Про себе, своїх вчителів та товаришів розповідає ветеран НВО "Електронмаш" Станіслав Сергійович Забара

"В 1956 р. в числі п'ятьох студентів-випускників радіотехнічного факультету КПІ (Київський політехнічний інститут), - згадує Станіслав Сергійович Забара, - я завдяки щасливому випадку був розподілений у обчислювальну лабораторію Інституту математики АН УРСР. Це був перший набір молодих фахівців у обчислювальну техніку, про яку нам жодного слова не говорили в інституті, ми знали про неї щось з розмов і, звичайно ж, у дуже фантастично-романтичному кольорі. Трохи більше випускників прийшло з Київського університету за фахом математика.

Усе доводилося пізнавати заново, доучуватися у процесі роботи.

Творча атмосфера у лабораторії була надзвичайною. Тут незадовго до нашого приходу була створена перша у Європі обчислювальна машина "МЕЛМ". Керував розробкою видатний радянський вчений Сергій Олексійович Лебедєв. На той час Сергія Олексійовича уже було відкликано до Москви, де був створений новий інститут обчислювальної техніки, а у Києві залишилися його учні, соратники по розробці "МЕЛМ": Л.Н.Дашевський, К.О.Шкабара, З.Л.Рабінович, Б.М.Малиновський, С.Б.Погребинський, А.І.Кондалєв, А.Л.Гладиш та ін. В той час вони були молодими (деяким трохи за тридцять), а сьогодні ми говоримо про них як про "батьків-засновників".

Це була плеяда подвижників-ентузіастів. Самі по собі яскраві особистості, осяяні талантом академіка Лебедєва, окрилені видатним успіхом своєї роботи вони, здавалося, не відчували межі своїх можливостей. Працювати з ними, жити у атмосфері їхніх інтересів, заслужити їхнє визнання було справжнім щастям. І ми, молоді фахівці (гуртожиток за містом, зарплата мінімальна), не мислили собі іншої долі, інших вчителів.

З усмішкою згадую машину "МЕЛМ". Оперативна пам'ять машини була змонтована у стійці біля стіни машинного залу, по регістру в ряд. Щоб дістатися до верхнього регістра користувалися драбиною, працездатність перевіряли по нитках розжарювання у лампах. Повертаючись до минулого важко навіть осмислити, який гігантський зліт зробила обчислювальна техніка тільки за одне людське життя. Ні Джеймсу Уатту, ні братам Райт, ні Генрі Форду нічого подібного пережити не довелося.

У 1957 р. нашим директором і науковим керівником став В.М.Глушков. Напевно, психологічно це було не просто. Після С.О.Лебедєва лідером можна було бути лише за інтелектом, а не за посадою. Потрібно враховувати, що у той час Вікторові Михайловичу було лише 34 роки...

Першою моєю практичною роботою в лабораторії під безпосереднім керівництвом З.Л.Рабіновича та А.Л.Гладиш була участь у модернізації спеціалізованої електронно-лічильної машини ("СЭСМ"). Це була друга ЕОМ, створена академіком С.О.Лебедєвим і його учнями. Машина призначалася для розв'язання великих систем алгебраїчних рівнянь (до 400-го порядку) методом Зейделя-Гауса. Машина користувалася великим попитом у математиків, але працювала дуже ненадійно, незважаючи на дуже вдале алгоритмічне і структурне рішення.

На одній з робочих нарад я висловив думку, що причиною ненадійної роботи є невірний через свою нестабільність принцип формування сигналів за рахунок диференціювання фронтів тригерів при їхньому перемиканні. Власне кажучи діагноз був визнаний правильним, але позбутися від цієї вади можна було тільки шляхом капітальної переробки елементної бази одного з центральних пристроїв. Робота потребувала великих трудозатрат, та й ризиковано було доручати цю справу "молспецу" ще не перевіреному у справі. Тому рішення не було прийнято і муки наші продовжувалися.

Але так трапилося, що в один із літніх місяців усі пішли у відпустку і я в лабораторії з двох, що залишились виявився старшим. Я зрізав весь старий монтаж, розробив нові елементи, але змонтувати, звичайно, не встиг. То були грім і блискавки, коли повернувся Зиновій Львович Рабінович. Але шляхи були відрізані - потрібно було йти напролом. І витівка вдалася! Це була перша, маленька, але дуже приємна перемога. А шляхетні мої керівники включили мене у співавтори монографії по "СЭСМ", яку було видано під редакцією В.М.Глушкова. Там була моя перша стаття, яка мені й дотепер подобається, чого не можна сказати про багато наступних. Потім монографію було перекладено на англійську мову і видано у США.

Зиновій Львович був нестандартним керівником: спокійний, м'який, в усе вникав особисто, доброзичливо іронічний і трохи розсіяний, як і личить професору, котрим він незабаром став. Приваблював до себе загальною культурою, гарним знанням художньої літератури, почуттям гумору. Тримався з нами просто, у нього легко було вчитися. Ми швидко пройшли всі ази і потім розбіглися по своїх справах, але назавжди Зиновій Львович залишився для мене дуже дорогою людиною.

Вже у ту пору ми починали працювати з військовими по системі протиповітряної оборони. Віктор Михайлович був одним із перших великих кібернетиків, хто включився у роботи з оборонної тематики. Він сформулював основні принципи виявлення, виділення і супроводу цілей на екрані локатора і тактику їхнього перехоплення. Мені дісталася підсистема "фізичного стробування цілей", яка згодом у трохи зміненому вигляді увійшла до діючої системи.

Саме у цій роботі ми вперше почали активно співробітничати з іншими союзними школами кібернетиків, насамперед із москвичами. Пам'ятаю, що мені cпочатку було важко позбутися деякої боязливості від упевненої ходи столичних корифеїв. Віктор Михайлович доброзичливо підсміювався над нами: "Не потрібно почувати себе провінціалами". Він усіх нас, у тому числі молодих фахівців узяв із собою на першу всесоюзну конференцію з обчислювальної техніки, де виступали з доповідями тоді вже Герої Соціалістичної праці головні конструктори С.О.Лебедєв, Ю.Я.Базилевський та інші відомі фахівці. Проходячи повз нас Віктор Михайлович весело запитав:

- Ну, як, молодь, ми можемо потягатися?

- Так, начебто.

- Ну, раз можемо, тоді - будемо!

От ця тверда віра, що нам усе підсилу, тільки варто взятися, була дуже характерна для Віктора Михайловича. І вона передавалася його "команді" і з ним не страшно було "втягатися" до самих складних проектів.

Я поступово став, як тоді говорили, "елементщиком", тобто розроблювачем електронної елементної бази машин. Був головним розроблювачем, а потім головним конструктором елементної бази ЕОМ УМШП "Дніпро", "Дніпро-2", "МИР", "АСОТ-М", "Іскра" та ін. Розробка елементів була доволі відповідальною складовою загального проекту, тому що до цього часу накопичився вже чималий досвід, коли через ненадійну роботу елементів терпіли поразку самі виграшні структурні проекти.

Тут треба мати на увазі, що напівпровідникові прилади тільки з'явилися, характеристики їх як треба не було досліджено, досвіду їх застосування також не було. Почували ми себе першопрохідниками, чого боялися, але чим і пишалися.

В одній з розмов я поскаржився Вікторові Михайловичу, що мене замучили ці експерименти з "чорним ящиком" - транзистором. Він чітко сформулював напрямки: потрібно скласти математичну модель базових елементів, на них відпрацювати всі принципові режими, відкинути тупикові варіанти і лише після цього переходити до фізичного моделювання. Зараз, у 1990-х роках, це звучить, напевно, просто, але тоді я дуже туманно розумів, як до цього підступитися.

Зрештою, ми її все-таки побудували. І статичну модель, і динамічну, і модель надійності. Я декілька разів консультувався з Віктором Михайловичем по ходу роботи. Пам'ятаю його тонкий аналіз результатів моделювання тригера з рахунковим входом. (В імпульсно-потенційній системі у цьому режимі можливо ненадійне спрацьовування через конфлікти між тривалістю вхідного імпульсу і швидкістю переключення тригера). Робота з методів надійного проектування елементної бази ЕОМ стала потім темою моєї кандидатської дисертації. Науковим керівником був Борис Миколайович Малиновський.

Під керівництвом Бориса Миколайовича я вперше долучився до дійсно справжньої інженерної роботи. Раніше були доробки, модернізації, аванпроекти. Усе це можна було вважати як розминку перед справжнім стартом. А тут потрібно було спроектувати і впровадити у серійне виробництво (!) напівпровідникову машину. Ідея УМШП була талановитою, тому що своєчасною. Такі розробки називають етапними, вони долають якийсь бар'єр незнання, непевності і, раптом, проясняють нові напрямки робіт. Борис Миколайович, не маючи попереднього досвіду створення серійних машин, самовіддано пройшов із своїм дитям усі життєві цикли від ідеї до впровадження її на технологічних об'єктах. Я не можу не висловити свою глибоку повагу Борису Миколайовичу також за його наступну наукову діяльність і особливо за ту шляхетну місію, що він поклав на себе, описавши в своїх книгах багато знаменних миттєвостей нашого життя та епохи.

На одному із семінарів, після завершення розробки УМШП і включаючись у роботу над машинами "МИР-1" і "Дніпро-2" ми обговорювали напрямки розвитку елементної бази. Конкурували тоді дві системи елементів: імпульсно-потенційна і потенційна. Перша добре себе показала у всіх попередніх розробках по швидкодії, надійності й економічності, але була не дуже технологічна. Друга існувала поки що теоретично, поступалася першій по багатьом параметрам, але була перспективна для мікроелектронного виконання у інтегральних схемах, яких поки що теж не було. І от за участі Віктора Михайловича було прийнято революційне рішення переходити на потенційну систему для відпрацьовування стилю проектування майбутніх машин у інтегральному виконанні. Подальший хід розвитку обчислювальної техніки однозначно підтвердив правильність цього рішення.

Я очолив роботу по створенню першої для наших машин системи потенційних елементів, яка вийшла у світ з назвою "МИР-10". Потім на цій елементній базі (із безупинним її розвитком) створювалися всі машини другого покоління в Інституті кібернетики і Міністерстві приладобудування СРСР. Вона була освоєна на восьми заводах. Великий внесок у створення базових підходів до проектування цифрових пристроїв на потенційних елементах зробив А.Г.Кухарчук.

Робота "елементщиків" якось завжди вважалася допоміжною і про неї часто забували особливо якщо елементи працювали надійно. От архітектори і схемотехніки, це - щось! Можливо саме тому виникла ініціатива розробки клавішної настільної машини (калькулятора - "Іскри"). Вона була спроектована силами лабораторії, якою я тоді керував, моїми зовсім ще молодими колегами: Г.І.Корнієнко, В.М.Назаренко, Є.З.Мазуром, Я.І.Барсуком, А.Ф.Сурдутовичем, Є.Ф.Колотущенко та ін. Через відсутність у той час інших видів ощадливої оперативної пам'яті, запам'ятовуючі регістри у цій машині були зроблені на магнітострікційних лініях затримки. З цієї "Іскри" справді розгорілося полум'я і згодом Курським заводом "Счетмаш" було освоєно і розвинено напрямок клавішних машин під загальною назвою "Іскра". За розробку першої у Радянському Союзі клавішної ЕОМ мене і Г.І.Корнієнка було удостоєно премії ім.Островського ЦК ЛКСМУ.

У 1966 р. мене було направлено на завод обчислювальних машин (тепер НВО "Електронмаш"), де працював понад двадцять років начальником СКБ, заступником директора інституту з наукової роботи, заступником генерального директора. Направлений я був туди для "зміцнення зв'язків науки з виробництвом". Про цей крутий поворот долі я ніколи не шкодував. Саме тут я став справжнім інженером і пізнав такі тонкощі інженерного мистецтва, які не передаються ніякими академічними схемами.

Можливо, я не до кінця виправдав надії Інституту кібернетики, тому що цей період роботи був не безконфліктним у наших відношеннях. Звичайно, не в особистих. Зіштовхнулися дві концепції розвитку обчислювальної техніки, назвемо їх умовно: академічна і промислова.

Академічна наполягала на оригінальній вітчизняній лінії архітектурного розвитку ЕОМ. Першими представниками такої лінії були розробки Інституту кібернетики:УМШП "Дніпро", "Дніпро-2", "МИР", "М-180" та ін.

Промислова концепція (зокрема Міністерство приладобудування СРСР) підтримувала запозичення передових світових архітектурних рішень. Результатом цих розробок стали машини "М-2000", "М-3000", "М-4030", "М-6000", "СМ-4", "СМ1420" та ін.

На заводі ОКМ доля звела мене на довгі двадцять років з Аполлінарієм Федоровичем Незабитовським.

Кожний із нас, напевно, коли-небудь задавався питанням: якими якостями повинен володіти лідер колективу? Звичайно, простіше усього відповісти, що у лідера повинно бути усе: і глибокі професійні знання, і організаторські здібності, і воля, і загальна культура, і людська чарівність, і прозорливість, і політична гнучкість і ще багато дечого. Усе це добре, але таких людей немає, або майже немає. Це генії, яких дуже мало, а колективів багато.

І все-таки, якщо вибирати одну, головну якість, мені здається, що це здатність повести людей за собою. Будь-якими доступними вам засобами. Аполлінарій Федорович повною мірою мав цю здатність. Він міг або переконати або змусити людей підкоритися поставленому завданню. Він любив повторювати слова генерала Ватутіна: "Для того, щоб виграти бій, спочатку треба перемогти своїх підлеглих".

Аполлінарій Федорович не був професіоналом у обчислювальній техніці. Війна взагалі перебила його навчання. Його було поранено, але не важко. Я бачив його фотографії ще військових років. Молодий офіцер із багатьма орденами на грудях, яскраві блакитні очі, копиця чорного волосся. В особі відчувається нетерпіння та енергія. Повинен сказати, що й у зрілі роки він підкорював своєю пристрасністю та напором.

Йому потрібно було заробляти на життя і відразу після демобілізації він пішов працювати на завод старшим інженером з техніки безпеки. Можна собі уявити, якими природними здібностями і працьовитістю відрізнялася ця людина, якщо незабаром він став начальником цеху, начальником виробництва і, нарешті, директором заводу. Начальник виробництва - центральна фігура на заводі. Він повинний запустити і скоординувати роботу всіх цехів і ділянок по усіх виробах, а це десятки тисяч деталей і вузлів. Про Незабитовського, як про начальника виробництва "Точелектроприладу", ходили легенди: він усе пам'ятав, усе знав, усе передбачав, скрізь встигав і був нещадно вимогливим...

Щодня бував у цехах, відділах, на будівельних майданчиках. Не терпів байдужих до неподобств. "Чому я це бачу, а ви ні? Це не мій, це наш завод!"

...Задумане Аполлінарій Федорович звик здійснювати і при цьому діяв рішуче. Один приклад. Якось я вийшов із пропозицією про автоматизацію проектування друкованих плат. Потрібно було стару ручну технологію замінити автоматизованою. Відповідні засоби були розроблені, але пройшли дослідну експлуатацію на обмеженій кількості плат і не на самих складних. Принципово ніхто проти нового підходу не заперечував, але усі були за поступовий перехід: потрібно нову методику страхувати старою. Це означало, що доведеться тримати два колективи і затягти впровадження. Директор прийняв рішення: відтепер стару технологію до використання заборонити, користуватися лише новою і тим самим відрізати автоматизаторам усі шляхи до відступу. І нова технологія була впроваджена у досить короткі терміни, хоча і не без ексцесів.

За видатні досягнення у розвитку вітчизняного приладобудування А.Ф.Незабитовського було удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державних премій СРСР і УРСР, нагороджено орденами Леніна, Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора.

...Коли я перейшов на завод, то не можу сказати, що мої нові колеги зустріли мене з розпростертими обіймами, у кращому випадку - із вичікувальною стриманістю. Наші погляди (інститутські і заводські) та вимоги до проектів, які ми виконували, як з'ясувалося, помітно відрізнялися. Схематично, не вдаючись у подробиці, це можна висловити так: інститутського розроблювача насамперед цікавили принципові рішення і високі функціональні показники, заводські інженери великої ваги надавали технологічності проекту. Технологічності у широкому змісті. Наприклад, блоки елементів, або ТЕЗи - типові елементи заміни.

Спочатку по необхідності, а потім з усе більшим інтересом я почав займатись заводськими проблемами і зрозумів, що там на кожному кроці наражаєшся на складні наукові і технічні задачі. Для мене поняття "серійнопридатність" при оцінці будь-якого проекту стало найважливішим рейтинговим показником.

Моїми найближчими колегами, які звертали мене до нової віри були Е.І.Сакаєв, А.І.Войнаровський та В.А.Афанасьєв.

Едуард Ізмайлович Сакаєв був у той час головним інженером СКБ і фактичним керівником більшості розробок. Це людина високої інженерної кваліфікації і виняткової організованості. Його внесок у реалізацію всіх наших проектів є неоціненним. Конструкторські рішення, що створювалися під керівництвом Сакаєва і Войнаровського відрізнялися компактністю, технологічністю і зручністю експлуатації. Особливо вдалими були рішення у машині "М4030", які за визнанням багатьох фахівців із конструктивно-технологічних рішень була кращою в СРСР із машин цього класу. Він - лауреат Державної премії УРСР.

Віля Антонович Афанасьєв будучи спочатку начальником основного схемотехнічного відділу СКБ (пристрій керування, арифметичний, канали), а потім головним інженером і начальником СКБ, відповідав завжди за комплекс у цілому. З його відділу вийшла ціла плеяда висококваліфікованих системних розроблювачів: В.Н.Харитонов, В.Г.Мельниченко, В.І.Анопрієнко, Р.І.Заславський та ін., котрі задали стиль проектування електронних пристроїв з урахуванням усіх технологічних і експлуатаційних вимог. Не було випадку щоб "команда" Афанасьєва дала якийсь збій, створила кризову ситуацію. Він - лауреат Державної премії СРСР і Державної премії України. Сміливо можу стверджувати, що наше інженерне ядро не поступалося жодній вітчизняній школі.

І взагалі, я хочу сказати добре слово про радянського інженера. Маючи дуже обмежені інформаційні контакти і повну відсутність кооперації з передовими західними фірмами, в умовах найгострішого дефіциту комплектуючих матеріалів та устаткування, при обмежених фінансових ресурсах наші інженери усе ж створювали вироби, які за основними функціональними характеристиками були на рівні світових досягнень і в основному покривали потреби народного господарства. За своїми особистими враженнями і за численними відгуками наших фахівців - радянські інженери нічим не поступаються західним, а мені, здається, що у багатьох випадках вище їх за своїм науковим світоглядом. Так що навряд чи можна звинувачувати наших вчених, інженерів і промисловців у кризі нашої обчислювальної техніки і взагалі промисловості. Боюся, якщо наших політиків порівняти з західними, то картина була б менше втішною.

Міністерство приладобудування СРСР, до якого відносилося наше Об'єднання енергійно і цілеспрямовано проводило технічну політику відносно створення єдиної Державної системи приладів. Як одна з гілок цієї програми була задумана система Агрегатних засобів обчислювальної техніки (АЗОТ), поступово трансформована у міжнародну (у рамках Ради взаємодопомоги) Систему малих ЕОМ - СМ ЕОМ. Програма передбачала стандартизацію та уніфікацію технічних засобів і програмного забезпечення, що створювало передумови до кооперації у розробці, виробництві і застосуванні цих засобів. Очолював цю роботу Московський інститут електронних і керуючих машин (НДІЕКМ), в Україні найбільш великим співвиконавцем був Сєверодонецький НДІ КОМ і по зовнішніх пристроях (периферійному устаткуванню) - Київський НДІП.

Так вийшло, що основні виробничі потужності з випуску СМ ЕОМ були зосереджені в Україні: Київське НВО "Електронмаш", Сєверодонецький завод СПЗ, Вінницький "Термінал", Одеський "Електронмаш", Чернівецький "Електронмаш", Лубенський "Счетмаш". Природно, що інженерні сили СКБ цих заводів також були залучені до роботи з СМ ЕОМ. Це був величезний науково-технічний і виробничий потенціал, який за своїм масштабом і значеням цілком можна порівнювати з іншою міжнародною лінією ЕОМ - ЄС ЕОМ.

Очолював програму СМ ЕОМ директор НДІЕКМ, генеральний конструктор академік Борис Миколайович Наумов. Це була людина величезної енергії, талановитий організатор, політик, дипломат. Чи можете Ви, уявити, що значить привести до єдиного знаменника позиції восьми країн, що вже мали великі заділи в розробках і у виробництві? Адже головна мета полягала у тому, щоб прийняти єдині стандарти. Правда, вже почали з'являтися міжнародні стандарти західних країн, але навіть у нашому Держстандарті вони не сприймалися як обов'язкові. Використовуючи усі свої дипломатичні здібності та авторитет Б.М.Наумов вирішив це завдання. У робочих групах і радах фахівців були розроблені стандарти, уніфіковані конструктиви, створені параметричні ряди основних технічних засобів, стандартизоване системне програмне забезпечення. Були проведені спільні випробування декількох сотень технічних засобів і програмних продуктів.

Мені здається, Б.М.Наумов з самого початку зрозумів, що поза світовими тенденціями, без кооперації зі світовим співтовариством ми далеко просунутися не зможемо. Він вчив нас уважно стежити за успіхами передових фірм, по можливості відслідковувати найбільш поширені західні стандарти навіть якщо вони де-факто, а не де-юре, завжди залишати у резерві можливість вільної кооперації. Ця позиція зіграла велику позитивну роль у швидкому розвитку і впровадженні СМ ЕОМ. У цьому він кардинально відрізнявся від В.М.Глушкова. Хто з них був правий кожний із нас може вирішувати по-своєму. На жаль, жодна з двох концепцій не з вини авторів не була реалізована до кінця.

Якщо говорити про внесок українських фахівців у створення СМ ЕОМ, то тут, безсумнівно, насамперед потрібно виділити Владислава Васильовича Рєзанова. Мені здається, що ніхто з українських кібернетиків не виконав стільки великих і надзвичайно важливих для народного господарства проектів як Владислав Васильович. Спокійно, без зайвої помпи і самореклами (якими, деякі з нас ой як грішили) Владислав Васильович робив і продовжує робити (!) те, що вважає своїм обов'язком і покликанням.

Київське НВО "Електронмаш" по лінії СМ ЕОМ, в основному, співробітничав із Московським інститутом електронних керуючих машин (НДІЕКМ). Розробки "СМ3", "СМ4", "СМ1420", "СМ1425", "М4030" - це спільні проекти. Є.М.Філінов, І.Я.Ландау, В.А.Козмидіаді, Ю.М.Глухов, В.П.Семик. - головні ідеологи від інституту.

Але повернемося до Києва. У 1972 р. при НВО "Електронмаш" на основі ряду відділів СКБ (усього близько 350 чоловік) був створений інститут периферійного устаткування (НДІП). Я був призначений заступником директора з наукової роботи, директором за сумісництвом став А.Ф.Незабитовський.

З першого ж дня були організовані роботи з розробки найбільш актуальних пристроїв для оснащення машин: накопичувачів на твердих магнітних дисках (контролери), гнучких магнітних дисках (контролери і дисководи), магнітних стрічках (контролери і стрічкопротяжні механізми), алфавітно-цифрові і графічні дисплеї, графопобудовувачі і пристрої введення графічної інформації. У цих розробках ми зіштовхнулися із зовсім новим для нас класом виробів - пристроями точної механіки. Не вистачало фахівців (механіки "дозрівають" довше ніж електронщики), була відсутня спеціальна елементна база, багато матеріалів. Довелося організовувати виробництво деяких нетрадиційних для заводу вузлів, наприклад, електродвигунів, координатних столів, магнітних голівок та інше. Не можна сказати, що у цій справі нас супроводжували лише успіхи. Відсоток невдач був досить високий. І все ж основна номенклатура нових пристроїв була розроблена. От деякі приклади.

Пристрої зовнішньої пам'яті на усіх видах магнітних носіїв. Цією роботою керував Юрій Михайлович Ожиганов. Головними розроблювачами були: В.В.Ковбас, С.Я.Навольнева, А.В.Спирко, Т.І.Енгел, А.М.Бардик, Я.С.Коган.

Широкоформатний графічний дисплей (графічна станція). Мультиплексори передачі даних (В.І.Хомяков, Ю.М.Омеляльчук, В.Ф.Каплун).

Паралельний алфавітно-цифровий друкуючий пристрій (АЦДП), пристрій реєстрації інформації (в основному сейсмічної) на електростатичний папір (А.Д.Шабас, О.А.Лорман).

Пристрій введення графічної інформації (В.В.Сахарін, І.А.Підлісний, А.А.Софіюк, Є.І.Калайда).

Графопобудовувачі (А.М.Щередин, В.Д.Лічман).

Накопичувачі на гнучких магнітних дисках (В.Я.Юрчишин, Є.М.Перлов).

Усі ці пристрої були освоєні у серійному виробництві і ввійшли до складу проблемно-орієнтованих комплексів на базі СМ ЕОМ.

Підготовка виробництва периферійного устаткування через їхню різноманітність і велику номенклатуру вимагала великих зусиль з боку заводських технологів і виробничників. Мені особливо хотілося б відзначити великий внесок, який зробили у цю загальну справу співробітники лабораторії типових випробувань під керівництвом начальника відділу Юрія Михайловича Краснокутського. Юрій Михайлович завжди брав участь не тільки у формальній реєстрації результатів випробувань, але й у аналізі причин відмови пристроїв, якщо такі траплялися. Він вніс багато цінних конструктивних зауважень і пропозицій по удосконаленню периферійних пристроїв та інших виробів АСОТ.

Інститутський статус дозволив мені більш вільно визначати напрямки творчих досліджень. Я зацікавився проблемою автоматизації проектування. Мене більше цікавили рутинні процеси інженерної праці, автоматизація яких з одного боку піддавалася алгоритмізації, а з іншого - могла явно проявитися у підвищенні продуктивності і безпомилковості проектних операцій. Захоплювала також ідея інформаційно об'єднати процес проектування, виробництва і вихідного контролю виробів.

У багатьох цей напрямок викликав агресивний скептицизм, тому мені хотілося знайти соратників не примусово, а за переконанням. Такими моїми соратниками, учнями-вчителями стали завідувачі підрозділів НДІП Г.Ю.Вепринський, А.Д.Мильнер, В.П.Сидоренко, О.Д.Руккас. Я говорю учнями, тому, що я їх переконав повірити у ідею і зробив початкову постановку задач, а вчителями, тому що потім вони мені пояснювали, які непрості проблеми зустрічаються при заглибленні у ці задачі.

Так виникли системи:

- автоматизоване робоче місце для конструкторського проектування у радіоелектроніці (в основному друковані плати) - АРМ2-01, основні розроблювачі Г.Ю.Вепринський, М.А.Дрождин, Є.Ш.Райз.

- автоматизоване робоче місце для мікропрограмного та схемного проектування - АРМ2-05, основні розроблювачі А.Д.Мильнер, А.В.Богачев, М.Б.Батьковський, В.В.Яковлев.

- система контролю цифрових і аналогових блоків елементів - "КОДІАК", основні розроблювачі В.П.Сидоренко, О.Д.Руккас, Є.М.Чичирин, М.С.Берштейн.

- система автоматизованого виготовлення і контролю провідного монтажу, основні виконавці ті ж, що і по системі "КОДІАК".

Особливістю всіх цих систем було те, що у них природно поєднувалися автоматичні та інтерактивні методи проектування. У них були максимально (у силу наших здібностей) враховані технологічні вимоги виробництва і, нарешті, результати проектування (інформація на машинних носіях) безпосередньо використовувалися виконавчим обладнанням у виробництві.

Ці системи знайшли широке використання на заводі, а також тиражувалися для інших підприємств. Без перебільшення можна сказати, що вони радикально вплинули на весь цикл виробництва.

У 1986 р. я змушений був піти з об'єднання. За дивним збігом обставин у цьому ж році залишив об'єднання і А.Ф.Незабитовський. І всеж у тому минулому житті (коли я працював на заводі) я був собою більше, ніж зараз."