"Маленькі розповіді про великих учених" За редакцією Бориса Малиновського 110-річчю Миколи Михайловича Амосова, 120-річчю Сергія Олексійовича Лебедєва, 100-річчю Віктора Михайловича Глушкова присвячується: Ювілейний збірник вибраних публікацій М.Амосова, С.Лебедєва, В.Глушкова і спогадів сучасників К.: Гурович В.Г., 2022. -400с: іл. ISBN 978-617-8256-00-5. Інформація у чистому вигляді – це знання. Справжнє джерело знання – це досвід. Альберт Енштейн Геній — це один відсоток натхнення і дев’яносто дев’ять відсотків поту. Томас Едісон

Винахідник майбутнього

Як Борис Малиновський розвивав українську кібернетику з 1950-х років минулого століття

Ярослава Тимощук, Владислава Зацаринна (редакція спільноти розробників України DOU.ua)

До останніх днів свого 98-річного життя піонер обчислювальної техніки Борис Малиновський не розлучався з комп’ютером. Борис Малиновський — один із тих науковців, що найбільше доклалися до зародження і розвитку IT в Україні, обличчя її кібернетики. Зокрема, він один із першопрохідців обчислювальної техніки. З 1950-х років минулого століття був конструктором першого в тодішньому Союзі напівпровідникового управляючого комп’ютера "Дніпро" та систем управління і систем автоматизації унікальних фізичних наукових експериментів на його основі, брав участь у розробці мікро комп’ютерів "Електроніка С5", М 180, сигнальних процесорів.

Поза науковою кар’єрою Борис Малиновський прожив насичене, сповнене драматизму життя. Брав участь у Другій світовій війні, двічі отримував серйозні поранення. До того періоду часто повертався у думках упродовж усього життя. В останні роки писав мемуари про створення комп’ютерів в Україні та про своє перебування на фронті.

13 листопада 2019 року Борис Миколайович помер. Цей текст, зібраний зі спогадів самого Бориса Малиновського, з відкритих джерел та особистих архівів. І присвячується пам’яті видатного ученого.

І. Солдат, який став ученим

Дитинство Бориса Малиновського минуло в селищі Лух Івановської області у Росії — тепер це селище на три тисячі людей, де більше спогадів про минуле, аніж уявлень про майбутнє. 1939 року, після закінчення школи, Бориса призвали до армії. Звідти він потрапив на війну, служив в артилерії, став командиром батареї. З війною пов’язана одна з найбільших втрат у сім’ї Малиновського — смерть старшого брата Бориса — Лева. До війни Лев мав задатки здібного техніка, працював моделістом-конструктором. Він навчався в енергетичному інституті в Іваново і міг стати талановитим ученим, але на 5 курсі у складі Червоної армії пішов на фронт. Там і загинув у 24 роки.

"За всі роки свого довгого життя на спілкування з братом припало лише 18 років", — звиклий міряти все цифрами, Борис часто повторював цю фразу і згадував брата.

Те, чого не судилося зробити Левові, втілив Борис.

А поки що він теж пішов на фронт, заледве закінчивши школу. Отримав кілька серйозних поранень.

"Коли помер Лев, я думав: вб’ють мене — закінчиться рід Малиновських. Але залишився живим. Якби навколо за 4 роки можна було зробити окружність на 200 метрів і порахувати, скільки снарядів, мін і бомб упало на цю площу, то справді дивовижно, що я вижив", — казав Борис Миколайович.

Упродовж війни він зростав у військових званнях: сержант, молодший лейтенант, лейтенант, старший лейтенант, гвардії старший лейтенант. Та мріяв про інше: стати ученим. Після демобілізації у 1945 році Малиновський вступив до енергетичного інституту — того самого, де вчився покійний брат. Другокурсником одружився з дівчиною із модним тогочасним іменем — Октябрисою Аккуратновою (згодом вона стала його колегою та багато років пропрацювала в Інституті кібернетики АН УРСР у Києві).

Борис Малиновський здобув диплом із відзнакою за спеціальністю "інженер електричних пристроїв", її випускникам належало обслуговувати обладнання промислових підприємств.

До воєнного періоду свого життя Борис Миколайович не раз повертатиметься у думках, а на схилі літ — і в мемуарах. Саме війна та втрата брата залишили чи не найбільший відбиток у спогадах Малиновського. Здавалося, що усі досягнення тривалої та успішної кар’єри вченого не допомогли хоч трішки загоїти рани тих років.

Але після війни на Бориса Миколайовича чекала кар’єра вченого та участь у становленні української кібернетики.

ІІ. Конструктор комп’ютерів і руйнівник міфів про кібернетику. Як створювали "Дніпро"

Після випуску Борис Малиновський вступив до аспірантури в Інститут електротехніки АН УРСР — з другої спроби, першого разу не вдалося скласти іспит з української мови. У 1953 році захистив кандидатську. Його керівником із дисертації був Сергій Олексійович Лебедєв, творець першого в континентальній Європі комп’ютера. Малиновський з повагою та захопленням відгукувався про відомого вченого: "Дивовижна людина. Він — основоположник комп’ютеробудування в Радянському Союзі. Запропонував мені розробити безламповий тригер. В результаті з’явилася моя кандидатська дисертація".

У цей період Малиновський почав цікавитися цифровою обчислювальною технікою і зробив перші кроки у цій сфері. Кібернетика на просторах країни щойно зародилася, тож молодий учений Борис стояв біля її джерел. За кілька років він пройшов шлях від наукового співробітника лабораторії обчислювальної техніки Інституту електротехніки АН УРСР до заступника директора з науки та керівника відділу спеціалізованих цифрових машин в обчислювальному центрі АН УРСР. У його стінах і сконструював одну з найвагоміших розробок свого життя (як сам її характеризував, називаючи у спогадах комп’ютер "пам’ятником вітчизняної науки і техніки") — напівпровідникову управляючу машину широкого призначення "Дніпро". Робота тривала впродовж трьох років, із 1958-го до 1961-го. "Дніпро" створили, щоб контролювати технологічні процеси, управляти ними та складними фізичними експериментами, а також вивчати процеси під час їхньої алгоритмізації.

"Я назвав машину УМШП (Управляюча Машина Широкого Призначення). Директору інституту Віктору Михайловичу Глушкову це не дуже подобалося, але добре — УМШП так УМШП. Але якось Глушков виступав на партійному активі, де була присутня одна із секретарів ЦК КПУ. Після виступу Глушкова вона йому каже: "Це що за УМШП? Вікторе Михайловичу, та назвіть її по-людськи! Назвіть "Дніпро". Ось так і з’явилася назва "Дніпро"", — згадував учений.

Про ідею розроблення управляючої машини широкого призначення говорили давно: у 1950-х роках вона витала в повітрі й ставала предметом обговорень в інтелектуальних колах, газетних шпальтах і наукових конференціях. Але практичне втілення розпочалося в обчислювальному центрі Академії наук України. На ту мить, коли Борис Малиновський став головним конструктором комп’ютера, він уже здобув необхідного досвіду. Після захисту дисертації працював у лабораторії Інституту математики, де вчився створювати спеціалізовані цифрові машини. Перша самостійна робота — розроблення двокомп’ютерних систем радіолокаційного виявлення повітряних цілей і наведення на них літаків-винищувачів.

Тоді до апаратури літака змакетували напівпровідниковий арифметичний пристрій невеликих розмірів — у майбутньому саме він знадобився під час розробки "Дніпро".

Улітку 1956 року Борис Малиновський перебував у профспілковому санаторії "Феофанія", коли в кімнаті пролунав телефонний дзвінок. Телефонував директор Інституту математики АН України Борис Гнєденко — поспішав познайомити з новим завідувачем лабораторії Віктором Глушковим. Той виявився молодим чоловіком із серйозним поглядом із-за скелець окулярів і, як буде відомо потім, одним з основоположників IT в Україні. Він розробить теорію цифрових автоматів, створюватиме багатопроцесорні макроконвеєрні супер-ЕОМ, організує Інститут кібернетики АН України.

Поки ж у стінах лабораторії вони працювали пліч-о-пліч. Як згадував Малиновський, після того, як установу очолив Глушков, активізувалися наукові семінари. Варто зважати на контекст середини минулого століття. Кібернетика заледве завойовувала перше визнання в країні — та й то не всюди, та й то не всіма. Доволі поширеними вважалися думки на зразок, що це псевдонаука, яка має на меті без жодних на те підстав замінити людський мозок машинним. На радянських просторах ще ніхто не чув про праці Норберта Вінера, американського математика, "батька кібернетики". А коли його книжка і з’явилися на теренах Союзу, то зберігалася в відділі секретних документів, пригадує Малиновський.

Утім новий керівник лабораторії був палким прихильником кібернетики і його "групою підтримки" стала решта працівників. Малиновський тоді склав листа до ЦК КПУ, в якому навів факти, що розробки у сфері обчислювальної техніки у Радянському Союзі відбуваються куди повільніше, аніж у США, Англії чи Франції. Хоча в Києві є великий потенціал у цій сфері та підготовлені висококваліфіковані спеціалісти, матеріальна і виробнича підтримка робіт недостатня. Останнє речення листа закінчувалося так: "Стан обчислювальної техніки в Україні межує зі злочином перед державою".

Малиновський пригадує, що той лист наробив галасу: копії розіслали всім членам політбюро, після чого відбулося засідання, на яке запросили Глушкова. На ньому вирішили створити на базі лабораторії обчислювальний центр, побудувати для нього окреме приміщення у Феофанії, а також звести окремий будинок для працівників. Так Глушков став директором новоствореного центру, Малиновський — заступником директора з наукової роботи. Невдовзі вони стали говорити про те, що з огляду на нові тенденції варто розробити універсальний комп’ютер для управління. Глушков, якого цитує Малиновський, пояснював це так: у час, коли всі захоплюються спеціалізацією, проєктувати комп’ютери затратно в часі та економічно невигідно. Поки комп’ютер розроблять, він вже застаріє, а внести зміни в спеціалізований комп’ютер практично неможливо. Оскільки техніка завжди спершу постає в універсальному варіанті, а вже потім спеціалізується, вирішили створити універсальний комп’ютер. Ним став "Дніпро".

Куратор проєкту Малиновський залучив до роботи випускників КПІ (Київського політехнічного інституту). Дипломовані інженери, за спогадами Бориса Миколайовича, стали хорошим поповненням для різних відділів Обчислювального центру. Час диктував умови, відповідно до того, як комп’ютери ширше почали застосовувати у комерційних розрахунках і виробництві, підвищувалися і вимоги до їхньої якості.

"Первістком українського будівництва комп’ютерів виявився "Дніпро", появі якого я віддав найкращі роки свого життя. Трирічну напружену працю великого колективу молодих працівників, більшість із яких щойно закінчила інститути і технікуми, президент НАНУ Борис Патон назвав "героїчною епопеєю"", — пише Борис Малиновський в одній зі своїх книжок, у третій частині документальної трилогії "Очима ветерана".

На просторах тодішнього Союзу "Дніпро" був першим управляючим комп’ютером широкого призначення, його використовували у найрізноманітніших, у той час передових, системах управління. Комп’ютери почали масово випускати в 1960-х роках, за їх допомогою створювали сотні систем управління по союзних республіках і за кордоном.

Що означало створити перший напівпровідниковий управляючий український комп’ютер у тодішніх умовах? Як писав Борис Малиновський, середній вік науковців, які працювали над запуском, становив 25–30 років. Директору обчислювального центру Глушкову було на той час 34 роки (сам же Малиновський, тоді заступник директора з наукової частини, був на два роки старшим). Спогади про війну були ще свіжими, і, як пише Борис Миколайович, вони багато в чому допомагали.

"Як і на війні, у роботі виручала молодість — для неї не існує нічого неможливого. До того ж, прищеплений війною принцип "можеш чи ні, але повинен" довго зберігався ще в повоєнні роки і зобов’язував працювати по-фронтовому", — пише Малиновський.

Готовий комп’ютер виконував 88 команд і працював із середньою швидкістю 10 000 операцій на секунду. Комп’ютери "Дніпро" випускав київський "Електромаш" — усього вийшло 500 одиниць. В Україні їх застосовували всього кілька десятків, ще кілька одиниць "помандрували" за кордон та в інші союзні республіки, решту використовували в Росії.

ІІІ. Ветеран ІТ. Пам’ять про 500 колег і 40 ЕОМ

Поза "Дніпром" Борис Малиновський доклався до низки інших важливих розробок. Керуючи з 1962-го по 1981-й відділенням кібернетичної техніки і завідуючи відділом машин управління Інституту кібернетики імені Віктора Глушкова НАН України, він провів багато досліджень. Вчені проєктували нові комп’ютерні та кібернетичні прилади. Зокрема, після "Дніпра" з’явився мікро-комп’ютер "Електроніка С5" — перший в Радянському Союзі мікро-комп’ютер широкого призначення, розроблений інститутом разом із Конструкторським бюро при заводі "Світлана" у Ленінграді (нині Санкт-Петербург). Від "Дніпра" він відрізнявся тим, що був розроблений не просто на інтегральних схемах, де окремо один напівпровідник, а на великих інтегральних схемах: на платах, пам’ять зберігалася на піварифметичних приладах.

"Велика річ — мікро-комп’ютери, — розповідав Борис Малиновський. — Їх використовували не просто окремо, а почали вбудовувати в різноманітні прилари. І ось Мінпромзв’язку, яке випускало такі прилади, за нашою порадою і допомогою почало вбудовувати в них наші мікрокомп’ютери. Вони були маленькими, працівники зв’язку називали їх контролерами. За їхню розробку ми отримали премію Ради Міністрів, адже багато заводів використовували їх. З Мінпромзв’язку приїздили до нас в Українську Академію наук працювати разом: тодішній заступник міністра та вчені з технічного управління міністерства, які вважалися масштабними особистостями свого часу".

Потім учені розробляли комплексні мікропроцесорні прилади — "Нейрони". Це теж було замовлення Мінпромзв’язку: установа потребувала налагоджувальних пристроїв. На базі "Нейрону" проводили налагодження наступних розробок. Також у "портфоліо" Малиновського — управляючі машини M-180, кластерні системи, перші зразки аналогової техніки. У середині 1960-х років допомагав заводу "Південмаш" — основній "кузні" радянських міжконтинентальних і космічних носіїв у (тодішньому) Дніпропетровську автоматизувати випробування ракетних двигунів.

Уже після розпаду Союзу, за незалежної України, Малиновський намагався реанімувати комп’ютерну індустрію країни. Організований ним у 1998 році міжнародний симпозіум "Комп’ютери в Європі. Минуле, теперішнє і майбутнє" став своєрідним підсумком діяльності самого вченого та Інституту кібернетики загалом. На захід запросили професора з Великобританії Моріса Вілкса, якого у професійних колах називають батьком мікропрограмування. Українським вченим теж було про що розповісти. А саме про те, як зароджувалася кібернетика та обчислювальна галузь — із 16 чоловік, які в 1957 році почали працювати у новоствореному обчислювальному центрі. Вони розробили понад 15 видів комп’ютерів для управління технологічними процесами. В Інституті кібернетики таких досягнень було вже більше: понад 40 видів комп’ютерів, що загалом становили третину комп’ютерів, які випускали в тодішньому Союзі. Досягнення українських розробників — це і бортові машини управління "Карат" (Науково-виробниче об’єднання "Квант"), які застосовували на багатьох підводних човнах і ракетоносіях, і "Мікроприлад" та "Кристал", на яких виробляли перші в Європі інтегральні схеми. Загалом же тодішні комп’ютери, випущені в Україні, забезпечували 60-70 відсотків усіх систем управління в Союзі.

Утім найбільшою кар’єрною гордістю Бориса Малиновського залишився "Дніпро", про що він написав у мемуарах і неодноразово повторював у інтерв’ю. А також люди, що проєктували комп’ютер, визнання серед колег, подальші державні та академічні нагороди. У розмові з DOU Борис Миколайович у котре описував своє життя цифрами: "За час моєї роботи у відділі кібернетичної техніки зі мною пліч-о-пліч пропрацювали 500 чоловік із шести різних підрозділів. Півсотні людей зробили спільний багаторічний внесок у комп’ютерну науку і розвиток техніки".

Борис Малиновський дістав альбом із фотографіями колег. На звороті кожного знімка — прізвище колеги й коротке резюме його діяльності. Інші раритети у його власноруч зробленому музеї, що міститься у маленькій кімнаті Київського Будинку вчених НАН України, — десятки книжок із комп’ютерної науки та техніки. Це подарунки колег, відомих українських і закордонних учених.

Життя Малиновського можна описати, як він любив, цифрами: 10 докторів і понад 40 кандидатів наук, яких він підготував. Можна титулами та нагородами: двічі лауреат Державної премії України, премій Президії Національної академії наук України імені Лебедєва та Глушкова, премії Вернадського; заслужений діяч наук та техніки України. Можна кількістю документальної прози, яку він написав: чотири книги про участь у Другій світовій війні та понад десяток з обчислювальної техніки.

До останніх років життя залишався радником дирекції Інституту кібернетики та головою Ради Будинку вчених НАНУ, членом колегії комітету зі справ ветеранів при Кабміні. Захоплення свого життя передав і дітям: дочка пішла вчитися на прикладну математику, старший син вибрав обчислювальну техніку, а молодший син - мікроелектроніку. Як писав Борис Малиновський, минуле не зникає безслідно.