Кудрявцев Іван Васильович.Засновник НДІ "Квант".100 років від дня народження.

Розділ з книги Б.М.Малиновського "Нариси з історії комп'ютерної науки та техніки в Україні", присвячений І.В.Кудрявцеву

Іван Васильович Кудрявцев народився 7 липня 1921 р. у місті Струги Червоні Ленінградської області у родині лісника. У 1937 р. батька заарештували за звинуваченням у антирадянській діяльності - був гострий на язик і гарячий. Івана виключили з комсомолу і він став сином "ворога народу". У 1939 р., коли Сталін організував військовий конфлікт із Фінляндією, Іван будучи студентом 2-го курсу Ленінградського авіаційного інституту і його старший брат записалися добровольцями у сформований у Ленінграді студентський лижний батальйон. Другокурсників не записували, але Іван наполіг на своєму. Так брати вирішили довести неспроможність обвинувачень, пред'явлених батьку.

Старший брат загинув, Іван залишився без ноги. Третій - молодший брат і сестра у роки Вітчизняної Війни опинилися в окупації, тринадцятирічний хлопчик пішов у партизани і воював як дорослий.

Досвід показує, що успіх будь-якої відповідальної роботи залежить від наявності людини, здатної очолити і забезпечити її виконання. Але такі люди зустрічаються не часто.

Людина, про яку піде мова - одна з них. За шістнадцять років надзвичайно діяльного життя в Києві він зробив те, що інший, звичайний, не зміг би здійснити за кілька десятиліть.

У вісімнадцять років його нагороджено орденом Червоної Зірки. Для звичайного червоноармійця-добровольця лижного батальйону може це і не було чимось винятковим, але він був сином "ворога народу". Мабуть, потрібно було зробити щось дуже героїчне, щоб начальство зважилося на такий крок. У 1939-1940 р. під час військового конфлікту з Фінляндією цей орден одержували рідко і тільки за заслуги і цінувалися ордени у народі надзвичайно високо!

Загубивши після важкого поранення і гангрени ногу (майже до коліна), він зумів пристосувати примітивний дерев'яний протез, знову "встати на ноги", відновив свою звичайну стрімку ходу, повернувся до занять спортом. Домігся спеціального дозволу на вступ у Військово-повітряну академію імені Жуковського у Москві та успішно закінчив її за фахом радіолокація.

Йшла Велика Вітчизняна війна. Фахівці з радіолокації цінувалися на вагу золота і його направили у Міністерство авіаційної промисловості завідувати управлінням радіоелектроніки, а потім у Омськ, де швидко розвивалося літакобудування. За вісім років (1949-1957) він зумів організувати і налагодити роботу конструкторського бюро з розробки радіолокаційної апаратури для літаків Туполева, що випускалися у Омську. Після свого від'їзду залишив місту і міністерству висококваліфіковане КБ, де і зараз він не забутий - прекрасна музейна експозиція тепло й грунтовно розповідає про його активну діяльність у той час.

За наступні найбільш плідні і яскраві роки життя, проведені у Києві (1958-1975) йому вдалося створити потужний Науково-дослідний інститут радіоелектроніки КНДІРЕ, котрий забезпечив розробку, проектування і виготовлення цілого ряду найважливіших радіоелектронних систем із застосуванням ЕОМ для військово-морського надводного і підводного флоту Радянського Союзу.

Інститут за його ініціативою першим у Радянському Союзі перейшов до створення комп'ютеризованих корабельних радіоелектронних комплексів, що використовували мікроелектронну базу і спеціалізовані корабельні ЕОМ - перші в Україні та СРСР. Комплекси містили у собі всі необхідні технічні і програмні засоби для вирішення основних задач на флоті: отримання інформації про навколишні умови, керування зброєю, у тому числі ракетною, навігації та ін.

Комплекси у повному складі налагоджувалися у Києві та у готовому вигляді поставлялися флоту. Для цього були створені унікальні стенди, що імітують корабельну обстановку. Багато пізніше такий підхід, пов'язаний із появою обчислювальної техніки і її можливостей буде названо системним.

Його інтуїція при вирішенні складних технічних задач вражала і завжди "спрацьовувала", перетворюючи здавалося б фантастичні задуми у реальні системи. Його унікальність виявлялася в усьому. Він був дуже суворий із підлеглими й у той же час за сімнадцять років своєї роботи у Києві допоміг дуже багатьом із них і завоював глибоку любов багатотисячного колективу.

У своєму житті він був винятково скромний. Про найдорожчий для нього орден Червоної Зірки знали тільки близькі. Коли у інституті відзначали ветеранів Великої Вітчизняної війни і вони виступали зі спогадами, він жодного разу не приєднався до них, а йому було що розповісти. Він намагався щоб не помічали його протез і багато хто в інституті не знав, що їх директор без ноги. Його увага до людей, уміння проникати у їхні душі і розуміти хто на що здатний дозволяло знайти "ключик" до кожного та щонайкраще використовувати можливості величезного колективу інституту.

У 1975 р. Івана Васильовича Кудрявцева, а саме про нього йде мова, не стало. Секретність робіт того часу зробила його ім'я практично невідомим навіть в Україні, хоча на Заході цю людину знали і дуже цікавилися його діяльністю. "Помер видатний організатор військової промисловості" - сповістило світ англійське інформаційне агентство Бі-Бі-Сі.

"У Київ Кудрявцев приїхав із фантастичною мрією, - розповідає ветеран інституту радіоелектроніки Дмитро Богданович Головко, - створити систему цілевказівки за допомогою радіолокаційної станції, встановленої на літаку. Організація п/с 24, директором якої він був призначений, займалася розробкою літакових радіолокаторів. Організована у 1949 р., вона розміщалася у непридатних будинках довоєнної будівлі і декількох бараках і не відрізнялася особливою активністю. Мабуть тому сюди і направили Кудрявцева, що відзначився у Омську.

Куди Ви нас штовхаєте ?! - такою була перша реакція на виступ нового керівника на науково-технічній раді, - ми в своїй справі майстри і ризикувати не хочемо!

Кілька місяців витратив Кудрявцев, намагаючись переорієнтувати колектив на більш актуальну тематику. Не вийшло! Винесли питання на партзбори. Виступив (вкотре!). Мовчання.

- Ну, як мені вас переконати?! Ми ж виростемо на цій тематиці! Побудуємо приміщення, створимо дослідне виробництво, отримаємо нове обладнання... У мене вже голова обертом іде. - Він невдало переступив зі здорової ноги на покалічену і мало не впав, вчасно схопившись за кафедру. До нього підбігли, посадили на стілець.

Блідий, не дивлячись ні на кого, кинув до залу:

Цей епізод відобразив одну чудову особливість Івана Васильовича. У нього була можливість наказом змусити людей працювати за новим напрямком. Але таке було не в його характері. Він завжди намагався захопити співробітників новими можливостями, цікавою, творчою роботою.

Почалася розробка системи, що реалізувала його задум. Як головний конструктор він робив усе можливе і неможливе щоб робота була виконана: знаходив фахівців, діставав устаткування, стежив за ходом досліджень і конструкторських робіт. Успіх роботи визначив висунутий ним принцип комплексного підходу до створення подібних систем, коли вся апаратура системи збирається не на місці її майбутньої установки на кораблі або підводному човні, причому везуть її сюди з різних заводів і НДІ, а комплектується у єдину систему, відпрацьовується (налагоджується) розроблювачами в інституті, а вже потім переміщається на місце експлуатації.

Необхідність застосування ЕОМ для розроблюваних систем він відчув відразу. І став шукати вихід. Спочатку направив у Обчислювальний центр АН України, що був створений у 1957 р. у Києві, групу молодих фахівців, що закінчили КПІ. Дізнавшись, що Міністерство авіаційної промисловості розробило літакову ЕОМ "Пламя", домігся дозволу на її застосування у одній із розроблюваних систем і отримав її. Це стало другою важливою умовою успіху.

У 1967 р. робота з першою системою ("Успех"), де він був головним конструктором, була завершена, її основні учасники (І.В.Кудрявцев, В.П.Алексеєв, Б.М.Хаскін, І.Г.Кобилянський, В.Ю.Лапій) одержали Державну премію СРСР. Успіх був повний!

Не чекаючи закінчення розробки системи "Успех", І.В. Кудрявцев з усією властивою йому енергією став займатися проблемою "загоризонтного" бачення. Її вирішення обіцяло істотно розширити поле видимості радіолокаційних станцій - РЛС. Один з основоположників радіолокації академік Щукин вважав цю ідею абсурдною. Однак, властива І.В.Кудрявцеву інтуїція підказувала, що це далеко не так. Виконана на основі результатів його дисертації (1965 р.) система загоризонтного бачення знаходилася на озброєнні цілих п'ятнадцять років!

Наприкінці 60-х років ХХ ст. у Сєвероморську була влаштована надзакрита виставка досягнень військової техніки. Була представлена і система "Успех". Далекоглядний І.В. Кудрявцев розповів про неї М.С. Хрущову, який відвідав виставку і підкреслив, що чим вище злітає літак із установленою на ньому РЛС, тим ширшим стає поле огляду, тим ефективніша система.

- Ви говорите, що антену треба піднімати якнайвище? - запитав М.С. Хрущов.

І.В. Кудрявцеву цього і треба було - з'явилася нова робота, були виділені необхідні кошти. А працювати в інституті вміли. Цього разу робота була оцінена Ленінською премією.

Коли вгамується цей Кудрявцев? - говорили недоброзичливці в Міністерстві (були й такі!) - Коли перестане все "обіймати"? Йшлося про те, що Кудрявцев зумів організувати в інституті всі необхідні наукові дослідження для розробки основних технічних засобів, в тому числі ЕОМ для проектованих систем.

Коли він з'явився в п/с 24 в 1958 р. там працювали два кандидати наук. До кінця 70-х років ХХ ст. їх було вже 120 і 16 співробітників одержали учений ступінь доктора наук! Він виростив цілу плеяду головних конструкторів (Тука, Стефанович, Хаскін та ін.). Для головного інженера інституту д.т.н. Віктора Юрійовича Лапія і головного конструктора родини ЕОМ "Карат" к.т.н. Вілена Миколайовича Плотнікова він був справжнім учителем, який визначив їхню долю.

І.В. Кудрявцев як ніхто вмів підбирати і виховувати своїх помічників. При вирішенні системних питань пов'язаних із математичним забезпеченням систем він спирався на В.Ю.Лапія, який став з молодого фахівця головним інженером інституту, доктором технічних наук, і В.М.Плотнікова, головного конструктора родини спеціалізованих ЕОМ, які використовувались у розроблюваних системах.

Вони немов були покликані доповнювати один одного: без Плотнікова не з'явилися б високонадійні (нітрохи не гірше кращих західних!) ЕОМ, без Лапія - теорія обробки радіолокаційної інформації, використана при складанні програм для ЕОМ, а без сталевої волі, величезної енергії, дивовижної технічної інтуїції, величезної організаційної роботи Кудрявцева все залишилося б тільки на папері. І це не було випадковістю. Відмінною рисою Кудрявцева була ставка на молодість. Він і сам був досить молодий - приїхав до Києва тридцятишестирічним. Його основні помічники були на десять, п'ятнадцять років молодші. До цього часу вони зберігають пам'ять про нього, як про свого чудового вчителя.

З ним мені довелося познайомитися в 1958 році. Тоді я працював заступником директора ОЦ АН України і керівником відділу керуючих обчислювальних машин. До нас надійшла пропозиція від п/с 24 розробити проект бортової ЕОМ для фронтового бомбардувальника, що несе два літаки-снаряди. В цей час п/с 24 підпорядковувався Міністерству авіапромисловості. Ми швидко виконали замовлення і чекали продовження - розробки самої ЕОМ. Але його не було. П/с 24 перевели в створений тоді Державний комітет з радіоелектроніки, і наш проект, над яким ми чимало попрацювали, був покладений на полицю.

Але "сухий залишок" все ж залишився, і не малий. В п/с 24, де вже тоді склався чудовий конструкторський колектив, був сконструйований і виготовлений макет арифметичного пристрою спроектованої нами ЕОМ. За тодішніми мірками конструкція була дуже вдалою. Вона лягла в основу нашої нової розробки, пов'язаної зі створенням управляючої машини широкого призначення (УМШП), що отримала пізніше назву "Днепр".

І.В. Кудрявцев вже з першої зустрічі справив незабутнє враження.

Дивовижна віра в науку - "вона все може" і в людей - "вони теж все можуть", його спосіб мислення, який інакше як стратегічним, націленим на майбутнє розвитку науки і техніки, не назвеш, виділяли його з усіх раніше бачених мною керівників.

Розуміючи обмеженість своїх уявлень про Кудрявцева, я звернувся з проханням до В.Ю. Лапія згадати деякі епізоди зі спілкування з цією чудовою людиною.

"Поїхав до Москви, в міністерство, треба було щось "вибити". У приймальні зустрів Кудрявцева - два тижні тому він був призначений керівником п/с 24.

- Ніяких, - відповів я. - Він узяв у мене папери і став бігати по поверхах - з кабінету в кабінет, поки не отримав всі необхідні підписи. Я ледь встигав за ним. Пізніше, в Києві, дізнався, що у Кудрявцева на одній з ніг - протез. А тоді, в Москві, не помітив!

Йшов 1965 р. я нещодавно захистив кандидатську дисертацію. У сейфі лежала майже готова докторська (матеріали її були секретними). В цей час на одному з заводів Саратова випускалися вироби, розроблені в інституті. Шість складних комплексів не пройшли військове приймання.

- Завтра ж їдь на завод в Саратов, розберися в чому справа і допоможи заводчанам!

Після захисту кандидатської я був зайнятий серйозними науковими дослідженнями, відриватися від них не хотілося, навіть образився на директора.

Півтора місяці був на заводі. Довелося втрутитися у багато чого - допоміг налагодити вентиляцію в шафах з радіоелектронікою, усунув нестабільність джерел живлення і разом з заводчанами вирішив інші напівтехнічні, напівгосподарські питання. Все закінчилося успішною здачею комплексів замовнику.

Приїхав до Києва. Доповів Кудрявцеву. Той вислухав і мовчить, немов ще чогось чекає від мене.

- Ото ж бо! Цього я і очікував від тебе. Можна бути просто вченим, а можна бути навченим! Будь-яка робота чомусь та учить! - Це були улюблені слова Кудрявцева.

Я вже став доктором наук, - продовжує розповідь Лапій, - "навченим", як любив говорити Кудрявцев, - на багатьох роботах, але не міг не дивуватися приголомшливою технічною інтуїцією, яка проявлялася у Івана Васильовича щоразу при вирішенні найскладніших проблем. І, взагалі, є такі люди, про яких, що б ти не робив, завжди згадуєш... Якщо говорити про мою долю, то я сказав би, що Кудрявцев мене "виліпив".

На все життя запам'ятав Віктор Юрійович урок людяності, викладений йому І.В. Кудрявцевим. До нього, тоді вже головному інженеру, прийшла жінка років тридцяти, хоч виглядала старше, попросила збільшити зарплату. Сказав - якщо завідувач відділом представить на підвищення, то підтримає. Співробітниця, засмучена пішла.

Кудрявцев мав звичку - до вечора заслуховувати головного інженера та інших керівників про справи за день.

Коли Лапій розповів про прохання жінки, Кудрявцев, гнівно запитав:

- А що ти знаєш про неї? У цієї жінки помер чоловік, на руках залишилася чотирирічна дитина! Запроси її до себе, вибачся і подай доповідну на підвищення!

Ще приклад. На дослідному виробництві були створені дільниці для випуску виробів, що вимагають дуже високої точності виготовлення. Кудрявцев знав не тільки майстрів, які працюють на ділянці, але все про їхні сім'ї, про дітей.

- Ти повинен знати все про тих, хто визначає обличчя інституту, - дорікав він Лапія, коли тому було важко відповісти на його питання.

У 1970 р. Інститут закінчив дві великі розробки, завершувалася п'ятирічка. 170 чоловік отримали ордени і медалі. Кудрявцев наказав, щоб в день вручення нагород був відкритий вхід в інститут (тоді зовсім закритий!) для членів сімей нагороджених. Начальник режиму не погодився, поскаржився "куди слід". Лапій був в кабінеті Кудрявцева і чув, як той обурено кричав у телефонну трубку:

- Як ви не розумієте, що ці люди проводять на виробництві майже все своє життя, а значить їх сім'ї повинні знати, чому це так і за що їх нагородили!

- Чому вчора не здав прилад, - запитує Кудрявцев у начальника цеху, - я позбавлю тебе премії, але я спочатку зателефоную твоїй дружині і скажу про це!

- Тільки не це Іван Васильович! - відповідає той.

Лапій захоплювався спортом - лижами, альпінізмом. Кудрявцев знав про це. Навесні обов'язково запитував:

- Коли підеш в гори? - І відпустку собі брав з урахуванням відповіді головного інженера.

Не можу не відзначити повної одностайності в оцінці особистості цієї людини з боку ветеранів "Кванта": Лапія, Плотнікова, Майко, Кошевого, Ісакова, Головко, Крамського, Моральова та ін.

Кожен, розмовляючи зі мною, немов оживав, коли мова заходила про Кудрявцева - мова ставала емоційною, чуттєвою, повною хвилювання і душевної теплоти від спогадів, що налинули. Не так багато людей залишають настільки вдячну пам'ять про себе.

З багатьох розмов я зрозумів, що він був дуже красивою в духовному плані людиною. Саме тому, до суворого директора тягнулися люди. Але він залучав їх не тільки цим. Кудрявцев щиро прагнув допомогти всім, хто потрапив у скрутне становище і завжди виконував свої обіцянки. У роки, коли колектив "Кванта" швидко зростав, йому вдавалося, ціною неймовірних зусиль, щорічно будувати будинки на двісті квартир для заселення співробітників. Багатьох, в тому числі з тих, хто працював в далеких від Києва філіях, він знав по імені та по батькові, а про майстрів-умільців механічного цеху, здатних, як кажуть, і блоху підкувати, і багатьох інших фахівцях, від яких залежав успіх в роботі всього колективу, знав буквально все. І це було не позування, бажання виставити себе турботливим директором і на цьому заробити авторитет. Він як ніхто розумів, що значить увага до людей, як важливо вчасно прийти на допомогу, підтримати того, хто потрапив в біду. Його друга дочка народилася з невідновним порушенням функцій головного мозку, хоча в іншому і була фізично здоровою. Лікарі сказали батькам, що дівчинці нічим допомогти не можна, що дитину треба віддати в спеціальний притулок. Але Галина Антонівна, дружина Кудрявцева, не погодилася, взяла цей хрест на себе і несла його тридцять років!

Іван Васильович не міг не оцінити цей подвиг, всіляко їй допомагав, незважаючи на зайнятість і, звичайно, переживав за обох. Галину Антонівну, судячи з розповідей, почутими мною від старшої дочки Наталії Іванівни Кудрявцевої, він безмежно любив, був любимим взаємно, і так тривало до останніх днів життя Івана Васильовича.

Сімейна трагедія, пережити яку можна було лише при взаємній допомозі один одному, позначилася на його уважному ставленні до долі інших людей.

У той же час він не був благодушним добрягою і вмів питати з підлеглих, вимагав неухильного дотримання покладених на співробітників "Кванта" обов'язків.

Були випадки, коли виконання виробничих планів вимагало жорсткого ставлення до людей, щоб отримати від них все, на що вони здатні.

У Кудрявцева були свої методи мобілізації - в такі моменти, звертаючись до співробітників, він був емоційний до межі і цим ніби заворожував людей, вселяючи в них почуття необхідності і можливості виконання запланованої роботи.

Не всі розуміли цю людину, і не обійшлося без наклепів і анонімок - тоді вони були в моді. В одній говорилося, що використовуючи своє становище директора великої організації, Кудрявцев замовив для своєї квартири дорогі меблі і побудував за рахунок інституту дачу. Була, як і належало тоді, створена комісія для перевірки повідомлених анонімником фактів.

На квартирі Кудрявцева, дійсно виявили "замовну меблі" - крісло-туалет для важко хворої доньки, виготовлене (за гроші Кудрявцева) на Київському авіазаводі. Дача ж виявилася фінським збірним будиночком, купленим і зібраним за кошти Івана Васильовича. Але ці епізоди, притаманні тому часу, не впливали на його відносини з колективом.

Високому керівництву його прямота, принциповість і наполегливість подобалися далеко не завжди. Але в підсумку, коли воно бачило, що Кудрявцев все-таки має рацію, наступало примирення і росла повага до цієї далеко непересічної людини. Напевно, саме завдяки цій рисі характеру Кудрявцев домігся багато чого в стрімкому розвитку інституту, тематиці досліджень, матеріальному забезпеченні, у визнанні київського "Кванта" поряд з московськими та ленінградськими НДІ, однією з провідних організацій в галузі створення комп'ютеризованих корабельних радіо-електронних систем.

Він дуже пишався цим, дуже цінував провідних фахівців "Кванта", підкреслював світовий рівень результатів їхніх досліджень і зумів прищепити всьому колективу почуття відповідальності за все, що робиться в "Кванті".

У розмові зі мною його дочка, Наталя Іванівна сказала:

- У ті роки, коли я тільки ще ставала дорослою, я думала, що всі інші люди такі ж як батько. Але потім довелося багато раз переконатися, що він, скоріше, був винятком. Його Богом була Любов - до мене, моєї мами, моєї нещасної сестри.

Думаю, що дочка права - таких людей, дійсно мало. Але чи не на них, як кажуть в народі, тримається земля!

Коли Наталя Іванівна прочитала, що я написав про її батька, вона, несподівано для мене сказала:

Спочатку я подумав, що вона, як любляча дочка, надмірно упереджена в оцінці моєї розповіді про Івана Васильовича.

Однак, коли буквально цю ж фразу мені сказав, прочитавши рукопис, Валерій Петрович Казаков, заступник міністра промислової політики, який раніше працював в "Кванті", я зрозумів, що Наталя Іванівна права.

Ймовірно, якщо розпитати всіх, хто в день його смерті ось уже 25 років приносять квіти на його могилу, а в день народження відвідують вдову, то про нього можна було б написати значно повніше, ніж це зробив я.

Незадовго перед смертю Кудрявцев зібрав головних конструкторів, запросив Лапія:

- Доки будемо працювати на створення зброї для знищення людей, давайте подумаємо, чим можна допомогти людині! - І заклав в інституті напрямок медичної електроніки. З'явилися лазерні ножі, пристрій для дроблення каменів у нирках та інші. Частими гостями в інституті стали медики - академіки - Кавецький, Коломієць та інші.

Це був як би його заповіт - думати про кожну людину, полегшувати її життя. Піклуючись про людей, він не шкодував себе і всі роки працював на межі своїх сил. У цьому був його єдиний недолік. А можливо ще одна прекрасна якість?

До 100-річчя від дня народження Кудрявцева Івана Васильовича (1921-1975)"Лідер"

До 100-річчя від дня народження Кудрявцева Івана Васильовича (1921-1975)

"Лідер"