"Нет ничего дороже..." Борис Малиновський К: Горобец, 2005. -336с: 200 іл. ISBN 966-8508-04-1. © Малиновський Б.М., 2005 "Никто для первых не вбивает вех, И нет для них в истории примера..." Едуард Асадов

Соратники - піонери кібернетичної техніки

Зоряні роки кібернетичної техніки

Другий розділ "Соратники - піонери кібернетичної техніки" із книги Бориса Малиновського "Нет ничего дороже..." (Продовження)

Академік.
Нарис про Володимира Ілліча Скуріхіна

З Володимиром Іллічем Скуріхіним я познайомився коли разом училися на електротехнічному факультеті Іванівського енергетичного інституту. Він був молодший від мене на п'ять років, але закінчив інститут раніше, позначилася моя служба в армії (1939-1945 р.). Посада викладача (у тому ж інституті) його не влаштувала. Він переїхав у місто Горький, тепер Нижній Новгород. Улаштувався на роботу у великому науково-виробничому об'єднанні. Родина залишалася в Іваново. Вирішив зайнятися розробкою автоматизованої лінії по випуску продукції об'єднання.

У 1957 р. в АН УРСР був створений Обчислювальний центр. Виникла гостра потреба в досвідчених фахівцях, що могли б претендувати на посади завідувачів відділами обчислювального центра, старших наукових співробітників, словом, були потрібні висококваліфіковані фахівці.

Як заступника директора по науковій частині мене дуже турбувало це питання, і я став згадувати своїх колишніх однокашників по інституту. Згадав і Володимира Ілліча. В інституті він був сталінським стипендіатом, фігура помітна. Написав лист у Горький. На той час він уже був кандидатом наук. До моєї радості Володимир Ілліч погодився. На якийсь час, до одержання квартири, він скористався гостинністю моєї дружини, до речі, подруги дружини Володимира Ілліча (обидві, коли училися, жили в одній кімнаті студентського гуртожитку в тому ж Іванові).

Варто сказати, що мені удалося "перетягнути" до Києва не тільки В.І.Скуріхіна. У 1958 р. я запросив на завідування відділу елементів цифрових обчислювальних машин Миколу Миколайовича Павлова, викладача Московського енергетичного інституту, кандидата технічних наук, що також закінчив Іванівський енергетичний інститут. Він був жагучий радіоаматор, і це стало для мене вирішальним доводом, що він справиться з роботою. Так і вийшло, коли справа дійшла до розробки елементів для УМШП "Днепр".

Після М.М.Павлова мені вдалося умовити на переїзд із Москви до Києва ще одного однокашника по інституту Геннадія Олександровича Михайлова, теж сталінського стипендіата. Я довідався, що він уже кілька років працює в Інституті атомної енергії ім. І.В.Курчатова. У 1953 р. він, майже один, побудував для інституту цифрову обчислювальну машину. Кілька років читав лекції з цифрової обчислювальної техніки в ряді московських організацій. Словом, такого фахівця дуже хотілося б роздобути. Жив він недалеко від курчатівського інституту. Поруч, прямо на території інституту, розміщався працюючий атомний реактор. Сусідство не дуже приємне, власне кажучи - небезпечне. Тому я запропонував Геннадію Олександровичу перемінити Москву на Київ. Він погодився не відразу - хотів закінчити підготовку кандидатської дисертації.

Під час другої поїздки я сказав йому, що говорив з В.М.Глушковим і він згодний прийняти його на роботу з наданням квартири, але за умови, що він через рік захистить дисертацію. Геннадій Олександрович погодився. Свою обіцянку він виконав, а я придбав відмінного фахівця з обчислювальної техніки. Так збиралася "команда" моїх помічників для розробки УМШП "Днепр": за елементну базу став відповідати М.М.Павлов, за арифметико-логічний пристрій - Г.О.Михайлов, за пристрій пам'яті Ф.Н.Зиков (я "перетягнув" його із Сєверодонецька). Створені відділи поповнилися прекрасно підготовленими випускниками КПІ і Київського університету ім. Т.Г.Шевченко.

В.І.Скуріхіну я запропонував посаду старшого наукового співробітника в моєму відділі. Він не був знайомий з обчислювальною технікою, але прекрасно знав теорію автоматичного керування, мав практичний досвід по застосуванню різних засобів електротехніки й автоматики.

В.І.Скуріхін з'явився в Києві, коли роботи зі створення УМШП "Днепр" були близькі до завершення. До цього часу для доказу універсальності машини мені удалося знайти для її застосувань різні технологічні процеси. Одним із самих складних виявився процес проектування і вирізки деталей корпуса судна (на Суднобудівному заводі імені 61-го Комунара в м.Миколаєві). Володимир Ілліч узявся за автоматизацію розрахунків, що раніше вручну виконувалися на плазі - величезному залі, на підлозі якого конструктори креслили проекції корпуса судна, щоб по них знаходити розміри судокорпусної обшивки. Для алгоритмізації і програмування цього процесу В.І.Скуріхін підключив групу математиків. Я відповідав за розробку системи в цілому, за постачання на завод УМШП "Днепр" і разом зі співробітницею мого відділу Г.Я.Машбиц вирішував задачу оптимального розкрою деталей корпуса судна з десятиметрових аркушів сталі. На заводі в цей час йшло налагодження верстата з програмним керуванням для вирізки деталей відповідно до складеної карти розкрою. Створенням і налагодженням верстата керував співробітник Київського інституту автоматики Г.О.Спину. У такий спосіб з'явилася можливість забезпечити всі ділянки автоматизованої системи підготовки даних і вирізки судокорпусних деталей. Верстат, розроблений Г.О.Спину, мав назву "Авангард". Ця назва перейшла на всю систему. Для підготовки даних для верстата терміново знадобився цифровий інтерполятор. Його дуже швидко розробили Г.О.Михайлов і співробітники його відділу. Через два роки система запрацювала і була прийнята Державною комісією на чолі з академіком А.О.Дородніциним. Чорноморський раднаргосп відзначив розроблювачів системи грошовою премією.

В.І.Скуріхін зробив дуже великий внесок у створення системи, багато місяців провів у відрядженнях у Миколаєві, керуючи роботою математиків.

На прикладі цієї роботи я переконався в колосальній працездатності Володимира Ілліча, умінні довести до кінця дуже складну справу, здібності побачити в повному обсязі попередньо обкреслену задачу.

У загальному однокашники, як говорять, не підвели.

Улітку 1965 року В.М.Глушков поїхав до Львова і виступив на конференції, яку проводив Львівський раднаргосп. З наснагою говорив, що треба переходити до автоматизованих систем керування підприємствами, розповів, що це таке. Присутній на конференції директор телевізійного заводу Степан Остапович Петровський запропонував В.М.Глушкову створити систему керування виробництвом на своєму заводі, обіцяв максимальне сприяння. Учений "загорівся" можливістю, що з'явилася - у той час подібних систем ще ніде не було. До Львова був посланий В.І.Скуріхін з командою в п'ятнадцять чоловік. За два роки система була створена. І він і його найближчі помічники - А.А.Морозов, Т.П.Подчасова, В.В.Шкурба й ін. - усі цей час жили практично у Львові, працювали по дванадцять і більше годин на добу, без вихідних. Розповідаючи про ці пам'ятні дні, В.І.Скуріхін згадав, як він зустрів новий 1966 рік: після напруженого робочого дня не пішов у готель, а влаштувався спати на своєму робочому столі, так і проспав усю новорічну ніч.

Вже в процесі роботи зі створення системи "Львів" (1965-1967 р.) у Володимира Ілліча сформувався свій відділ, поза нашим відділенням кібернетичної техніки. Він дотепер дуже успішно керує цим відділом. У 1971 р., коли з нашого інституту пішов Г.Є.Пухов, що працював першим заступником директора по науці, на цю посаду В.М.Глушков призначив В.І.Скуріхіна. Мені запам'яталося як перед цим Віктор Михайлович у розмові зі мною запитав:

- Ви вважаєте слушною кандидатуру Володимира Ілліча?

Я сказав, що підтримую "двома руками". Віктор Михайлович доручив йому, як заступнику директора, "опікувати" СКБ і відділення кібернетичної техніки.

Система "Авангард" стала надалі прообразом так званих інтегрованих систем, тому що охоплювала весь комплекс плазових робіт із проектування деталей судокорпусного набору, підготовку необхідної документації для їхнього виготовлення, включаючи карти розкрою і технологічне забезпечення всього процесу проектування і виготовлення судокорпусних деталей. Завдяки В.І.Скуріхіну подальший розвиток ідеї "Авангарду" одержали в системі автоматизованого проектування корпусів підводних човнів. Це була дуже складна і великомасштабна система, що дозволила в 20-25 разів скоротити проектні трудозатрати. Її створення зажадало десятилітньої праці В.І.Скурихіна, а також ведучих фахівців СКБ інституту Г.І.Корнієнко, І.А.Яновича, В.І. та М.І.Діанових та ін. В одному з проектних інститутів Ленінграда був створений багаторівневий могутній програмно-технічний комплекс, що забезпечував всі стадії дослідного проектування надводних і підвідних кораблів. Розроблювачі системи, включаючи В.І.Скурихіна, одержали Державну премію СРСР.

В.І.Скуріхіну належить головна роль при створенні наступних систем: обробки даних натурних гідродинамічних випробувань суден ("Скорость" і "Гелиограф"), систем випробувань знову створюваних літаків ("Темп", "Віраж"); системи автоматизованого проектування об'єктів енергетичного машинобудування ("Каштан") і паротурбінних установок АЕС та ін.

Просте перерахування створених під його керівництвом по суті кібернетичних систем показує, яка величезна робота була пророблена їм, його відділом і підрозділами СКБ.

Отриманий досвід дозволив В.І.Скуріхіну зробити наступний важливий крок - перейти до обгрунтування наукових основ побудови і розробки комплексних автоматизованих систем керування, у яких органічно зливаються в єдине ціле етапи автоматизованого проектування, технологічної підготовки виробництва, керування виробництвом та випробуванням готової продукції. Ці ідеї, викладені в його докторській дисертації, були використані на ряді підприємств оборонного комплексу.

У 1972 р. В.І.Скуріхін був обраний членом-кореспондентом, а в 1978 р. - дійсним членом АН УРСР. В даний час - заступник з наукової роботи директора Міжнародного науково-навчального центра інформаційних технологій і систем НАН України і Міносвіти України, як і раніше - керівник відділу, що дбайливо опікує своїх співробітників. Можна тільки захоплюватися його величезною працьовитістю, невичерпним оптимізмом, властивим йому талантом керівника великих проектів, здатністю здійснити, здавалося б, нездійсненне.

Десять років, проведених В.І.Скуріхіним у моєму відділі, участь у створенні багатьох кібернетичних систем, у тому числі з використанням УМШП "Днепр", дає мені право вважати В.І.Скуріхіна своїм соратником і, думаю, він на це не в образі.

Подвиг молодості.
Нарис про Геннадія Олександровича Михайлова

Мало хто знає, що в листопаді 1953 р., тобто через півріччя після завершення налагодження "БЭСМ", в Інституті атомної енергії в Москві була введена в дію і протягом семи років успішно експлуатувалася перша в країні ЕОМ послідовної дії "ЦЭМ-1". Рішення про її розробку сформувалося майже випадково. Академіку Сергію Львовичу Соболєву, найкрупнішому математику (у ту пору заступнику І.В.Курчатова), потрапив у руки американський журнал з описом ЕОМ "ЭНИАК". Йшов 1950 р. Імовірно, йому було дещо відомо про розробки вітчизняних ЕОМ "Стрела" і "БЭСМ", що почалися в той час. Учений передав журнал керівнику вимірювальної лабораторії інституту Н.А. Явлінському. Після чого журнал опинився в руках молодого інженера, який три роки тому закінчив Іванівський енергетичний інститут, Геннадія Олександровича Михайлова. Серед убогих закордонних публікацій він розшукав ще дві чи три статті в англійських журналах про машину "ЭДСАК", побудовану в Кембріджському університеті. Однак у них приводилися лише блок-схема і паспортні дані машини.

Двійкова система числення в ті часи теж була одкровенням, не говорячи вже про програмування. Не було і літератури по чисельних методах рішення задач. Були ще одні труднощі: бригада, що проектувала та монтувала, а потім налагоджувала машину, включаючи Михайлова, складалася... з чотирьох чоловік - двох інженерів і двох техніків. У практиці створення перших ЕОМ такого не було!

Так само як усі схеми перших ЕОМ ("МЭСМ" і "БЭСМ") були розроблені самим С.О.Лебедєвим, так і схеми "ЦЭМ-1" були складені Михайловим. Інший варіант у тих умовах "не проходив".

У "ЦЭМ-1" відразу ж була задіяна оперативна пам'ять на 128 двійкових 31-розрядних чисел на ртутних лініях затримки по 16 чисел у кожній, з послідовною вибіркою на частоті 512 кбіт/с. Ємність пам'яті пізніше була доведена до 496 чисел і додано зовнішній ЗП - 4096 чисел на магнітному барабані. Введення і виведення даних були організовані на основі телеграфного апарату СТ-35, цифродрук на телеграфній стрічці дублювався на 5-дорожечній перфострічці; введення даних - з такої ж перфострічки через фотозчитуючий пристрій на пристойній швидкості. За режимами в основних блоках машини можна було спостерігати на осцилографі-моніторі - прообразі сучасних дисплеїв. Середня швидкість виконання операцій додавання і віднімання 495 операцій за секунду, множення і ділення - 232. У машині було задіяне близько 1900 радіоламп, що споживали близько 14 квт. Розміщалася вона в шести металевих стійках-шафах розмірами порядку 80x180x40 см кожний. Усупереч побоюванням "ЦЭМ-1" працювала цілком надійно. Основне занепокоєння доставляли ртутні трубки - при довжині 1000 мм і діаметрі кварцового акустичного випромінювача 18 мм потрібно було постійно стежити і за гострою спрямованістю ультразвукового променя, і за рівнем відображень від прийомного кварцу. А таких трубок було тридцять дві. Щотижнева профілактика забезпечувала досить надійну експлуатацію.

Можна з повним правом затверджувати, що, незважаючи на ряд публікацій у закордонних журналах, розробка ЕОМ у ті роки залишалася самостійною, оригінальною, заснованою на здогадах і винахідливості. "ЦЭМ-1" багато в чому відрізнялася від "ЭДСАК": по-іншому було реалізоване множення (з округленням), введена операція ділення (без відновлення залишку), одноадресна система команд замінена двоадресною. Це, до речі, було зроблено за пропозицією С.О.Лебедєва вже в період налагодження машини - довелося переробити частину монтажу. Зовсім оригінальною виявилася система модифікації команд за допомогою "ознак" - вона дуже сприяла стиску програм, що при обмеженій оперативній пам'яті мало величезне значення.

Одну з перших програм склав С.Л.Соболєв - інтегрування диференціальних рівнянь методом Рунге-Кутта - для отримання навичок програмування. Г.О.Михайловим був розроблений набір програм введення - виведення, діагностики, а також "споживчі" програми для обчислення інтегралів, рішення систем рівнянь, обернення матриць та ін.

Далеко не відразу "ЦЭМ-1" одержала визнання навіть у рідних стінах. Керівник одного з відділень інституту - академік Лев Андрійович Арцимович, талановитий фізик, експериментатор і теоретик, прекрасно володіючи аналітичним математичним апаратом, цілком міг дозволити собі скептичне ставлення до таких новацій. Але прийшов час, коли і він переконався в корисності і силі ЕОМ: наприкінці 1954 р. Г.О.Михайлов запрограмував і вирішив рівняння, складене С.М.Осовцом (з команди теоретиків М.А.Леонтовича), що описує процес стиску плазменного шнура в експериментах по керованому термоядерному синтезу. Арцимович спочатку забракував результат - прискорене стискання з накладеними на нього коливаннями, однак після трьох-чотирьох днів теоретичного аналізу прийшов до такого ж результату, а ще тиждень потому з архівів були витягнуті осцилограми, відкинуті раніше як брак експерименту, що підтверджують цей несподіваний ефект.

Пізніше на "ЦЭМ-1" була виконана чимала кількість розрахунків по режимах атомних реакторів, розрахунку дозиметрів та ін. З машиною ознайомилися С.О.Лебедєв, А.А.Ляпунов, М.Д.Мілліонщиков та ін. Вони дали машині високу оцінку.

У 1959 р. Г.О.Михайлов переїхав до Києва, став керівником відділу в Обчислювальному центрі АН України (нині Інститут кібернетики імені В.М.Глушкова НАН України).

У І960 р. він опублікував курс лекцій, прочитаний їм у 1958-1960 р. для слухачів Всесоюзного заочного енергетичного інституту (Москва). Книга вийшла в друкарні Московського енергетичного інституту за назвою "Арифметичні основи автоматичних цифрових машин і елементи програмування". Книга користувалася великою популярністю і стала однієї з перших вітчизняних видань з основ обчислювальної техніки. У Київ Г.О.Михайлов переїхав не один, разом з ним перевезли ЕОМ "ЦЭМ-1". Вона була встановлена і налагоджена в Обчислювальному центрі АН УРСР. Використання в машині ртутних трубок ускладнювало її експлуатацію. "ЦЭМ-1" передали в одну з Київських організацій. Сліди її загубилися. Г.О.Михайлов багато потрудився в Інституті кібернетики імені В.М.Глушкова НАН України. Захистив кандидатську, потім докторську дисертації. Брав участь у розробці арифметичного пристрою УМШП "Днепр". Під його керівництвом у дуже короткий термін був розроблений перший в Україні цифровий інтерполятор для системи "Авангард" (Миколаївський суднобудівний завод імені 61-го Комунара). Став відомим в Україні фахівцем в області арифметико-логічних і запам'ятовуючих пристроїв і багато зробив у цій області.

І все-таки найвидатніша і пам'ятна подія в житті Г.О.Михайлова, що здійснилася на зорі зародження цифрової обчислювальної техніки - створення першої в Радянському Союзі й у континентальній Європі ЕОМ послідовної дії "ЦЭМ-1". Це був воістину подвиг молодого інженера Геннадія Олександровича Михайлова.

Перший аспірант В.М.Глушкова.
Нарис про Віталія Павловича Деркача

В.П.Деркач став першим аспірантом В.М.Глушкова, одним з його найбільш улюблених учнів. Він пройшов не простий життєвий шлях, характерний для багатьох, що народилися в перші роки Радянської влади. У 1941 році його, вісімнадцятирічного, призвали в армію. Брав участь у боях під Сталінградом, потім на Західному і Першому білоруському фронтах. Був тричі поранений. Його батько, залізничний стрілочник, був арештований фашистськими окупантами, і подальша його доля не відома. Мати загинула при бомбуванні Запоріжжя. В роки війни не раз міг загинути і він. Під Сталінградом стрілецький батальйон, де В.П.Деркач був помічником командира взводу, кинули в бій після триденного 200-кілометрового маршу і без всякої артилерійської підготовки. Від батальйону через кілька днів залишилася п'ята частина.

Після війни учився спочатку в Одеському електротехнічному інституті зв'язку, а пізніше заочно закінчив Київський політехнічний інститут. Пропрацювавши рік у Київському КБ п/я 24, вступив до аспірантури Інституту кібернетики АН УРСР до В.М.Глушкова. Успішно захистив кандидатську, а потім докторську дисертації. В.П.Деркач одним з перших розпочав дослідження з практичного використання явища люмінесценції. На моє прохання він розробив на основі цього явища інформаційну панель для КМШП "Днепр" на якій відображався хід повалки бесемерівського конвертора й основні параметри цього процесу. "...Вона була виготовлена, - розповідає В.П.Деркач у книзі "Академік В.М.Глушков - піонер кібернетики", - на основі використання маловідомого в той час проектувальниками ЕОМ явища електролюмінесценції, що нині широко застосовується при побудові плоских моніторів для комп'ютерів. На початку 60-х років минулого століття нами всебічно вивчені технічні характеристики цього явища, його потенційні можливості по формуванню і представленню візуальних інформаційних моделей. Виявлено фактори, що визначають контраст і яскравість зображень, зважувалися питання керування світінням. У результаті розроблені знакові індикатори, мнемосхеми, плоскі багатофункціональні електролюмінесцентні панелі багатоелементні матричні і мозаїчні екрани, табло колективного користування й інші пристрої. Крім "Днепр" екрани цього типу застосовувалися в АСУ "Львів", у машинах "Оптима", "Асор", "Синтаксис", "Киев-67", "Киев-70" та ін. Їхнє використання значно поліпшувало зовнішній вигляд пультів керування машин, полегшувало роботу оператора. Матеріали цих досліджень і розробок узагальнені в монографії "Електролюмінесцентні пристрої", яка вийшла у 1968 р. (В.П.Деркач, В.М.Корсунський), що виявилася придатною для використання в програмах навчання студентів вузів. Цікаво згадати, що коли, наприклад, на міжнародній виставці "Автоматизація-69" експонувалася ЕОМ "Киев-67", то до її електролюмінесцентного екрана виявили великий інтерес практично всі представлені там іноземні фірми. Деякі з них навіть відряджали своїх представників для більш докладного ознайомлення до нас у Київ, де вони пильно вивчали новий екран і способи керування їм. Деякі з гостей (наприклад, японці) навіть попросили зняти обшивку машини, щоб переконатися у вірогідності розказаного. Вони одержали вичерпні відповіді на численні питання і на пам'ять нашу книгу. Це були одні з перших у нашій країні роботи, що послужили поштовхом до розвитку оптоелектроніки, що сформувалася нині як самостійний науково-технічний напрямок."

Дуже цікаві результати були отримані Віталієм Павловичем Деркачом у результаті вивчення процесів взаємодії електронного променя з однорідними і багатошаровими мішенями в процесі виробництва інтегральних схем. У 1967 р. під його керівництвом була створена і впроваджена на ряді підприємств МЕП перша вітчизняна цифрова спеціалізована машина "Киев-67", використана для виробництва напівпровідникових приладів з рекордними для того часу параметрами. У ній уперше були реалізовані високий рівень мови спілкування і звуковий супровід технологічних процесів з метою їхнього контролю. Наступною роботою, виконаною разом із НДІ "Пульсар", - головним підприємством МЕП по електронній літографії, - стала електронна літографія (здійснена вперше в СРСР). Для цього була створена машина "Киев-70", що дозволила одержувати найбільш високі на той час точності позиціонування променю. У НДІ "Пульсар" у 1972 р. за допомогою цієї машини були створені напівпровідникові мікроструктури розміром 0,5-0,7 мкм., що відповідало кращим світовим досягненням на той час. В Інституті кібернетики за допомогою "Киев-70" були записані тексти з щільністю 110000 букв/мм кв. (при такій щільності 30 томів Великої радянської енциклопедії розмістилися б на площі циферблата ручного годинника). Розроблені в інституті методи автоматизації проектування ЕОМ (тема "Проект") і процеси електронної літографії знайшли широке застосування. У 1987 р. за ці роботи В.М.Глушков, Ю.В.Капітонова і В.П.Деркач одержали Державну премію СРСР.

В.П.Деркач виконав комплекс досліджень, спрямованих на підвищення параметрів НВІС (надвеликих інтегральних схем). Була вивчена можливість використання для цієї мети силіцидів тугоплавких металів перехідної групи, виявлені невідомі раніше фізичні закономірності, знайдені і передані в промисловість оригінальні конструктивно-технологічні рішення. Наприклад, досліджена твердофазна реакція дисиліцида кобальту для формування скритих високопровідних шарів ВІС (великих інтегральних схем), побудована і вивчена математична модель силіцидоутворення для випадку переважної дифузії кремнію в метал, розроблена технологія самосполучених затворів Кмоп-структур на основі силіциду кобальту. Розроблені перші в країні інтегральні діодні лінійки і матриці знайшли застосування в космічній техніці і випускалися промисловістю.

В.П.Деркач виріс до завідуючого відділом, а потім заступника директора інституту з наукової роботи. Вийшовши на пенсію, несподівано для усіх, написав поему "Зірки не гаснуть" про свій життєвий і творчий шлях і про свого вчителя - який рано пішов з життя В.М.Глушкова. Немов підтверджуючи справедливість назви поеми в 2003 р. до 80-річчю від дня народження В.М.Глушкова В.П.Деркач підготував дуже докладну книгу "Академік В.М.Глушков - піонер кібернетики".

Основоположник перетворювальної техніки в Україні.
Нарис про Андрія Івановича Кондалєва та його команду

Андрій Іванович Кондалєв став аспірантом Сергія Олексійовича Лебедєва в 1951 році, коли Сергій Олексійович ще був директором Інституту електротехніки АН УРСР і залишався в Києві, але одночасно працював за сумісництвом в Інституті точної механіки й обчислювальної техніки АН СРСР у Москві¹.

У листопаді 1952 року Сергію Олексійовичу виповнилося 50 років. У цей день учена рада Інституту електротехніки АН УРСР, на засідання якої він приїхав, відзначила його ювілей. Сергій Олексійович, як завжди, не став втрачати часу даром. Подякувавши за теплі слова, він разом з аспірантом Андрієм Івановичем Кондалєвим поїхав в Інститут фізики АН УРСР до академіка В.Є.Лашкарьова, де під його керівництвом були створені крапкові германієві транзистори. Перед аспірантом він поставив задачу - розробити на транзисторах основні елементи ЕОМ. Домовився з В.Є. Лашкарьовим про тримісячну практику А.І.Кондалєва у відділі академіка.

Транзистор тоді мав вид мідного стаканчика невеликих розмірів (висота, приблизно, 3 см, діаметр 0,5 см) із двома дротовими ніжками (контактами) у основі стаканчика. Третій контакт являв собою штир на верхній частині стаканчика.

Виходячи з лабораторії В.Є.Лашкарьова, за словами А.І.Кондалєва, С.О.Лебедєв сказав йому: "Настане час, коли на цьому кристалику, що нам показав Вадим Євгенович, можна буде розмістити всю ЕОМ!" Але це стало дійсністю тільки через двадцять із зайвим років, коли з'явилися великі інтегральні схеми (ВІС), що містили на кристалі десятки і сотні тисяч транзисторів, а пізніше - надвеликі інтегральні схеми (НВІС) з багатьма мільйонами компонентів на кристалі, що відкрили людині шлях у нову інформаційну еру.

Ознайомившись з новим електронним приладом, А.І.Кондалєв досліджував його характеристики і вирішив спочатку розробити схему безлампового генератора електричних імпульсів, що й удалося зробити. Виконані дослідження дозволили йому підготувати кандидатську дисертацію. Одним з опонентів по дисертації Андрій Іванович запропонував мене. Я захистив кандидатську дисертацію двома роками раніше. З його боку це було цілком природно - ми були знайомі вже кілька років по роботі в колишній лабораторії С.О.Лебедєва.

Але, не випадково говорять, що вибирати опонентом того хто недавно захистився кандидата чи доктора наук - небезпечно. Стане прискіпливо розбиратися в роботі й обов'язково щось накопає не на користь дисертанта.

Так і трапилося. У розрахунках мого друга я знайшов досить істотну погрішність. Показав Андрію Івановичу, і він переконався в моїй правоті. Виправляти роботу було пізно, та й не було сенсу - у цілому робота була пророблена велика, виявлена неточність не могла змінити дуже позитивної оцінки, що я і зробив.

Його другим помітним результатом була робота по створенню пристрою феритної пам'яті для ЕОМ "Киев". І тут він виявив себе з кращої сторони. Під його керівництвом були розроблені схеми пристрою і виконане його налагодження.

В наступні роки його неабиякі здібності проявилися при створенні так званих перетворювачів форми інформації (ПФІ). Цьому він присвятив усе життя, що залишилося, і зробив дуже істотний внесок у розвиток теорії і проектування засобів перетворювальної техніки. Розвиток перетворювальної техніки як нового науково-технічного напрямку в кібернетичній техніці почався ще наприкінці 50-х років минулого століття з його ініціативи.

Алгоритмічний синтез і аналіз методів аналого-цифрового перетворення, кодування швидкопротікаючих процесів, теорія погрішностей аналого-цифрових АЦП і цифро-аналогових ЦАП, проектування вузлів і елементів перетворювачів на сучасній мікроелектронній базі, синтез перешкодозахищених АЦП, перетворювачі для міні- і мікро-ЕОМ - ось далеко неповний перелік вирішених їм і під його керівництвом проблем.

Той час був характерний переходом обчислювальної техніки на нову елементну базу. На зміну лампам прийшли напівпровідникові прилади. Значно збільшився випуск ЕОМ, однак аналого-цифрові і цифро-аналогові перетворювачі, серійно не випускалися.

Під керівництвом А.І.Кондалєва в 60-х роках XX ст. на базі його теоретичних пошуків були розроблені і передані в серійне виробництво перетворювачі серії "БЛОК", а також багатоканальні, високоточні і швидкодіючі перетворювачі для медико-біологічних та астрономічних досліджень і для сигналів низького рівня. Серед провідних співробітників, що працювали під керівництвом А.І.Кондалєва в той час, слід зазначити кандидатів технічних наук П.М.Сиверського (лауреата Державної премії УРСР), С.Д.Хачатурова (трагічно загинув у 1974 р.), В.І.Патерикина.

На початку 70-х років минулого століття відбулася зміна поколінь засобів обчислювальної техніки і А.І.Кондалєв вніс істотний вклад у проектування і створення перетворювачів третього покоління. У цей період їм були розроблені основи теорії перетворювачів форми інформації, що дозволило йому успішно захистити докторську дисертацію. Під його керівництвом для різних застосувань були спроектовані перетворювачі АЦП-33, АЦП-ЗЗМ, АЦП-23 та ін. Провідними співробітниками відділу цього періоду стають кандидати технічних наук В.О.Романов, А.І.Нікітін, В.А.Багацький, В.П.Стокай.

Наприкінці 70-х років минулого століття поряд з розробкою ПФІ на серійних інтегральних схемах створюються ПФІ у вигляді спеціалізованих мікросхем. Розвивається машинний аналіз і синтез ПФІ. Створюються пристрої контролю і виміру параметрів перетворювачів. Розроблені ПФІ широко використовуються в АН СРСР, АН УРСР, міністерствах приладобудування, радіопромисловості, промисловості засобів зв'язку.

Починаючи від перших зразків перетворювачів, усі розробки, виконані під керівництвом А.І.Кондалєва, відповідали високим вимогам, за своїми параметрами перевершували вітчизняні серійні пристрої аналогічного призначення. Перетворювачі серії "Блок" були самими швидкодіючими в 60-х роках ХХ ст. вітчизняними перетворювачами. Створені на елементах ІІ покоління, вони сполучалися з усіма, що випускалися в той час ЕОМ. Розвиток елементної бази дозволив створити сімейство перетворювачів на мікросхемах, орієнтованих на різні застосування: багатоканальний перетворювач АЦП-ЗЗМ для систем автоматизації наукових експериментів, систем контролю параметрів РЕА; високоточний перетворювач АЦП-34 для систем автоматизації унікального експерименту, систем контролю параметрів прецизійної РЕА; швидкодіючий перетворювач АЦП-24 для тензометричних систем; адаптивний АЦП-35 для забезпечення високої перешкодозахищеності.

Основні результати виконаних А.І.Кондалєвим досліджень відбиті в трьох монографіях, 110 науково-технічних статтях, доповідях на міжнародних, всесоюзних і республіканських конференціях.

Винахідницька діяльність його та його учнів охопила всі області перетворювальної техніки (30 авторських посвідчень).

А.І.Кондалєв приділяв велику увагу підготовці кадрів вищої кваліфікації. У недалекому минулому молоді фахівці, що прийшли в його відділ, і його аспіранти одержали визнання серед фахівців в області перетворювальної техніки в Україні, стали власниками наукових ступенів (д.т.н. В.О.Романов, к.т.н. В.А.Фабричев і ряд інших). Успішно працюють наукові співробітники П.С.Клочан і Ю.А.Брайко, старший інженер В.Н.Лаврентьєв.

Результати досліджень А.І.Кондалєва і співробітників, що працювали з ним, були відзначені медалями і дипломами ВДНГ СРСР і ВДНГ УРСР, дипломами НТТ ім. А.С.Попова й іншими нагородами. Виникли широкі наукові зв'язки з багатьма НДІ і виробничими підприємствами України і колишнього Радянського Союзу. А.І.Кондалєв був нагороджений премією імені С.О.Лебедєва Президії АН УРСР.

Як вчений і як учасник Великої Вітчизняної війни Андрій Іванович Кондалєв користувався великою повагою і любов'ю з боку своїх співробітників і співробітників відділення кібернетичної техніки. Важка хвороба занадто рано обірвала його життя. Але він встиг передати справу свого життя в надійні руки. Сьогодні відділом перетворень форми інформації керує його здібний учень і послідовник доктор технічних наук Володимир Олександрович Романов.

Один з не багатьох уцілілих.
Нарис про Андрія Михайловича Лучука

"- Я народився 1 листопада 1925 року в селі Бурковці Погребишевського району Вінницької області, - написав мені A.M.Лучук.

- З липня 1941 по грудень 1943 року наша місцевість була окупована. Із січня 1944 р. по квітень 1950 р. служив рядовим солдатом у Радянській Армії. Під час війни брав участь в боях у складі 3-го Білоруського фронту, був двічі поранений. Демобілізувався з армії тільки в квітні 1950 р. Затримка з демобілізацією була викликана тим, що довелося служити в полку, що будував аеродром (м.Прилуки). Термін служби в авіації був більше, ніж у піхоті."

У цій короткій розповіді A.M.Лучук написав про свою участь у війні лише одну фразу. Я попросив його написати про це докладніше, що він і зробив.

"- Роки війни залишили насправді пам'ятні спогади. Багато запам'яталося до деталей. У 1944 році я знаходився в складі 144 піхотної дивізії, служив рядовим, другим номером ручного кулемета, автоматником. Доводилося бувати в боях, брати участь в атаках. Пам'ять зберегла непомірні труднощі фронтової обстановки, що здавалося б, людині не витримати.

Улітку 1944 року в Білорусії розгорнувся грандіозний наступ наших військ. Полк, у якому я служив, 24 червня вступив у бій за Богушевськ, районний центр Вітебської області. Наш батальйон наступав на містечко з півночі (місце нашої атаки згодом я бачив з вікна потяга, коли їхав до Ленінграду). Бій був як бій, жорстокий, гинули люди. Для його опису потрібна окрема розповідь. Скажу тільки, що біля половини нашого взводу залишилося там, під Богушевськом убитими і пораненими. Така дійсність тієї війни.

Після звільнення Богушевська стрімким маршем ми йшли на захід. Пройшли північніше Мінська і до кінця дня 7 липня 1944 року вже наближалися до Вільнюса. Йшли пішки без відпочинку із солдатським викладенням. Чи важко це? - Перевіряти не раджу.

Пізнім вечором, практично вночі 7 липня було оголошено привал, і я звалився в буквальному значенні слова. І не було сил піднятися, щоб підійти до похідної кухні за вечерею. Потрібний був сон, потрібний був відпочинок, сили закінчувались. І от після вечері і півгодинного відпочинку була дана команда "кроком руш" і всю ніч ми йшли і йшли. Ранком сонце вже зійшло, нас розгорнули в ланцюг на полі жита. Рухатися не було сил, хотілося спати, але навколо війна, уже почувався жар бою, кулеметні черги, розриви снарядів. Дано команду обкопатися. І не даремно. Два ворожих винищувачі почали поливати нас з кулеметів. Сусід мій по ланцюгу, хлопчисько (а я старше його не більше, ніж на рік) постраждав. Його важко ранило - обидві ноги виявилися перебитими.

Відпочивати не довелося - почалися бої за Вільнюс. Наш поріділий взвод просувався уздовж залізничної гілки. Я добре запам'ятав палаючі ліворуч фашистські літаки - там був аеродром. І що характерно, коли пройшов бій, про утому я забув. У запалі атаки я вискочив на гірку і опинився один на відкритому місці. Навпроти, метрів 200 попереду, хутірець з будиночком і сараєм, там сховалися німецькі солдати і потім з автоматів почали стріляти по мені. Місце відкрите, я заліг. Завдяки щасливому випадку переді мною був невеликий горбок землі, буквально два кидки землі лопатою. За цим горбком я і ліг. Усе скінчилося для мене благополучно - куля, направлена в голову, сковзнула нагору по горбку землі і по моїй голові, залишивши кривавий слід, око залилося кров'ю, пілотка була пробита іншою кулею, а солдатський казанок довелося викинути - він був у мішку за спиною і пробитий кулями. Мені повезло, а скільки загинуло поруч зі мною! От така вона, війна, - закінчив розповідь A.M.Лучук.

Пам'ятаєте ці рядки з відомої післявоєнної пісні:

"Дымилась роща под горою,

И вместе с ней горел закат...

Нас оставалось только трое

Из восемнадцати ребят.

Как много их, друзей хороших,

Лежать осталось в темноте -

У незнакомого поселка,

На безымянной высоте."

Ці рядки і про A.M.Лучука.

Автор книги потрапив на фронт раніше, ніж A.M.Лучук, - у перші дні війни, зустрівши її також дев'ятнадцятирічним. Артилеристам (а я основну частину війни був у складі артилерійського полку 55-й стрілецької дивізії) було легше. Але і нам діставалося. Пам'ятаю, коли дивізію зняли з Північно-західного "болотного" фронту (вона пробула там більше трьохсот днів), то командир нашого полку, виступаючи на офіцерських зборах, сказав:

- Якби не поповнення, наш полк перестав би існувати!

Тому я дуже добре уявляю, що пережив Андрій Михайлович, яким повернувся з війни.

Мені на все життя запам'яталася фраза з якоїсь книги про війну: "Війна є війна, з полів смерті не повертаються помолоділими". Вона відноситься до покоління що воювало, до Андрія Михайловича. До війни він закінчив дев'ять класів середньої школи. Атестата про закінчення школи не мав. А йому в квітні 1950 р. йшов двадцять п'ятий рік. Вирішив вступати до Українського сільськогосподарського інституту на факультет електрифікації. Приймальна комісія поступила мудро і замість вступних іспитів дозволила здати екзамени по навчальним курсам першого року навчання. У червні 1952 р. він був прийнятий прямо на другий курс інституту. Подорослішавши на війні A.M.Лучук, закінчивши інститут, відразу ж включився в напружену трудову діяльність, надолужуючи втрачене.

У 1955-1958 р. успішно закінчив аспірантуру в Українській сільськогосподарській академії. Із січня 1959 по березень 1962 року працював в Інституті автоматики Держплану УРСР, старшим науковим співробітником. Його кандидатська дисертація "Частотний пристрій телекерування з синхронними фільтрами-генераторами для сільськогосподарських енергосистем і дослідження його роботи" була високо оцінена в Інституті автоматики Держплану УРСР. Розроблений ним пристрій був переданий у дослідну експлуатацію на Корсунь-Шевченківську енергосистему. Потім були створені безконтактні пристрої вибірного керування і контролю для електричних станцій і безконтактний пристрій телемеханіки "Бутон", використані в Інституті автоматики Держплану УРСР.

Чотири роки - з 1962 по 1966 р. A.M.Лучук працював у моєму відділі управляючих машин. Він запам'ятався мені своїм спокійним характером, витримкою, умінням знаходити загальну мову з колективом відділу. Телемеханіка, засоби передачі інформації як і раніше продовжували цікавити його, він продовжував розвивати дослідження, розпочаті в Інституті автоматики Держплану УРСР. Я йому не перешкоджав, навпаки, допоміг організувати в 1966 р. відділ засобів передачі інформації.

У 1972 році він захистив докторську дисертацію "Розробка методів і технічних засобів формування і розрізнення інформаційних сигналів у управляючих, вимірювальних і обчислювальних системах". У 1977 році йому було присвоєно вчене звання професор, а в 1986 році звання заслуженого діяча науки Української РСР. A.M.Лучуком опубліковано 170 наукових праць, у тому числі чотири монографії. Має 42 авторські свідоцтва.

Основні напрямки наукових досліджень, виконаних їм за 24 роки в Інституті кібернетики імені В.М. Глушкова НАН України, пов'язані з розробкою інтерполяційного методу оцінки інформативності зображень і методів їхнього кодування (субоптимальні нерівномірні коди); інформаційно-обчислювальними мережами на основі радіозв'язку, пакетного радіозв'язку; використанням сигналів різної форми в системах передачі дискретних повідомлень (сигнали прямокутні, трикутні, імпульсні й іншої форми), з методами цифрової обробки таких сигналів. У 1980 р. їм був розроблений і застосований в системах наукових досліджень в організаціях АН УРСР пристрій передачі дискретної інформації "СПИН" для обміну дискретною інформацією в інформаційних і обчислювальних системах.

З 1996 року по травень 2000 року A.M.Лучук працював в Інституті космічних досліджень АН УРСР (провідний науковий співробітник).

Останні роки працює в Університеті інформаційно-комунікаційних технологій (колишній Інститут зв'язку), професор.

Пам'ять про війну зберігають його ордени: "Вітчизняної війни І ступеня", "За мужність". Медалі "За бойові заслуги", "За відвагу", "За взяття Кенігсберга", "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.". Понад 10 ювілейних медалей. До них додалася ще одна, присвячена 60-річчю перемоги у Великій Вітчизняній війні.