70-х років XX століття). Оскільки ЕОМ з такими параметрами не випускалися промисловістю, було запропоновано МІНПРИЛАДу створити такі засоби. У зв'язку з цим мною були зроблені доповіді: у Науково-дослідному інституті електронних управляючих машин АН СРСР; на засіданні Ради з автоматизації наукових досліджень при Президії АН СРСР у присутності віце-президента АН СРСР Котельникова і заступника міністра МІНПРИЛАДу Г.І.Кавалерова; на Всесоюзній конференції, проведеній МІНПРИЛАДом під керівництвом Г.І.Кавалерова. Під час обговорення моїх доповідей була висловлена одностайна думка про необхідність розробки запропонованої Інститутом кібернетики АН УРСР ЕОМ. Воно було записано в рішенні Ради по АНД при Президії АН СРСР. МІНПРИЛАД затвердив розроблене нами ТЗ на машину, умовно названу "М-180". Згідно ТЗ машина розглядалася як складова частина АСВТ-М, що випускалася Мінприладом і повинна бути створена на конструктивах АСВТ-М.

До речі, є легенда, близька до правди, як з'явилася її назва. У проектуванні структури й архітектури машини саму активну участь приймав студент КПІ Володимир Андрійович Іванов, що проходив практику в нашому відділі. Уже тоді було видно, що він має високі здібності, а розумінням суті цифрової обчислювальної техніки володіє, немов би від народження. Коли виникло запитання про назву машини, він сказав:

- В Америці випустили сімейство ЕОМ "ІBM-360", на базі якого можна побудувати систему будь-якого призначення. Наша машина цього не потягне, але половину застосувань покриє. Виходить, назвемо її в половину скромніше - "М-180"!

У своєму прагненні зробити дуже скромні обчислювальні засоби мінімальної вартості ми не були першими. В усьому світі в цей час почали висуватися вимоги такого ж роду. За рубежем з'явилися однокристальні мікропроцесори й ЕОМ на великих інтегральних схемах (ВІС). Для перших мікропроцесорів і ЕОМ на ВІС були характерні дуже невеликі обчислювальні можливості (значно менше, ніж для ЕОМ "М-180"). За структурою й архітектурою наша ЕОМ "М-180" третього покоління виявилася ближче до мікропроцесорів - ЕОМ наступного - ІV покоління і ми одночасно стали готувати "Програму досліджень і робіт зі створення міні і мікро-ЕОМ та периферійного устаткування до них на сучасній технологічній базі", розраховуючи вийти з цією програмою на Міністерство електронної промисловості. Після обстеження інститутів Академії відділення кібернетичної техніки, Рада по АНД при Президії АН УРСР, ряд інститутів Академії перейшли до створення намічених раніше систем автоматизації лабораторного експерименту. На той час на базі машини УМШП "Днепр" і одного дослідного зразка ЕОМ "М-180" уже були створені й успішно експлуатувалися майже два десятки систем, використання яких підтвердило доцільність широкого застосування ЕОМ "М-180". На моє прохання Б.Є.Патон звернувся в МІНПРИЛАД з листом визначити завод, на якому можливий серійний випуск ЕОМ "М-180". Здавалося, що питання було вирішено і СКБ інституту підготувало необхідну конструкторську документацію. Більше того, Вінницькій філії Київського заводу обчислювальних управляючих машин (ОУМ) була передана документація на запам'ятовуючі пристрої машини і філія приступила до їх виготовлення. Невелика група конструкторів і розроблювачів машини, включаючи мене, приїхали у Вінницю, але повернулися ні з чим. Керівництво філії сповістило нас, що розпочаті роботи з підготовки до випуску ЕОМ "М-180" припиняються, оскільки від дирекції Київського заводу ОКМ отримане завдання перейти на випуск іншої ЕОМ, розробленої в СКБ Інституту кібернетики АН УРСР.

Чому ж вийшло так, що десять років тому УМШП "Днепр" було дано "зелене світло" на її випуск, а на шляху ЕОМ "М-180" постійно виникали якісь перешкоди? Крім суб'єктивних причин, а вони були, оскільки конкуренти ЕОМ "М-180" не дрімали, з'явилася головна. В роки створення "Днепр" у Радянському Союзі були раднархози. І місцева влада могла швидко вирішити будь-яке питання, не погоджуючи його з вищими інстанціями. З появою Мінприладу все кардинально змінилося. Міністерство перестало цікавитися ініціативою з місць, брало до уваги в першу чергу розробки "своїх" організацій.

Можливо відмова Мінприладу пояснюється тим, що міністерство приступило до розробки АСВТ-М і серед намічених моделей є машина такого класу як ЕОМ "М-180"?

Ні, машин такого класу в АСВТ-М не було.

У той час, як уже говорилося, потреба в машинах класу "М-180" була дуже великою - на розісланий проспект ми отримали понад 3000 заявок. Чим пояснити таку кількість заявок? У першу чергу - виник бум в області виробництва мікропроцесорів на Заході, стало зрозуміло, що вони потрібні й у великій кількості. (У СРСР серійний випуск мікропроцесорів ще не починався, за винятком Ленінградського НВО "Светлана", де на базі досвіду розробки ЕОМ "М-180" починалася розробка першої в СРСР мікро-ЕОМ широкого призначення "Электроника С5-01", призначеної для серійного виробництва). Що ж робити?

Я вирішив поговорити з Віктором Михайловичем, щоб прояснити ситуацію, яка склалася, допомогти. І... отримав щиглик по носі:

- Мене ніхто не запрошував брати участь у цій роботі, - сказав він. - Чому ж я повинний допомагати!

У цей час одне з найбільших виробничих об'єднань Міністерства радіопромисловості в Україні - Львівське об'єднання ім. Леніна звернулося до нас із проханням - допомогти у впровадженні засобів обчислювальної техніки в об'єднанні для автоматизації технологічних процесів - контролю ТЕЗів, керування гальванічними лініями, групового керування верстатами з програмним керуванням, для перевірки виготовлених приладів (фазометрів, частотомірів і т. ін.).

Ретельне обстеження підприємства показало, що переважна більшість задач не висувають високих вимог до засобів автоматизації і можуть бути вирішені за допомогою ЕОМ "М-180".

Львівське об'єднання ім. Леніна запропонувало організувати випуск ЕОМ "М-180" і як перший крок випустити дослідну партію в 10 машин. Було підписано протокол про випуск 150 машин у 1977 р. (при успішній здачі ЕОМ "М-180" Державній комісії). Десять зразків машини були виготовлені. Три зразки одержав Інститут кібернетики для пред'явлення на Державну комісію, інші були використані в об'єднанні (працювали в гальванічному цеху, при перевірці ТЕЗів, для використання у верстатах із програмним керуванням та ін.).

Оскільки вся продукція заводу мала марку "Сокіл" нам було запропоновано замість робочої назви ЕОМ "М-180" дати назву управляючий обчислювальний комплекс УОК "Сокіл".

КОК "Сокіл" не мав закордонних аналогів і за принципами побудови процесора й ідеології пристрою зв'язку з об'єктом (ПЗО) знаходився на рівні сучасних закордонних зразків засобів подібного класу.

В КОК "Сокіл" вперше у вітчизняній практиці було використано динамічне мікропрограмне керування, велика кількість операційних регістрів (понад 200), вперше у вітчизняній і світовій практиці при побудові ПЗО застосований внутрішній універсальний інтерфейс, що забезпечує безмонтажне компонування пристроїв з функціональних вузлів і підсистем із пристроїв, забезпечене використання одного чи декількох спеціалізованих мікропроцесорів для первинної обробки інформації шляхом простого вбудовування їх до складу ПЗО на будь-яке вільне місце, використані модулі на рівні функціональних вузлів (ТЕЗів), що забезпечують найбільш ощадливу побудову модифікацій ПЗО. Було розроблено досить повне і гнучке програмне забезпечення.

У жовтні 1976 р. Міжвідомча приймальна комісія у складі двадцяти чотирьох членів з різних відомств СРСР під головуванням академіка А.О.Дородніцина прийняла дослідний зразок КОК "Сокіл" (ЕОМ "М-180") відзначивши:

1. Дослідний зразок КОК "Сокіл" витримав іспити, а технічна й експлуатаційна документація придатна для організації серійного виробництва.

2. З огляду на народногосподарське значення, рекомендувати Президії АН УРСР клопотатися перед Міністерством радіотехнічної промисловості про запуск КОК "Сокіл" у серійне виробництво (Акт комісії був затверджений 1 грудня 1976 р. Б.Є.Патоном).

Саме в цей час Президія АН УРСР прийняла рішення спроектувати і побудувати в складі Академії приладобудівний завод. Директором був призначений колишній директор Київського радіозаводу Борис Олександрович Ястребов. Я був з ним знайомий і постарався зацікавити його випуском ЕОМ "М-180" для потреб Академії. Він ознайомився з технічною документацією на машину і при складанні проекту заводу вирішив зорієнтувати намічувані технологічні процеси на прикладі виготовлення ЕОМ "М-180". Як людина ініціативна він домігся затвердження проекту заводу. І отут, немов якась доля, знову не дозволила довести до кінця почату Академією дуже важливу справу - не вистачило фінансових коштів. Виникла дилема - чи будувати новий завод чи добудовувати дослідний завод Інституту кібернетики. На наполегливу вимогу В.М.Глушкова Президія Академії відмовилася від будівництва нового заводу і виділила кошти Інституту кібернетики, обмовивши, що випуск ЕОМ "М-180" буде здійснюватися на дослідному заводі Інституту кібернетики.

Чим же справа скінчилася?

На дослідному заводі Інституту кібернетики АН УРСР було випущено кілька десятків ЕОМ "М-180" (КОК "Сокіл"). Вони були встановлені в ряді систем автоматизації наукових досліджень в інститутах Академії (Електрозварювання ім. Е.О.Патона, Проблем міцності й ін.) і показали себе з найкращої сторони. Серійний випуск машини так і не було організовано.

Учасниками розробки і застосування КОК "Сокіл" (ЕОМ "М-180") були: О.О.Тимашов, В.А.Іванов, П.М.Сиваченко, B.C.Каленчук, Б.В.Новиков, В.Б.Реутов, Л.О.Коритна, В.М.Єгипко, Н.І.Алішов, Л.Б.Малиновський та ін.

Частина з них була відзначена премією ім. Миколи Островського (Н.І.Алішов, Л.Б.Малиновський, Б.В.Новиков).

На цьому моє "ходіння по муках" закінчилося, залишивши в душі (і не тільки в мене), глибокий жаль про непогано задуманий новий крок у розвитку систем автоматизації фізичних експериментів і технологічних процесів, про серійний випуск першокласної на той час управляючої ЕОМ, який не відбувся, у створення якої було вкладено дуже багато творчої праці співробітників відділення кібернетичної техніки.

Однак у цієї історії є оптимістичне продовження. Мова про це піде в наступному розділі.

Здаватися ще рано. Перехід до комп'ютерів ІV покоління

Ще в 1969 р. я звернувся до Віктора Михайловича з пропозицією зав'язати тісні зв'язки з науковим центром Міністерства електронної промисловості (МЕП) у Зеленограді. Після деяких коливань (відповідати за наслідки будете самі!) він погодився. Я поїхав у Зеленоград - радянську кремнієву долину - у спеціалізований обчислювальний центр (СОЦ), керований Давлетом Ісламовичем Юдицьким. Його заступником по науці був провідний вчений Ізраїль Якович Акушський. Раніше обоє пройшли школу створення ЕОМ з використанням системи числення в залишках. СОЦ був єдиною організацією в Зеленограді, де були фахівці з конструювання ЕОМ, причому супер-ЕОМ. У них йшли роботи по створенню могутньої ЕОМ з використанням пам'яті на магнітострикційних лініях затримки.

З Давлетом Ісламовичем та Ізраїлем Яковичем ми відразу знайшли спільну мову. Домовилися про створення лабораторії в нашому інституті за рахунок коштів СОЦ. Це був період, коли, як образно сказав Д.І.Юдицький, у МЕП стали розуміти, що обмежуватися розробкою елементної бази й унікальних ЕОМ, не виходячи на розробку засобів обчислювальної техніки для масових застосувань усе рівно, що шити дорогі костюми, а пришивати гудзика і продавати їх доручати іншому.

Так чи інакше, СОЦ передав нам штатну чисельність на сорок чоловік, і ми організували дві лабораторії - у відділі З.Л.Рабиновича й у нашому відділі (лабораторія №560). З.Л.Рабиновичу була доручена участь у розробці супер-ЕОМ, розпочатої у СОЦ. Лабораторії №560, спираючись на досвід проектування "М-180", було запропоновано розробити проект міні-ЕОМ ІV покоління. Обидві роботи були успішно виконані й одержали високу оцінку при здачі представникам СОЦ МЕП.

Одночасно з моєї ініціативи, почалася робота зі складання "Програми створення міні і мікро-ЕОМ на сучасній технологічній базі". Її поява не була випадковою. Ще рік назад ми розіслали в різні організації інформацію про ЕОМ "М-180", одержали три тисячі листів від можливих споживачів машини. Мені удалося зв'язатися з деякими з них, і я залучив найбільш активних до складання "Програми", щоб разом обгрунтувати області застосування міні і мікро-ЕОМ і їхні параметри. Про проект програми я виступив на вченій раді інституту й одержав схвалення В.М. Глушкова. Спільна робота з Д.І. Юдицьким дозволила зробити наступний крок - перейти до складання пропозицій по створенню експериментального зразка першої вітчизняної мікро-ЕОМ і комплексної програми досліджень і робіт зі створення мікро-ЕОМ, програмного забезпечення і периферійного устаткування. У попередньому варіанті вони зводилися до наступного:

Пропозиції по проведенню першого етапу робіт

Усе було готове до того, щоб разом з Д.І.Юдицьким виступити на колегії Міністерства з доповіддю про підготовлені пропозиції. І раптом... дзвоник із Зеленограда. Д.І.Юдицький повідомляє, що головний бухгалтер Наукового центра МЕП порахував незаконним утримання лабораторії в Києві і її, треба ліквідувати.

Пізніше я довідався, що доповідь на Колегії МЕП про перспективи створення мікро-ЕОМ усе-таки відбулася. З доповіддю виступив Д.І.Юдицький. Створені два роки тому лабораторії припинили своє існування. Вони успішно працювали, у них склалися відмінні колективи фахівців. Мені треба було терміново влаштовувати людей, що залишилися без зарплати. Начальник нашого СКБ Ю.Т.Митулинський відмовив у допомозі, хоча, за моїми відомостями, мав можливість це зробити. Багато зусиль я доклав щоб улаштувати співробітників обох лабораторій (40 чоловік!) у КПІ й в інших організаціях. Спроектована до цього часу в лабораторії №560 міні-ЕОМ була покладена в основу міні-ЕОМ "Електроніка НЦ", створеної у СОЦ. Незабаром ці машини почали випускатися Міністерством електронної промисловості.

При складанні пропозицій по створенню мікро-ЕОМ була врахована роль Ленінградського об'єднання електронної промисловості "Светлана". Це вийшло так.

В останній рік роботи лабораторії №560 під час однієї з поїздок у Зеленоград я познайомився з керівником Ленінградського конструкторського технологічного бюро (ЛКТБ) виробничого об'єднання "Светлана" В.П.Цветовим. Він приїхав на засідання Державної комісії з приймання спеціалізованої ЕОМ, розробленої у СОЦ за замовленням Міністерства цивільної авіації СРСР. Довідавшись, що в ЛКТБ уже був технологічний заділ по ВІС, я запропонував В.П.Цветову нашу допомогу в розробці структури й архітектури мікро-ЕОМ. Він швидко погодився. Коли лабораторія №560 СОЦ перестала існувати, я поїхав у Ленінград і остаточно домовився з В.П.Цветовим про участь нашого відділу в створенні мікро-ЕОМ широкого призначення. До роботи були притягнуті співробітники відділу - О.В.Палагін, В.А.Іванов, А.Ф.Кургаєв, що пройшли гарну школу в лабораторії №560 СОЦ. У результаті в 1974 р. з'явилася "Електроніка С5-01" - перша в країні мікро-ЕОМ загального призначення. Це була цілком вітчизняна розробка. Схемне пророблення велося в основному нами чи під нашим керівництвом, технологічні процеси по виготовленню мікро-ЕОМ здійснювалися ленінградцями.

Пізніше з'явилися більш досконалі моделі: С5-11 і С5-21. Остання - з однокристальним 16-ти розрядним емулюючим мікропроцесором, розробленим О.В.Палагіним. В одному з американських журналів про це було сказано, що це дуже багатообіцяючі розробки, справжній радянський виклик американській техніці. Докладніше про це можна ознайомитися в другій частині книги в нарисі "Радянський виклик" про О.В.Палагіна. На жаль, В.М.Глушков і А.І.Шокін (міністр електронної промисловості) були несумісними людьми. Віктор Михайлович написав сердитого листа у ЦК КПРС про багато недоліків у роботі МЕП, зокрема в області мікропроцесорної техніки. Не знаю чи з цієї причини чи ні, але Комітет з Державних премій СРСР відхилив роботу по створенню і застосуванню сімейства мікро-ЕОМ "Електроніка С5" на Державну премію, а міністр закрив роботи ЛКТБ "Светлана" по подальшому розвитку мікропроцесорної техніки. Вийшло, що наша участь у роботі ЛКТБ принесла цій організації, та й нам, велику користь, але і серйозні неприємності. Поступово зв'язки ослабнули, залишивши пам'ятний слід про плідну співдружність наших організацій. Користь була й у тому, що нас стали регулярно запрошувати на конференції і семінари по мікропроцесорній техніці, які проводило МЕП.