Коротка біографія Бориса Малиновського Винахідник майбутнього Віхи моєї біографії Декілька сторінок з "щоденника" Бориса Малиновського Борис Миколайович Малиновський. Юрій Ревич Сага про Малиновських. Олександр Головцов Борис Миколаевич Малиновський — ветеран обчислювальної техніки Додаткові матеріали
	Віхи моєї біографії З книжки Бориса Малиновського "Немає нічого дорожче", 2005 рік

Народився 24 серпня 1921 року в місті Лух Іванівської області (Росія). У цей час мій батько Малиновський Микола Васильович був викладачем і головою (була така посада!) Лухської школи ІІ рівня (з 1 травня 1920 р. по 15 березня 1922 р.).

У 1939 році я закінчив середню школу в м. Іваново. У цьому ж році був призваний на службу в Червону Армію. Закінчив полкову школу, одержавши звання сержанта. З 1941 по 1945 р. брав участь у Великій Вітчизняній війні на фронтах: Північний, Ленінградський, Західний, Калінінський, Північно-західний, Степовий, Центральний, 1-й Білоруський, 3-й Прибалтійський. Наприкінці війни був у Фінляндії на військово-морській базі Порккала Удд. Війну зустрів сержантом, командиром відділення розвідки в артилерійській частині, закінчив старшим лейтенантом, командиром артилерійської батареї. Звання офіцера було присвоєно на фронті, без підготовки у військовому училищі. Поранений у 1941 і 1944 р. Демобілізований у серпні 1945 р. за станом здоров'я. За участь у війні нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни І і ІІ ступеня, медаллю "За бойові заслуги", медалями "За оборону Москви", "За перемогу над Німеччиною" та ін.

У 1950 р. закінчив з відзнакою Енергетичний інститут у м.Іваново. Спеціальність - електроустаткування промпідприємств.

Три роки з 1950 по 1953 був аспірантом лабораторії автоматики Інституту електротехніки АН УРСР (м.Київ). Там же успішно захистив кандидатську дисертацію "Тригерний пристрій на магнітних підсилювачах" і одержав звання молодшого наукового співробітника. Тему дисертації запропонував академік С.О.Лебедєв, що працював директором інституту з 1946 по 1952 рік. У 1954 році мене перевели в лабораторію обчислювальної техніки, у якій під керівництвом С.О.Лебедєва ще в 1951 році була створена і введена в експлуатацію перша в континентальній Європі Мала електронна лічильна машина "МЭСМ". Я мав щастя побачити цю машину і з доручення С.О.Лебедєва провести дослідження можливості застосування в ній діод-магнітних елементів замість лампових, використаних у машині.

У 1955 р. лабораторію перевели в Інститут математики АН УРСР. За два роки роботи в лабораторії мені удалося виконати ряд досліджень, результатом яких став розроблений мною проект спеціалізованої обчислювальної машини для знімання й обробки даних з радіолокатора. У 1957 р. на базі лабораторії було створено Обчислювальний центр (ОЦ) АН УРСР. Його директором було призначено доктора фізико-математичних наук Віктора Михайловича Глушкова¹. Він запропонував мені бути його заступником по науковій частині. З грудня 1957 по лютий 1962 р. я працював на цій посаді і завідувачем відділом спеціалізованих машин. Ці чотири роки стали визначальним і найбільш плідним періодом моєї діяльності. Саме тоді зародилася й одержала інтенсивний розвиток кібернетична техніка. У дуже короткий термін була розроблена перша в СРСР напівпровідникова управляюча машина широкого призначення УМШП "Дніпро". Вона з'явилася одночасно з першою американською управляючою машиною такого ж призначення (RW-300). На основі УМШП "Дніпро" були створені піонерські - перші в Україні і колишньому СРСР системи контролю і керування промислового призначення.

Велику роль у перші роки мого становлення як ученого, безумовно, зіграли Сергій Олексійович Лебедєв і Віктор Михайлович Глушков. Образ Сергія Олексійовича Лебедєва, незважаючи на небагато зустрічей з ним у Києві й у Москві, залишився в моїй пам'яті на все життя, і я безмірно радий, що доля дозволила зустріти саме його на самому початку моєї "дороги в півстоліття".

Другою видатною особистістю на моєму життєвому шляху став Віктор Михайлович Глушков. З 1957 по 1962 роки я був його єдиним заступником по науковій частині створеного в 1957 році Обчислювального центру АН УРСР. Його приклад, уміння захоплювати перспективою, безсумнівний талант дослідника і висока працездатність допомагали і мені, і розвитку робіт в ОЦ АН УРСР, залученню уваги з боку вищих інстанцій, від яких тоді багато чого залежало. З іншого боку, він був автором ідеї універсальної управляючої машини, що лягла в основу моїх робіт зі створення і застосування першої в СРСР напівпровідникової управляючої машини широкого призначення УМШП "Дніпро".

У 1962 році на базі ОЦ АН УРСР був створений Інститут кібернетики АН УРСР, я залишився завідувачем відділом, перейменованим у відділ управляючих машин. (Ця назва зберіглася дотепер - понад 40 років!). У 1964 р. захистив дисертацію на звання ученого ступеня доктора наук за сукупністю робіт: "Розробка, дослідження і впровадження в промисловість цифрової управляючої машини УМШП "Дніпро"². У 1969 р. був обраний членом-кореспондентом АН УРСР. З 1966 по 1971 роки я був заступником керівника відділення кібернетичної техніки Г.Є.Пухова (у відділення входили основні технічні відділи інституту), а з 1971 по 1988 р. став керівником цього відділення (Г.Є.Пухов перейшов в інший інститут).

Визнання кібернетичної техніки як важливого науково-технічного напрямку відбулося не відразу.

У 1959 р. у Москві проводилася Перша всесоюзна нарада по управляючим машинам. Була там і моя доповідь про УМШП, що вже починала оживати. Вона викликала численні питання. Мене включили в комісію з підготовки рішення наради. У проект включили фразу: "Схвалити розробку УМШП в АН УРСР". На заключне засідання комісії з'явився начальник відділу обчислювальної техніки Держплану СРСР Лоскутов. Я знав його по книзі, досить примітивній, присвяченій різного роду реєструючим цифровим пристроям (РЦП) і спеціалізованим Електронним Обчислювальним Машинам (ЕОМ). Тримався він як царський вельможа. Почувши фразу про УМШП, сказав:

- Забрати, щоб і духу не було. Ця машина робиться заради примхи академіків і нікому не потрібна!

Фраза була викреслена.

Сперечатися із самозакоханою людиною, наділеною величезною владою, було марно...

У ті ж роки, пам'ятаю, проходила дуже представницька спільна нарада Міністерства приладобудування, засобів автоматизації і систем керування і Відділення механіки і процесів керування АН СРСР.

Академік, що виступив за міністром, керівник провідного московського інституту, згадав роботи Інституту кібернетики АН УРСР по створенню і застосуванню управляючих машин та назвав їх передчасними і шкідливими.

Довелося мені свій виступ почати словами:

- Хочу розповісти про "шкідливий" досвід використання машин "Дніпро". Судячи з питань, і виступів, наш досвід зацікавив дуже багатьох, а в прийнятому рішенні характеризувався як дуже корисний.

Понад п'ятсот УМШП "Дніпро" які випущені та знайшли широке застосування стали дуже сильним аргументом на користь повного визнання наших робіт.

В наступні роки, з моєї ініціативи, були розгорнуті дослідження, спрямовані на створення перших в Україні цифрових автоматизованих систем керування технологічними процесами, цифрових систем аерокосмічного експерименту, унікального фізичного і масового наукового лабораторного експерименту; на розробку засобів кібернетичної техніки, включаючи спеціалізовані засоби обробки і передачі інформації; орієнтовану на задачі виміру і керування мікропроцесорну техніку і персональні ЕОМ; на підготовку і практичну реалізацію науково-методичних основ переозброєння цілої промислової галузі (зв'язку) на мікропроцесорну техніку. У книзі наводиться перелік основних результатів досліджень, виконаних у відділенні кібернетичної техніки за тридцять років, а також авторів цих робіт, моїх у тому числі. Наведено також короткий опис основних наукових напрямків досліджень відділення кібернетичної техніки, а також ряд документів того часу.

Крім роботи в інституті, я брав участь у роботі багатьох наукових конференцій та інших заходів, проведених у СРСР. Завдяки цьому я познайомився з багатьма видатними вченими в галузі комп'ютерної науки і техніки, творцями ЕОМ першого покоління. Запам'яталися закордонні поїздки на наукові конференції, конгреси, симпозіуми в країни західної і східної Європи, у США й Індію (в останніх був по одному разу). Про це можна прочитати й ознайомитися з фотоекспозицією наприкінці цієї частини книги.

Понад двадцять років я був головою Ради з захисту кандидатських і докторських дисертацій на звання учених ступенів по ряду технічних спеціальностей, що працювала у відділенні кібернетичної техніки.

Кілька років брав участь у роботі союзного ВАКа, науково-технічної ради Міністерства приладобудування СРСР та ін. За ці роки мною були підготовлені понад п'ятдесят кандидатів і докторів наук.

Сімнадцять років був беззмінним головою Ради з автоматизації наукових досліджень при Президії АН УРСР. За цей час у більшості академічних організацій було успішно автоматизовано масовий науковий лабораторний експеримент.

У 1984 р. відділення кібернетичної техніки було перейменовано у відділення обчислювальної техніки і мікроелектроніки. У 1988 р. його керівником став О.В.Палагін³.

З 1988 по 1990 р. я залишався завідувачем відділом управляючих машин, а з 1990 р. був призначений Президією НАН України радником дирекції Інституту кібернетики імені В.М.Глушкова НАН України.

У списку моїх наукових праць, виконаних до 1990 р., є понад 200 статей і винаходів (більшість у співавторстві) і кілька книг.

Результатом моєї праці в останнє десятиліття стали книги з історії комп'ютерної науки і техніки: "Академік С.Лебедєв" (1992 р., російською мовою), "Академік В.Глушков. Сторінки життя і творчості" (1993 р., російською мовою), "Історія обчислювальної техніки в особах" (1995 р., російською мовою), "Нариси з історії комп'ютерної науки і техніки в Україні" (1998 р., російською мовою) "Золоті віхи історії комп'ютерної науки і техніки в Україні" (2003 р., російською мовою) та інші.

З'явився в Інтернеті сайт створеного мною Фонду історії і розвитку комп'ютерної науки та техніки при київському Будинку вчених НАН України (українською, російською, англійською мовами) дозволив зробити доступними для закордонних дослідників матеріали з моїх книг і посилання на матеріали з них з'явилися в ряді видань за кордоном, що дуже порадувало мене.

Своєчасному виданню моїх книг чимало сприяв згаданий Фонд історії і розвитку комп'ютерної науки та техніки. За його допомогою в 1998 році мені також удалося організувати й успішно провести міжнародний симпозіум "ЕОМ у Європі. Минуле, сучасне, майбутнє". У числі багатьох закордонних гостей були творці першої у світі ЕОМ, з програмою яка зберігається в пам'яті 85-літній Моріс Уілкс і першої у світі комерційної ЕОМ Френк Ленд. Президент НАН України Б.Є.Патон, що приймав активну участь у роботі симпозіуму, прийняв рішення нагородити Моріса Уілкса дипломом Почесного доктора НАН України, а Френка Ленда грамотою Президії НАН України. Честь вручити диплом Морісові Уілксу безпосередньо в Кембриджі, де півстоліття працює Моріс Уілкс, випала мені (1999 р.).

Мій батько Микола Васильович Малиновський (1887-1969) і мати Любов Миколаївна Малиновська (1890-1964) усе життя пропрацювали вчителями російської мови і літератури. Батько нагороджений медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.", орденом Трудового Червоного Прапора (1949 р.), орденом Леніна (1954 р.). Мама нагороджена медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р." Старший брат Лев Миколайович Малиновський, танкіст, нагороджений орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня в 1942 р. і І ступеня 1943 р. (посмертно). Сестра Олена, що закінчила Іванівський медичний інститут у роки війни, кандидат медичних наук, у 1957 році трагічно загинула через грубу помилку в діагнозі хвороби.

За післявоєнний час до моїх нагород додалися чотири ордени. Почесні Грамоти Президії Верховної Ради УРСР і Верховної Ради України, дві Державних премії УРСР, премія Фонду інтелектуального співробітництва "Україна XXІ століття" імені І.В.Вернадського, премії Президії НАН України імені С.О.Лебедєва, В.М.Глушкова, звання Заслуженого діяча науки і техніки України.

Роки напруженої роботи, а було усе - успіхи і поразки в роботі, радості і прикрості, не пройшли безслідно.

У 1988 р. у мене трапився обширний інфаркт і довелося бути понад півроку в лікарні. Щоб не втрачати часу і почуваючи, що мої справи пішли на ліпше, я вирішив зайнятися спогадами про мою роботу в Академії. Так з'явився "Щоденник" у якому спогади перемежовувалися з оцінками про стан здоров'я і подіями військових років, що запам'яталися. Згадуючи минуле, хотілося відвернути себе від "поганих" думок сьогодні. Поправившись і звільнившись від керівництва відділом управляючих машин і відділенням кібернетичної техніки, я відклав убік свій "Щоденник" та захопився збиранням і вивченням матеріалів про творчість С.О.Лебедєва, В.М.Глушкова й інших першовідкривачів вітчизняної комп'ютерної науки і техніки. У "Щоденнику" я встиг написати лише спогади про моє навчання в аспірантурі в Інституті електротехніки і про роботу в Інститутах електротехніки, математики й Обчислювальному центрі АН УРСР.

Коли готував книгу "Історія обчислювальної техніки в особах", то включив у неї частину "Щоденника", де говорилося тільки про те, як створювалася УМШП "Дніпро". Публікуючи "Щоденник" зараз, - як початок книги, - я приводжу його цілком, включаючи мої давні записи про ставлення до мене В.М.Глушкова.

За 20 років роботи в Інституті кібернетики, директором якого він був у ці роки, я як ніхто інший відчув на собі особливості його складного характеру. Це видно з "Щоденника" і деяких розділів книги. Замовчування про це зробило би образ В.М.Глушкова не повним, а ряд подій у моїй діяльності, пов'язаних з ним, незрозумілими.

Отже...

"Перед вами правда"

5 листопада 1988 р. Прекрасна шведська акторка Інгрид Бергман (1915-1982) прожила велике, але не просте життя. Була всесвітня слава і злісні нападки газетярів, сімейне щастя і розчарування, яке його змінювало, радість материнства і турботи про дітей, часом дуже нелегкі. Вона тричі виходила заміж по любові і тричі їй доводилося розставатися із, здавалося б, прекрасними людьми - цьому сприяла її артистична кар'єра, нестримне прагнення постійно віддавати себе цілком театру. Про її життя ходило багато пліток: газетний світ, ласий на сенсації, не раз досаждав акторці несправедливими вигадництвами.

Щоб діти знали про неї не з газет, знали чисту правду вона опублікувала книгу "Моє життя" (їй допомагав письменник Алан Берджас).

У примітці до цієї прекрасної книги вона написала: "Коли я повісила трубку, сказавши, що не збираюся писати спогади про останні двадцять років життя, мій син Роберто, глянувши на мене з явним занепокоєнням сказав:

- Послухай, мамо, ти коли-небудь задумувалася над тим, що коли тебе не стане, більшість людей довідаються про твоє життя з газетної хроніки, слухів, пліток та інтерв'ю. Ми, твої діти, не зможемо захистити тебе, тому що не знаємо правди. Мені б хотілося, щоб ти сама написала про усе, що було.

Це змусило мене багато про що задуматися... І от, мої дорогі діти Піа, Роберто, Ізабелла і Інгрид, перед вами правда."

Прочитавши цю книгу лежачи на лікарняному ліжку через інфаркт, який трапився я теж задумався - треба б написати про усе, що було.

Спочатку розповім, як я з'явився в Києві.

Перед закінченням Іванівського енергетичного інституту, зненацька для мене, я одержав пропозицію вступити до аспірантури на кафедру електроприводу від професора Ігоря Васильовича Бєляєва. Серед студентів він мав великий авторитет. Мені було приємно прийняти його пропозицію, і я погодився, хоча не дуже добре уявляв, що мене очікує в майбутньому. При розподілі на роботу мене направили на його кафедру. Однак, через якийсь час, зустрівши мене, він сказав, що на прохання мати аспіранта він одержав з Мінвузу негативну відповідь, і що я можу їхати до Москви одержувати призначення на роботу. Очевидно, зіграло роль те, що Ігор Васильович був кандидатом, а не доктором наук. А я вже "настроївся" на аспірантуру і став обмірковувати, що робити.

Коли я готував дипломний проект, то користувався працями Інституту електротехніки АН УРСР. Мене цікавили статті В.Л.Іносова про стійкість автоматичних систем, оскільки виконуючи проект я повинен був розробити автоматичну систему керування фрезою копіювального верстата. Знаючи, що цей інститут у Києві, де жила матір моєї дружини, я написав на ім'я директора інституту листа із проханням відповісти про можливість вступу до аспірантури і просив повідомити наявні спеціальності. На щастя, відповідь не змусила довго чекати. Мені повідомили, що аспірантура є, у тому числі за фахом автоматика і вказали термін вступних іспитів. Вступити до аспірантури стало моєю мрією. Думаючи, що іспити будуть дуже важкими, я просидів усе літо над книгами, вивчаючи теоретичні основи електротехніки. Реферат підготував за матеріалами дипломного проекту і послав завчасно. Добре підготувався з історії партії. А от англійську мову залишив на потім.

У вересні 1950 р. я приїхав до Києва. Мені дала притулок мати дружини - Ганна Пилипівна. У її однокімнатній квартирі з загальними кухнею, ванною і туалетом, як було тоді в багатьох комунальних квартирах, крім неї жили її сестра і молодша дочка з чоловіком.

Перший екзамен з теоретичної електротехніки я здав на відмінно. За реферат також одержав відмінну оцінку (його рецензував В.Л.Іносов, людина дуже строга у своїх оцінках).

Ще через пару днів здав екзамен з історії партії. Цього разу на добре. Залишався екзамен з англійської мови, до якого, я розумів, що не готовий. А вже з'явився реальний шанс вступити до аспірантури. Як же бути? Залишалося два дні. Я поїхав у Політехнічний інститут, знайшов викладачку англійської мови, розповів у якому положенні знаходжуся і попросив "підтягти" мене наскільки це можливо. На моє щастя, вона погодилася. І це зіграло свою роль. Я здав іспит, щоправда, на три. Півроку чи ледве більше потому, коли я вже порядком підтягся в англійській мові, викладач - а він же приймав у мене іспит - якось сказав: "Якби Ви чули вимову цієї молодої людини на вступному іспиті, Ви схопилися б за голову. Тоді я йому з натяжкою поставив три. Тепер ставлю п'ять."

Конкурсу не було, і я вже тріумфував, коли раптом довідався, що має бути ще письмовий екзамен з... української мови. Мені завжди подобалася ця мова, я з задоволенням слухав по радіо оперети і пісні українською мовою, вільно розумів їхній зміст. Але ні говорити, ні писати не міг. Виручив мене один з аспірантів - Гена Добров⁴, пізніше член-кореспондент АН УРСР.

- Сідай поруч зі мною і списуй, я українську мову вивчав в школі, - сказав він.

Я слідував його пораді і так ретельно трудився, що в мене було лише на одну помилку більше, ніж у нього. Лихо було в тому, що сам Гена допустив понад двадцять помилок і одержав за диктант одиницю, як, звичайно, і я.

Таких як ми виявилося не мало, і нам дозволили здати іспит удруге. З нами щодня займався викладач. Через рік я написав диктант самостійно й одержав задовільну оцінку.

Аспірантура

Пам'ятаю, що мені хотілося відразу ж одержати тему для роботи. Кандидатська дисертація здавалася недосяжною, а, отже, треба працювати, працювати і працювати! Але мій керівник Йосип Ілліч Гребінь не квапився з завданням. Більш того, будучи фахівцем в галузі телемеханіки він і мене спробував прилучити до неї, порекомендував ряд книг. Під його керівництвом в лабораторії О.М.Миляха, в якій я проходив аспірантуру, працювала жінка, науковий співробітник. З дивною завзятістю вона проводила експеримент за експериментом, ретельно з огляду на ради професора, але це не давало ніяких результатів. Усе це мене насторожило. Я став придивлятися до інших співробітників лабораторії, намагаючись розібратися, над чим вони працюють. Їх було небагато - всього три чоловіки.

Старший науковий співробітник Георгій Кузьмич Нечаєв, молода енергійна людина, кандидат наук, займався тиристорами, вів госпдоговірну тематику, готував докторську дисертацію. Другий старший науковий співробітник Борис Євгенович Кубишин займався питаннями розрахунку електромагнітних пристроїв. Технік Кисельгоф допомагав керівнику лабораторії в проведенні експериментів, що ставилися їм у зв'язку з підготовкою докторської дисертації.

Майже відразу я зрозумів, що допомоги мені чекати нівідкіля. Кожний був зайнятий своєю справою, та й напрямок роботи був не таким, як мені хотілося. Оскільки потрібно було здати іспити кандидатського мінімуму, я з усією ретельністю прийнявся вивчати рекомендовані підручники, книги, журнали. До того ж доводилося відвідувати заняття по філософії й англійській мові. До кінця першого року аспірантури я ще не мав теми дисертації, і це мене дуже турбувало. Правда, все інше йшло добре - здано кандидатський мінімум по філософії, успішно йшли справи з англійською мовою.

На наступний рік професор Гребінь уже не працював у нас, залишаючись завідувачем кафедрою телемеханіки в Київському політехнічному інституті.

О.М.Милях запропонував підключити мене до своїх досліджень. Відразу ж запропонував тему кандидатської роботи - створити магнітний підсилювач перемінного струму. Я з великим бажанням узявся за діло. Зібрав літературу, став разом з Кисельгофом готувати і проводити експерименти.

Варто сказати, що мене, члена КПРС (тоді ВКП(б)) відразу ж залучили до громадської роботи - доручили випускати інститутську стінгазету. Очевидно, я непогано попрацював, тому що на другий рік навчання був обраний у партбюро інституту, а на третій - секретарем партійного бюро. Громадська робота відволікала від основної справи, але мала і позитивну сторону - я ставав ближче до всіх справ в інституті - краще впізнав співробітників лабораторії, членів дирекції, зрозумів задачі інституту. У партію я вступив ще на фронті, улітку 1943 року.

Першу половину другого року навчання я витратив на те, щоб показати теоретично можливість створення магнітного підсилювача перемінного струму. У підсумку своїх розрахунків і роздумів я зрозумів, що це незбутня, нездійсненна мрія. Не може бути такого підсилювача!

Треба віддати належне Олександрові Миколайовичу Миляху. Коли я сказав йому про це, він не став наполягати на продовженні роботи й обіцяв поговорити із Сергієм Олексійовичем Лебедєв, щоб він підібрав для мене більш вдалу тему дисертації. Це мене дуже обрадувало. Я вже знав, що в секретній лабораторії С.О.Лебедєва почалася регулярна експлуатація Малої електронно-лічильної машини "МЭСМ".

В один із днів О.М.Милях прийшов збуджений, покликав мене і сказав, що Сергій Олексійович просив нашу лабораторію розробити безламповий тригер для використання в "МЭСМ". Сергій Олексійович готовий виділити кошти на госпдоговір і надати будь-яку допомогу, настільки це важливо. Усі співробітники включилися в пошук, і я в тому числі. Першим, що запропонував тригерну схему, був Г.К.Нечаєв. Він використав явище електромагнітного резонансу. Магнітний підсилювач із включеним у нього резонансним контуром мав два стійких стани! Милях негайно сповістив про це С.О.Лебедєву. Зізнатися, я позаздрив швидкому успіху Георгія Кузьмича.

Однак і його й усіх нас очікувало деяке розчарування. Сергій Олексійович, з'явившись, докладно ознайомився зі схемою, подивився її роботу на осцилографі, похвалив, але сказав, що цього мало. Треба, щоб тригер мав рахунковий вхід і, по-друге, його швидкодії явно недостатньо. Останнє було ясно і нам, оскільки підсилювач був дуже інерційним - він був виконаний на дуже солідному сердечнику з пермалоя.

Я денно і нощно обмірковував і придумував можливі схеми. Вивчив книгу професора Л.І.Гутенмахера, що працював в інституті в Сергія Олексійовича. Лев Ізральєвич вів дослідження в цьому ж напрямку, але використовував магнітні підсилювачі так званого трансформаторного типу, у той час як я використовував звичайні. У книзі описувалися тригерні елементи і їхнє використання в техніці зв'язку (у комутаційних пристроях). Тоді цей матеріал вважався секретним. Дослідження Л.І.Гутенмахера наштовхнули мене на багато думок. Природно, я не міг повторювати його розробки, треба було шукати свої рішення.

Дослідження мене по справжньому захопили - віддавався їм цілком. І, як неодноразово було і потім, - цілеспрямована робота, наполегливість у пошуках, бажання знайти потрібне рішення, мене виручили: без підказки від будь кого я, нарешті, догадався, як побудувати на магнітних підсилювачах тригер з рахунковим і роздільним входами. Це була цілком оригінальна схема! Перевірив її роботу на наявних під рукою підсилювачах - працює надійно. От тільки час спрацьовування, у порівнянні з ламповим тригером, незрівнянно більше.

Сергію Олексійовичу схема сподобалася. Він запропонував провести наступний етап досліджень, використовуючи для живлення підсилювачів джерело струму високої частоти. З Інститутом точної механіки й обчислювальної техніки (ІТМ і ОТ) АН СРСР був укладений договір на таке дослідження.

Нам знадобився високочастотний генератор, і його замовили в Київському політехнічному інституті (КПІ). Тим часом я виконав розрахунки високочастотних магнітних підсилювачів і разом з Кисельгофом виготовив їх. З одержанням генератора почав дослідження.

При частоті живильної напруги 200 Кгц мені удалося довести частоту спрацьовування магнітного тригера до 25 Кгц! На той час це було великим досягненням. Продовжуючи експеримент із наміром зробити лічильник на таких елементах, я одночасно став писати дисертацію главу за главою. Якось у лабораторії з'явилася Катерина Олексіївна Шкабара - старший науковий співробітник з лабораторії С.О.Лебедєва, розроблювач пристрою керування "МЭСМ". Їй сподобалися мої схеми, і вона запропонувала свою допомогу в подальших дослідженнях. Коли я показав Г.К.Нечаєву роботу мого пристрою в генераторному режимі, то трохи пізніше він прийшов із пропозицією від члена-кореспондента АН УРСР С.І.Тетельбаума, що керував радіотехнічною лабораторією цього ж інституту, зробити для них подібний пристрій, тільки великої потужності для створення обертового магнітного поля. Ми обидва взялися за цю роботу і виконали її в досить короткий термін. Наш пристрій був використаний у системі глушіння закордонних радіостанцій. Його подальша доля мені невідома - тоді ці роботи були закритими.

Зустрічі з С.О.Лебедєвим.
Переведення лабораторії обчислювальної техніки в Інститут математики

Навчання в аспірантурі наближалося до завершення, дисертація була майже готова, треба було подумати про опонентів. О.М.Милях запропонував кандидатуру С.О.Лебедєва, сказавши, що він сам поговорить з ним. Наприкінці другого і на третьому році навчання в аспірантурі я кілька разів зустрічався із Сергієм Олексійовичем, використовуючи його приїзди до Києва, а також коли сам був у відрядженнях у Москві.

Сергій Олексійович був дуже чуйною і уважною до людей людиною, начисто позбавленим зарозумілості. Приїжджаючи в Москву, я був упевнений, що потраплю до нього на прийом - треба було просто зайти в його кабінет, без стуку і запиту. Можливо мені допомагало те, що я був секретарем парторганізації і доля інституту не переставала хвилювати Сергія Олексійовича, хоча він уже не був його директором. Розуміючи значимість розвитку обчислювальної техніки, він робив усе можливе для її розвитку і в Москві, і в Україні, де вона зародилася завдяки його роботам. У Феофанії продовжував трудитися його первісток - Мала електронна лічильно-рахункова машина "МЭСМ". Далеко не в усіх у той час було розуміння значимості і можливостей обчислювальної техніки. Академік АН УРСР А.Д.Нестеренко, що змінив С.О.Лебедєва на посаді директора Інституту електротехніки, вважав лабораторію С.О.Лебедєва тягарем для інституту і говорив про це відкрито.

Можливо, тому в один із приїздів С.О.Лебедєва в Київ він запросив мене відправитися з ним до Президії АН УРСР і в моїй присутності написав пропозиції про те, що робити з лабораторією. До цього часу я був переконаним прибічником обчислювальної техніки, що зароджувалася, і, як секретар парторганізації, цілком підтримував Сергія Олексійовича.

З огляду на неприйняття академіком А.Д.Нестеренко досліджень в галузі обчислювальної техніки, Сергій Олексійович запропонував перевести лабораторію в Інститут математики АН УРСР, директор якого академік Борис Володимирович Гнєденко був його прихильником і добре розумів значення обчислювальної техніки. Президія Академії прийняла постанову про переведення лабораторії.

Запам'ятався ще один приїзд Сергія Олексійовича в Київ, коли я був аспірантом. Він приїхав на захист Бориса Євгеновича Патона, що проходив в КПІ. Оскільки Сергій Олексійович раніше займався питаннями стійкості електричних мереж його запросили опонентом по докторській дисертації Бориса Євгеновича, у якій розглядалися, у тому числі і питання стійкості зварювальних процесів.

Мені хотілося ще раз зустрітися з ним, розповісти про те, що зроблено і дістати остаточну згоду бути опонентом по дисертації. Мені це удалося, але подробиці розмови - не пам'ятаю. Пам'ять зафіксувала інше. За великим довгим столом у залі засідань сидять численні члени вченої ради. Попереду збоку поставлений стілець. За ним сидить Євгеній Оскарович Патон, виставивши вперед руки, що спираються на палку. У такій позі він просидів майже весь захист. Запам'яталася велика кількість відгуків на дисертацію. Борис Євгенович на той час був уже членом-кореспондентом АН УРСР. Додам: тоді ж подумав - "Добре, що не всі справжні люди загинули на війні!"

Справи сімейні

Не можна сказати, що роки аспірантури проходили безтурботно і гладко, без тривог і хвилювань.

У Київ я приїхав один. Родина - дружина і син залишилися в Іваново, у моїх батьків. Осінь 1950 р., зиму і весну 1951 р. ми не зустрічалися. Коли повернувся, і ми пішли купатися на річку Уводь, що текла неподалік від будинку, тільки я роздягнувся, як трирічний Лев заплакав - він тільки що знайшов батька, а тепер батько зник - мене, який стояв в трусах, він не визнав. Довелося одягтися, щоб він перестав плакати і запитувати: "А де папа?"

Але головні труднощі були, мабуть, не в довгій розлуці, а в умовах життя в Іваново й у Києві. В Іваново - дерев'яний будинок із дірявим дахом, холодним туалетом, російською піччю, водою, принесеної з неблизької водопровідної колонки. Убогі вчительські зарплати батька і матері. У Києві мені надали місце в аспірантському гуртожитку. У кімнаті, де я жив, стояло десять ліжок, до того ж вона була прохідна. Світло часто горіло всю ніч. Сусіди по суміжній кімнаті не відрізнялися скромністю, шуміли вночі, пізно лягали спати. Для мене це були муки. Нерви усе ще були натягнуті від пережитого на війні. Терпів. Намагався щось зробити, але безрезультатно. Інші аспіранти - молоді люди - не почували особливих незручностей.

Коли на другий рік аспірантури приїхала Іса (так я вдома називаю дружину), в Академії було побудовано новий двоповерховий дерев'яний гуртожиток на окраїні Києва, недалеко від Голосіївського лісу. Нам запропонували оселитися в різних кімнатах. Я не витерпів, пішов у партком Академії (тоді він був ще). Вислухавши мене, Федір Данилович Овчаренко - секретар парткому - подзвонив керуючому справами АН УРСР і попросив оселити нас в одній кімнаті, що і було зроблено. А до цього я був на прийомі у віце-президента Г.Н.Савина, і той сказав, що нічим допомогти не може. Пам'ятаю, коли ввійшли з Ісою в дванадцятиметрову кімнату гуртожитку з двома ліжками, столом і парою стільців, нам здалося, що для нашого повного щастя не вистачає тільки сина. Його ми привезли тільки через кілька років.

"Принесіть мою книгу!"

10 листопада 1988 року. У день захисту кандидатської дисертації 14 грудня 1953 р. я поїхав з ранку на вокзал зустрічати С.О. Лебедєва. Він повинний був ознайомити мене з рецензією на мою дисертацію. Виявилося, він привіз не тільки відзив, але і професора Л.І.Гутенмахера, фахівця з магнітних елементів обчислювальної техніки, чому була присвячена моя робота. Відзив було короткий, дуже позитивний, написаний він був, як я зрозумів по стрибучим буквам і нерівних рядках, у вагоні по шляху в Київ. До захисту залишалося кілька годин. У цьому весь Сергій Олексійович - треба берегти час, формальності не головне, усе вершить робота, її результати.

Захист був закритий (пізніше дисертацію розсекретили). Усе йшло як звичайно доти, поки я не став розповідати схему магнітного тригера. Л.І. Гутенмахер сидів з байдужним поглядом, недослухав мене, раптом стрепенувся і голосно сказав:

- Це ж моя схема! Принесіть мою книгу!

Книга зберігалася в спецчастині, тому що була закритою, я її добре вивчив, тому мене його зауваження не смутило, хоча змусило добряче похвилюватися. Продовжуючи доповідь, я зупинився на принципових відмінностях схеми. Розповів про результати експерименту. Л.І. Гутенмахер не стільки слухав мене, скільки гарячково перегортав книгу. Коли я закінчив доповідь, він попросив слова і намагався показати, що схеми схожі. Я спокійно (точніше впевнено, а нерви були "на взводі") парирував усі його зауваження. Мене підтримали К.О.Шкабара, Г.К.Нечаєв та інші. А якщо врахувати позитивну рецензію С.О.Лебедєва, непоганий відзив другого опонента С.В.Свєшникова (з декількома зауваженнями), то результат голосування був вирішений - одноголосно! Всі хто підходив до мене поздоровити, говорили, що захист пройшов дуже вдало. Гостра дискусія, що розгорнулася, розворушила членів ради і всіх присутніх. Повернувшись в лабораторію, ще збуджений усім тим, що сталося, розмовляючи зі співробітниками, я не помітив, як притулився до столу з розпеченим паяльником, що знаходився на ньому. Мій єдиний "вихідний" перший раз надягнутий костюм серйозно постраждав - пропалило велику діру в нижній частині піджака. Це повернуло мене до звичайних турбот дисертанта - треба було подбати про опонентів, повідомити результат захисту батькам.

До травня 1954 року я проробив у лабораторії автоматики Інституту електротехніки АН України, виконував госпдоговір, укладений з ІТМ і ОТ АН СРСР, намагаючись "вичавити" з розроблених елементів усе можливе. У це півріччя мені багато разів доводилося зустрічатися зі старшими науковими співробітниками лабораторії С.О.Лебедєва - Л.Н.Дашевським, К.О.Шкабарою. Між ними час від часу виникали склоки. Справа дійшла до розгляду на партійному бюро інституту. К.О.Шкабара була дуже своєрідною людиною. У ній незрозумілим чином сполучалися багато позитивних і багато негативних якостей. Думаю, що перших було значно більше, але час від часу її "проривало", і тоді позначалися мінуси її характеру. Вона активно брала участь у роботі зі створення "МЭСМ", активно працювала в партійному бюро інституту.

На одному з засідань бюро було поставлене питання про перспективу робіт у лабораторії С.О.Лебедєва. К.О.Шкабара запропонувала зміцнити кадри лабораторії, перевести в неї Г.К.Нечаєва і мене. Перший, на її думку, повинний був стати завідувачем лабораторією. Мене вона запросила у свою групу. Запрошення не було випадковим. С.О.Лебедєв домовився з Л.І.Гутенмахером про переведення "МЭСМ" на магнітні елементи, які професор зобов'язався поставити в потрібній кількості. Відповідальним виконавцем по цій роботі була Катерина Олексіївна, тому вона мала потребу в помічниках. Партійне бюро одноголосно підтримало пропозицію К.О.Шкабари. Так, навесні 1954 р. я опинився в лабораторії обчислювальної техніки у Феофанії.

Перші дослідження в лабораторії обчислювальної техніки

Місце, де вона розташовувалася, з повним правом можна назвати райським куточком: навкруги могутній в основному дубовий ліс, навесні і влітку повний солов'їв та інших птахів, грибів і ягід. Крім лабораторії Інституту електротехніки там розташовувалася лабораторія Інституту механіки АН УРСР (у соборі, солідно побитому снарядами). Остання займалася направленими вибухами, і ми не раз чули їх і знаходили потім вирви, які від них утворилися.

У лісі багато джерел. Ченці, використовуючи один з них, побудували у свій час водопровід. По архівних записах, які описують життя у Феофанійському монастирі, що мені вдалося прочитати, водопровід спочатку не діяв, але коли ченці ретельно помолилися "бог почув їх моління і вода пішла". Лабораторія була розташована в двоповерховому будинку, недалеко від собору. Крім цього будинку, за собором був ще один, де жили працівники господарства, що належало АН УРСР. Пізніше в затишних куточках були побудовані кілька дач для академіків. Кілометри за півтора знаходилася дача президента Академії О.В.Палладіна. Її оточував високий ліс, сад перед дачею виходив на ставок. Поруч був ставок менший. За ними на крутій горі чарівне море листяного, в основному дубового лісу. Як у казці. В обідню перерву співробітники лабораторії бігали на ставки купатися. Коли був Сергій Олексійович, він приєднувався до усіх. Жив він тоді на другому поверсі будинку лабораторії. У нього була квартира й у Києві, але навесні і улітку він жив, практично тут, не відриваючись від роботи.

Коли я з'явився в лабораторії ці кімнати були вільні, і на літо я оселився в одній з них разом із дружиною і сином.

Восени 1954 р. мене вибрали парторгом лабораторії. Обстановка в ній була не з простих. Між Л.Н.Дашевським і К.О.Шкабарою постійно виникали конфлікти, які мені доводилося залагоджувати.

Моєю першою роботою в лабораторії, проведеною в групі К.О.Шкабари, стало дослідження можливості і доцільності використання в "МЭСМ" магнітних елементів Л.І.Гутенмахера. Не відразу і доклавши чимало зуcиль ми одержали з його лабораторії кілька десятків магнітних елементів (замість обіцяних тисяч), а також джерело живлення до них. Зібравши схему регістра для послідовного запису чисел, я прийнявся за його дослідження. Відразу ж наштовхнувся на нестійку роботу елементів. Позначилася, як я з'ясував, погана якість використовуваних у схемах селенових випрямлячів. Коли регістр був налагоджений, він був включений у схему "МЭСМ", замінивши ламповий. Налагоджений регістр працював досить стійко, однак, наш висновок про переведення "МЭСМ" на магнітні елементи був негативним. Вони були дуже трудомісткі у виготовленні, вимагали могутнього джерела живлення, часто виходили з ладу через низьку якість випрямлячів. Була ще одна дуже важлива причина для такого висновку. Аспірант С.О.Лебедєва Андрій Іванович Кондалєв⁵ - (пізніше доктор наук, заслужений діяч науки УРСР) - за пропозицією С.О.Лебедєва почав вивчення кристалічних тріодів, виготовлених в Інституті фізики АН УРСР. Ці прилади відразу привернули увагу фахівців обчислювальної техніки - вони були мініатюрні, а по виконуваних функціях стали аналогами електронних ламп. У літературі почали з'являтися статті, що прогнозували їм велике майбутнє в порівнянні з ламповими і магнітними елементами.

У моєму положенні в лабораторії в цей час відбулися зміни. Я одержав можливість самостійного дослідження, зв'язаного з проханням співробітника науково-дослідної лабораторії Київського військово-інженерного авіаційного училища КВІАВУ Олександра Григоровича Кузнєцова взяти участь у реалізації його винаходу. Він запропонував створити пристрій, що доповнює радіолокаційну станцію (РЛС) для автоматичного визначення координат літака, що летить. Пристрій дозволяв виділити з радіолокаційного сигналу пачку відбитих імпульсів і визначити дальність і азимут літака, що летить.

У лабораторії продовжувалася експлуатація "МЭСМ". Поява "БЭСМ"⁶ у Москві зняло з "МЭСМ" багато обчислювальних робіт, вона стала експлуатуватися тільки в інтересах АН УРСР. Л.Н.Дашевський переключився на дослідження надійності "МЭСМ", розраховуючи підготувати докторську дисертацію. Під керівництвом Зіновія Львовича Рабіновича, бувшого аспіранта С.О.Лебедєва, почалося проектування Спеціалізованої електронно-лічильної машини "СЭСМ" для вирішення систем лінійних алгебраїчних рівнянь. Продовжував роботи з удосконалення елементної бази С.Б.Погребинський⁷. Аспірант А.І.Кондалев працював із крапковими кристалічними тріодами, досліджуючи їхні характеристики і розробляючи схему імпульсного генератора на тріоді, покладену згодом в основу його кандидатської дисертації. Новий завідувач лабораторією Г.К.Нечаєв ніяк не міг знайти для себе напрямок досліджень, займався в основному організаторською роботою.

У такому стані лабораторія була передана в Інститут математики АН УРСР.

Важкі часи

Лабораторія залишилася як і раніше у Феофанії. Добиратися туди з Києва було нелегко. Ранком і ввечері співробітників привозив і відвозив академічний автобус. Виставки передового досвіду тоді не було, дорога йшла через її територію, навесні і восени тут був непролазний бруд. У цей час я жив у робочому гуртожитку на Борщагівці, що знаходилася в протилежному кінці міста. Звідси до Феофанії було близько 30 км. Тоді це мене не бентежило. Міським транспортом я добирався до Євбаза (тепер площа Перемоги), а там пересаджувався в автобус. Велика справа молодість і захопленість роботою!

Не усі в колективі лабораторії відразу прийняли мене і Г.К.Нечаєва. Л.Н.Дашевський і С.Б.Погребинський намагалися ігнорувати нас. Зрештою, Г.К.Нечаєв пішов з лабораторії. Я не здався, хоча на зборах, присвячених переходу лабораторії в Інститут математики, С.Б.Погребинский у присутності Б.В.Гнєденко прямо заявив, що ні Нечаєв, ні Малиновський та й Кондалев лабораторії не потрібні, нехай повертаються назад в Інститут електротехніки. Дашевський активно підтримав його.

Оскільки мені, як парторгу, доводилося інколи зупиняти Л.Н.Дашевського в його сутичках з К.О.Шкабарою, де він найчастіше виявлявся неправою стороною, я був звинуваченим в... антисемітизмі. Дружина Л.Н.Дашевського послала в партком Академії листа із таким обвинуваченням. Доводи були сміховинні, і все це залишилося без наслідків. Свою неправоту зрозуміла й Амалія Олександрівна, що відновила зі мною перервані в запалі боротьби товариські відносини - я був з нею давно знайомий, від неї довідався про військове минуле чоловіка - він був командиром взводу радіозв'язку в штабі фронту. Сама Амалія Олександрівна якийсь час працювала в лабораторії (ще до моєї появи).

Після переходу лабораторії в Інститут математики керівником її став Б.В.Гнєденко (Г.К.Нечаєв пішов з лабораторії). На жаль, це було тільки формальне керівництво. Очевидно, Борис Володимирович розумів це, і, тому запропонував провідним спеціалістам лабораторії (Дашевський, Шкабара, Малиновський, Кондалєв, Рабінович) потижнево чергувати, виконуючи обов'язки старшого чи відповідального по лабораторії. Я, до того ж, залишався парторгом. Секретарем парторганізації Інституту математики був Костянтин Васильович Задирака, принциповий і досвідчений комуніст зі стажем. Він підтримав пропозицію нашої партгрупи розглянути питання подальшого розвитку обчислювальної техніки в Україні. Переведення лабораторії в Інститут математики став важливим кроком у цьому напрямку. Б.В.Гнєденко зажадав, щоб відновилася регулярна експлуатація "МЭСМ". Цим зайнялися С.Б.Погребинський, А.Л.Гладиш, М.М.Пиневич, Т.Н.Пецух, Л.М.Абалишнікова, Є.Є.Дедешко. Л.Н.Дашевський був призначений відповідальним за стан "МЭСМ". Одночасно він уклав договір з однією з організацій (у Ногинську під Москвою) на розробку літакової ЕОМ на пальчикових лампах. Активним виконавцем цієї роботи був технік Юра Мозира, на жаль, що незабаром передчасно пішов з життя.

Істотно активізувалися роботи з проектування Спеціалізованої електронної рахункової машини ("СЭСМ"). Ідея створення першої в країні спеціалізованої ЕОМ була висловлена Сергієм Олексійовичем ще в 1952 році. Машина призначалася для вирішення систем лінійних алгебраїчних рівнянь. Крім З.Л.Рабіновича , що керував роботою, у ній брали участь Р.Я.Черняк, І.П.Окулова, І.Т.Пархоменко.

Мені довелося самому пробивати дорогу. Перше, що я зробив (ще до того часу про який пишу) - узявся за вивчення книг - звітів по "МЭСМ" і "БЭСМ". Тоді вони були ще закритими. Дотепер вважаю ці книги класичними підручниками з основ обчислювальної техніки. Книга по "МЭСМ" була написана в основному С.О.Лебедєвим. Пізніше з'явилася книга А.І.Китова "Цифрові обчислювальні машини". Але вона не йде ні в яке порівняння з книгами-звітами по "МЭСМ" і "БЭСМ". До речі, через років 15 книга про "БЭСМ" була видана, а книга по "МЭСМ" так і залишилася невідомою широкому читачу.

Робота з КВІАВУ мене усе більше захоплювала. З'явилася можливість відвідувати цікаві семінари в Москві, присвячені питанням використання цифрової обчислювальної техніки з метою протиповітряної оборони ППО, де тоді застосовувалася аналогова техніка. Розроблена мною схема пристрою обробки радіолокаційного сигналу була зібрана і перевірена в реальних умовах, під час навчань по ППО, причому були отримані гарні результати. На семінарах мені удалося познайомитися з рядом відомих фахівців, що працювали в області створення систем ППО, у тому числі керівником розробки аналогових систем ППО в московському НДІ-5 Лівшицем (ім'я, на жаль, не пам'ятаю) та ін. Важливим результатом стало укладання госпдоговору з НДІ-5 по розробці проекту двухмашинної системи ППО: ЕОМ первинної обробки даних з радіолокатора і супроводу цілі, і ЕОМ для наведення винищувача на ціль. Договір включав наше зобов'язання... навчити (!) провідних московських спеціалістів НДІ-5 цифровій техніці. Так потроху я підходив до того, що згодом одержало назву спеціалізованої обчислювальної, а пізніше - кібернетичної техніки. За ці два роки лабораторія зміцнилася кадрами. У лабораторію була переведена к.ф.-м.н. Катерина Логвинівна Ющенко, що почала роботи з програмування, і к.ф.-м.н. Юрій Володимирович Благовещенський. Їм активно допомагав Володимир Семенович Королюк, співробітник Інституту математики. Результатом тісної взаємодії К.Л.Ющенко і B.C.Королюка була так названа адресна мова, закладена ними на настійну вимогу К.Л.Ющенко в нову універсальну "чисто українського походження" ЕОМ "Киев".

Вперше в доцільності створення цієї машини висловився д.т.н. Лев Веніамінович Цукерник, неофіційний заступник С.О.Лебедєва під час перебування його в Києві. Він стверджував, що машина повинна бути орієнтована на розрахунки в галузі енергетики. Його пропозицію підтримав Б.В.Гнєденко, але настояв, щоб машина була універсальною. Основними розроблювачами були призначені Л.Н.Дашевський, К.О.Шкабара, К.Л. Ющенко, С.Б.Погребинський. Керівником робіт став Б.В.Гнєденко. Конструкція машини активно обговорювалася на семінарах лабораторії. У той час в Інституті точної механіки й обчислювальної техніки АН СРСР під керівництвом С.О.Лебедєва йшла розробка ЕОМ "M-20", розрахована на 20 тисяч операцій за секунду. Мені запам'яталося, як на одному з наших семінарів С.Б.Погребинський з азартом сказав:

- А ми обженемо "М-20"! (А вийшло 10-15 тисяч операцій за секунду).

Робота лабораторії не раз обговорювалася на партгрупі і на партзборах інституту. Одним словом, у лабораторії не втрачали часу і намагалися зберегти творчий імпульс, закладений С.О.Лебедєвим.

До цих років належить мій перший педагогічний досвід. У 1956 р. співробітники лабораторії (Л.Н.Дашевський, К.О.Шкабара, З.Л.Рабінович, К.Л.Ющенко, Ю.В.Благовещенський і я) прочитали для інженерів Києва курс лекцій з цифрової обчислювальної техніки, що мав великий резонанс у місті. Крім того, співробітники СКБ Київського заводу "Арсенал" попросили прочитати для них курс лекцій з обчислювальної техніки. Погодилися я і З.Л.Рабінович. Готувався я дуже ретельно, писав конспекти лекцій, намагався до дріб'язків розтлумачити суть справи. Років через тридцять зустрів когось зі слухачів і було приємно чути, що мої лекції зіграли велику роль у його долі, - обчислювальна техніка стала тоді широко використовуватися в розробках СКБ.

Якщо підбити підсумок першому п'ятиліттю мого "життя в науці", то вони такі - вчасно підготував і захистив кандидатську дисертацію, що одержала схвальний відзив С.О.Лебедєва. Брав участь у спробі модернізації "МЭСМ" шляхом переведення її на магнітні елементи (разом з К.О.Шкабарою). Розробив на основі винайденого мною тригера на магнітних підсилювачах електромагнітну систему, "що розмазує", для спецустановки. Розробив пристрій для знімання координат літака за допомогою РЛС, уклав договір з московським НДІ-5 по проектуванню двомашинної системи ППО (разом із З.Л.Рабіновичем). Мої заділи по магнітних елементах також знадобилися, коли я зайнявся дослідженням характеристик "крапкових" кристалічних тріодів. Удалося зібрати і цілком розрахувати схему генератора імпульсів на кристалічному тріоді з індуктивністю в ланцюзі основи. Про результати цих досліджень я виступив на Першій всесоюзній конференції по обчислювальній техніці в Москві в 1956 році. Уважно стежив за журнальними статтями по напівпровідниковій техніці.

За ці п'ять років я дуже багато часу приділяв і партійній роботі. Було важко поєднувати аспірантуру з роботою відповідального за виробничу роботу в партбюро Інституту електротехніки, а потім будучи секретарем. Парторгом у лабораторії було не легше. Б.В. Гнєденко бував наїздами. Зі мною, як з парторгом він зустрічався не часто - лише коли доводилося йти з яких-небудь питань у відділ науки ЦК КПУ. Відчувалося, що його симпатії були не на моїй стороні.

Віктор Михайлович Глушков. Лист до ЦК КПУ

14 листопада 1988 р. Наприкінці літа 1956 р. мені зателефонував Б.В.Гнєденко:

- Приїжджайте до мене на квартиру, хочу познайомити Вас з новим завідувачем лабораторією!

Він надіслав за мною машину, і я швидко добрався з Феофанії в Київ.

У кабінеті Бориса Володимировича сидів молодий чоловік в окулярах. Борис Володимирович представив мене як парторга лабораторії, і попросив відвезти нового завідувача - математика, доктора фізико-математичних наук Віктора Михайловича Глушкова в лабораторію. Сам він був, мабуть, зайнятий.

Приїхали в обідню перерву. Знаючи, що в лабораторії порожньо, я повів Віктора Михайловича на спортивну площадку. Там йшов задерикуватий волейбольний бій. Ми постояли, подивилися. Мені показалося, що Віктор Михайлович почував себе зніяковіло. З кимсь я його знайомив, але з ким - уже не пам'ятаю.

З перших днів його приходу активізувалися наукові семінари. У той час кібернетика тільки одержала перше визнання в країні, та й то не скрізь, і не усіма. Ще можна було прочитати і почути про те, що це - лженаука, що претендує без всяких основ замінити людський мозок машинним. Знамениті книги Вінера в Союзі ще не були відомі. А коли з'явилася перша з них (у московському СКБ-245), вона зберігалася у відділі... секретних документів!

Новий тонус розгорнутих з ініціативи В.М.Глушкова робіт одержав повну підтримку партгрупи лабораторії. Було вирішено скласти лист до ЦК КПУ, який показував, що роботи в області обчислювальної техніки в Радянському Союзі розвиваються повільніше, ніж у США, Англії, Франції. У той же час на батьківщині першої ЕОМ є значний наробок у цій області і підготовлені висококваліфіковані фахівці. Однак матеріальна і виробнича підтримка робіт зовсім недостатня. "Положення з обчислювальною технікою в Україні граничить зі злочином перед державою" - такою різкою фразою закінчувалося наше звертання до ЦК КПУ.

Лист підписали всі члени партгрупи. Віктор Михайлович нас підтримав, але сказав, що він не комуніст і лист підписувати не буде.

Ми розраховували, що він зробить певний ефект, але не думали, що такий великий: лист було розмножено, розіслано членам Політбюро ЦК КПУ, після чого відбулося його засідання з запрошенням В.М.Глушкова, де був прийнятий ряд важливих рішень, у тому числі: організувати на базі лабораторії Обчислювальний центр АН України, побудувати будинок для нього і житловий будинок для співробітників. Директором центра був призначений В.М.Глушков.

Високе призначення

За пропозицією В.М.Глушкова мене призначили заступником директора з наукової частини.

Після одного з відвідувань відділу науки ЦК КПУ, де були присутні Віктор Михайлович і я, він запитав, коли ми вийшли з будинку:

- Борис Миколайович! Ви могли б дати мені рекомендацію в партію?

Я сказав, що, звичайно, буду радий це зробити. У рекомендації написав усе, що знав тоді про Віктора Михайловича - талановитий, скромний, швидко завоював авторитет у колективі, гаряче уболіває за справою, за короткий термін зумів вдихнути в колектив новий творчий імпульс.

Якось, зустрівши мене в коридорі тільки що побудованого будинку ОЦ АН України (на його відкриття приїжджав Б.Є.Патон), Віктор Михайлович сказав:

- Потрібно розробити універсальну управляючу машину. Зараз усі захоплюються спеціалізацією. Але проектувати ЕОМ довго, вона до моменту створення застаріє, а внести зміни в спеціалізовану ЕОМ практично неможливо. Техніка завжди з'являється в універсальному варіанті, а потім відбувається спеціалізація.

Буквально через кілька днів, побачивши мене, запитав:

- Ви вже почали роботу? Якщо моя пропозиція вам не подобається, я переговорю ще з ким-небудь.

Я відповів, що згоден й обмірковую, як почати роботу.

До 1958 року в мене вже нагромадився певний досвід у створенні напівпровідникових пристроїв ЕОМ і управляючих машин.

Розробка двомашинної системи радіолокаційного виявлення повітряних цілей і наведення на них літаків-винищувачів була розпочата ще до приходу В.М.Глушкова. Для цього були скомплектовані дві невеликі групи, керівниками яких стали З.Л.Рабінович і я. Я займався машиною первинної переробки радіолокаційної інформації, а З.Л.Рабінович - машиною наведення. Працювали в тісному контакті між собою і, що далеко не завжди буває, з нашим московським замовником (І.С.Овсиєвич, В.В.Липаєв та ін.). З появою В.М.Глушкова він підключився до розробки алгоритму наведення винищувача на ціль і швидко з цією задачею справився. Це, безумовно, сприяло творчій атмосфері в колективі і відповідно успіху в роботі. Проекти обох машин я відвіз у НДІ-5. Замовники уважно ознайомилися з проектом і попросили доробити кілька вузлів машини для знімання й обробки даних РЛС. За два-три дні я це зробив. Коли, приїхавши в Київ, я повідомив Вікторові Михайловичу, що проекти прийняті, він сказав: - Тепер я бачу, що можу покластися на Вас!

На основі виконаних проектів були створені макети обох машин. На налагодження машини знімання й обробки даних із РЛС у Москву приїжджала співробітниця мого відділу Л.О.Коритна. Через кілька років у НДІ-5 була розроблена і прийнята на озброєння перша цифрова система ППО країни. Багато фахівців НДІ-5 одержали за цю роботу високі нагороди. Київські "учителі" москвичів і першопрохідники завоювали своєю роботою великий авторитет і популярність серед фахівців країни. Я і З.Л.Рабінович стали регулярними учасниками закритих семінарів по тематиці ППО, що проходили в Москві.

Під моїм керівництвом у 1957-1958 р. був розроблений проект управляючої ЕОМ фронтового бомбардувальника для однієї з київських організацій (п/с 24). Математичну частину розробки вів молодий доктор наук В.Є.Шаманський, дуже кваліфікований, гранично чіткий і обов'язковий у роботі. Я з ним непогано спрацювався. Довелося "спеціалізуватися" в області навігаційних задач, розв'язуваних на борту бомбардувальника, особливостей роботи бортової РЛС, питань наведення на ціль літака-снаряда. Пишу про це відкрито, оскільки пройшло понад 40 років і ці відомості втратили всяку таємність.

З цією роботою також справилися в термін, здали проект і макет машини з високою оцінкою. В організації п/с 24 відповідно до проекту було змакетовано напівпровідниковий арифметичний пристрій. Він дуже знадобився надалі.

У 1958 р. в ОЦ АН України, який був розташований тоді ще у Феофанії, прийшло чимало випускників КПІ (це був теж результат постанови ЦК КПУ), і технічні відділи поповнилися сильними, добре підготовленими інженерами, у тому числі і мій відділ спецмашин.

Від ідеї до справи

Силами цих відділів і почалася розробка управляючої машини широко призначення (УМШП), що одержала згодом назву "Дніпро".

Роботи було багато, і не завжди вона клеїлася. Через рік чи півтора довелося взяти весь обсяг роботи під свій твердий контроль, що я і зробив, користаючись можливостями заступника директора. Потім я зрозумів, що потрібний проектно-конструкторський відділ, і умовив Віктора Михайловича створити його. У якості завідуючого "підвернувся" Ю.Т.Митулинський, людина з гарними організаторськими здібностями. Відділ було швидко розгорнуто і приступив до конструювання машини.

Так створювалася кадрова база великої на той час розробки.

І все-таки головними були і залишалися питання, якою повинна бути УМШП, принципи її побудови, основні параметри, структура й архітектура (як стали говорити пізніше).

Оскільки УМШП призначалася для керування виробничими процесами, довелося зайнятися їхнім вивченням. Віктор Михайлович, висловивши ідею про те, що машину треба зробити так, щоб вона годилася для керування різними процесами, не став більше займатися детальним розглядом питання, довіривши це цілком мені. До того ж з огляду на раніше отримані видатні досягнення в області топологічної алгебри, його наприкінці 1958 року обрали членом-кореспондентом АН УРСР, і він захопився розробкою теорії цифрових автоматів. Для цього Віктор Михайлович використовував будь-яку вільну хвилину і багато нічних годин.

Пам'ятаю, у мене з'явилася думка написати в різні науково-дослідні організації, університети, ряд промислових організацій листа про те, що розробляється УМШП, що ми шукаємо прихильників створення такої машини, і ті, хто бачить можливості її використання і згодний співпрацювати з нами, може висловити вимоги до УМШП. Було розіслано понад 100 листів. Позитивні відповіді прийшли від чотирьох організацій, у тому числі від НІОХІМ (м.Харків), інші організації або не відповіли, або надіслали нічого не значущі відписки.

Мені довелося засісти за книги з описом вимірювальних приладів, регуляторів, сервомеханізмів, технологій. У той час ніякої єдиної системи вимірювальної техніки не існувало. В основному використовувалися стрілочні прилади. По положенню стрілки чи іншого покажчика на шкалі можна було прочитати величину вимірюваного параметра.

У управляючу машину дані про процес треба було вводити автоматично, по її командах. Постала проблема об'єднання ЕОМ з об'єктом керування. Саме в стінах нашого відділу спецмашин народилася тоді назва пристрою, покликаного виконувати ці функції: ПЗО - пристрій зв'язку з об'єктом. Він проіснував до нашого часу, узвичаївся, став зрозумілим усім, хто займається технічними засобами керування.

Розроблювачам ПЗО відразу стала очевидна необхідність стандартизації електричних сигналів на виході вимірювальних приладів і на вході сервомеханізмів. Тільки в цьому випадку конструювання ПЗО з багатьма входами і виходами ставало можливим. Це змусило фахівців в області вимірювальної техніки подумати про стандартний вид сигналів, що знімаються з датчиків. А їх у той час існували багато сотень типів. Буваючи на конференціях, семінарах, відвідуючи підприємства, я багаторазово обговорював ці питання з тими, хто був близький до них, щоб скласти уявлення про майбутнє ПЗО.

Що стосується арифметичної частини і пам'яті, то стосовно принципів їхньої побудови усе було ясно, однак виникало багато технологічних труднощів, оскільки надійних транзисторів ще не існувало, а феритної пам'яті на мініатюрних сердечниках не було зовсім.

2 грудня 1988 р. Феритний сердечник - деталь дуже надійна. Феритні запам'ятовуючі пристрої проіснували понад два десятки років. На зміну прийшла напівпровідникова пам'ять. Розроблений для УМШП запам'ятовуючий пристрій на мініатюрних феритних сердечниках став першим у країні.

Людське серце - не оксиферовий сердечник, що не знає зносу, а ділянка живої тканини в організмі. Як усе живе, воно згодом змінюється, старіє. І не час, напевно, головний фактор зносу, а ті умови, у яких людина знаходиться.

Болотний фронт

На початку 1942 року на медичній комісії в Тюменському госпіталі №3330, де я пролежав близько двох місяців після поранення під Калініним, мене, швидко оглянувши заживаючі рани, запитали:

- На що скаржитеся? Так от, серце б'ється!

А воно, що не звикло до навантаження після лежання (а отут довелося йти по сходам), гулко і часто стукало в грудній клітці і ніяк не вгамовувалося.

- У молодих це часто буває! Наступний!

І відправили мене в маршову роту, відкіля потрапив на початку травня на болотний, що запам'ятався заливними весняними дощами, злими січневими морозами і майже безупинним артилерійським обстрілом Північно-західний фронт.

Якби тільки один снаряд за день пролітав, моторошно свистячи над моєю головою, чи рвався близько, і то їх було б 300 (за 300 днів). А були дні, коли від снарядів, що розірвалися, суцільно чорніла покрита раніше снігом земля, а від могутнього лісу залишалися жалюгідні обрубки! І кожен свист і розрив відзивалися напругою мого серця, а воно адже не з байдужого ферита!

Сьогодні мене вдруге не випустили на контрольну дистанцію довжиною всього 1300 метрів. Не та кардіограма, навіть гірше, ніж була, коли з'явився в санаторії. Не справляється ще серце з таким навантаженням. Але ж колись справлялося з куди більшим. Під час нічних маршів до Дніпра (щоб не помітив супротивник) проходили по 50-60 км - і нічого. Правда, пам'ятаю, один літній солдат йшов-йшов і раптом упав намертво - серце не витримало.

З хворобами серця в санбат не зверталися. Може бути, хтось і пробував, але я не зважився. У лютому 1943 р. у боях під Старою Русою пройшовши 50-100 метрів, доводилося або присісти на пеньок, притулитися до дерева, або просто посидіти на снігу. Під ліву лопатку немов утикалося шило - нестерпно кололо. Коли зупинявся, біль поступово проходив. Червоноармійці, які йшли зі мною, усе це бачили. Але ні мені, ні їм навіть не спала думка про медсанбат. От якби відірвало чи прострелило ногу, руку чи що-небудь ще, тоді, інша справа. Свій серцевий біль я "переходив".

Широке призначення машини потрібно довести!

З огляду на наближення комплексного налагодження УМШП, я постарався сконцентрувати всі роботи в себе у відділі. Конструювання і налагодження ПЗО (пристрій зв'язку з об'єктом) вів В.М.Єгипко, що працював у відділі і раніше (зараз доктор технічних наук), арифметичний пристрій налагоджував B.C.Каленчук, запам'ятовуючий пристрій вів спочатку В.Г.Пшеничний, потім І.Д.Войтович (зараз теж доктор технічних наук)⁸, вони вдвох допрацьовували його. Над структурною схемою всієї машини разом із мною працював А.Г.Кухарчук. Пристрій керування вела Л.О.Коритна⁹, пристрій живлення - Е.Г.Райчев.

Розробка пристроїв введення-виведення затримувалася. У цей час у наш ОЦ прийшов довідатися про можливість поступити на роботу д.т.н. Б.Б.Тимофєєв¹⁰ з Грузії. Глушкова не було, приймав його я і відразу запропонував очолити відділ пристроїв введення-виведення, передав йому частину співробітників свого відділу.

Увесь цей час я намагався обґрунтувати принципи побудови й основні параметри машини, виходячи з намічених застосувань.

Слово "намітив" не можна розуміти в буквальному значенні. Справа в тім, що, коли про створення машини стало відомо в країні, до нас в ОЦ АН УРСР стали приїжджати численні посланці з різних організацій для переговорів про її постачання. З'явилася можливість вибору. Однак це питання не було простим. По-перше, кожному "обраному" споживачу необхідно виготовити і поставити УМШП, вписати її в схему технологічного процесу. Я намагався відібрати найбільш "придатних" споживачів, на прикладі яких можна було довести універсальність УМШП. По-друге, доводилося піклуватися про те, щоб машина потрапила в умілі руки, - ми домагалися, щоб замовники надсилали своїх співробітників для попереднього навчання. По-третє, шукали замовників, здатних піти на великий госпдоговір і поставити хоча б частину транзисторів, діодів та інші радіодеталі, необхідні для виготовлення машин. Про широке впровадження УМШП можна було думати тільки при організації її серійного виробництва. У той час у країні були раднаргоспи, багато складних питань вирішувалося на місці, і мені повезло. Коли прийшов до керівника промислового відділу Київського раднаргоспу П.І.Кудину, розповів про УМШП, її застосування, численні запити і необхідність організувати серійне виробництво, він, подумавши, назвав мені завод "Радіоприлад", де директором був М.З.Котляревський.

Йти до директора заводу один я не зважився, попросив Віктора Михайловича. Пішли вдвох.

М.З.Котляревський, до нашої радості, без особливих розмов і пояснень погодився. Єдине, що його цікавило, - так це розміри машини. Оскільки завод випускав осцилографи, то ми порівняли УМШП із ними, сказавши, що машина в 5-6 разів більша за осцилограф. Директора ця відповідь задовольнила. Сказав, що підготує приміщення, набере монтажників і виділить, якщо знадобиться, людей для доробки документації на машину. Ми пішли дуже задоволені таким енергійним директором. Свою помилку - порівняння УМШП з осцилографами - я зрозумів пізніше.

Передати машину в серійне виробництво можна було, довівши універсальність її призначення, працездатність і наявність документації для серійного випуску.

Необхідно подумати про Державну комісію, її склад, голову. А головне - швидше закінчувати комплексне налагодження. Основні об'єкти контролю і керування, на прикладі яких можна було показати можливості УМШП, уже були намічені: бесемерівський конвертор на Дніпродзержинському металургійному заводі; карбонізаційна колона на Слов'янському содовому заводі; ділянка плазових робіт на Суднобудівному заводі імені 61 комунара в Миколаєві; клас для навчання курсантів у KBІPТУ (м.Київ).

На обраних об'єктах розгорталися роботи з алгоритмізації процесів, прив'язці УМШП до об'єктів, йшла підготовка кадрів, частина з яких працювала прямо в моєму відділі, беручи участь у налагодженні УМШП.

Бесемерівський конвертор було намічено за вказівкою В.М.Глушкова. Він побував у Дніпродзержинську з лекцією. Познайомився з завідувачем кафедрою автоматики Дніпродзержинського заводу-втузу К.С.Гаргером. Той вів роботи з визначення оптимального часу повалки конвертора. Фактично робота тільки починалася, сам бесемерівський процес відживав свій вік, але К.С.Гаргер зумів зацікавити Віктора Михайловича ідеєю прискорення плавок, можливістю використання для цієї цілі ЕОМ, і він загорівся цією ідеєю. Вирішив не чекати появи УМШП, а запропонував провести повалку з застосуванням ЕОМ "Киев", створеної у нас в ОЦ АН УРСР. Для стикування з датчиками на конверторі (а їх було всього 2) було вирішено виготовити й установити в цеху реєструючу цифрову установку РЦУ. Робити її В.М.Глушков доручив А.І.Нікітіну (тепер доктор наук). Керував цією роботою сам, але просив, щоб і я в ній брав участь.

Проведений у 1958 році дослід не виправдав надій, що покладалися на його. Постійно виходила з ладу лінія зв'язку, відмовляла ЕОМ "Киев", порушувалася робота РЦУ, не давали потрібних показань датчики. Для остаточного налагодження алгоритму довелося провести ще один дослід керування конвертором на відстані, коли запрацювала УМШП. Вона виявилася надійнішою за "Киев", але лінії зв'язку та РЦУ як і раніше підводили, ледь не зірвавши експеримент. Треба було везти машину в Дніпродзержинськ і там, на місці, завершувати обробку системи.

Другим об'єктом була карбонізаційна колона на Слов'янському содовому заводі. Відстань до нього була вдвічі більшою, але я все-таки умовив НІОХІМ провести дослід керування колоною на відстані. Спокушало те, що цей інститут мав точну алгоритмічну модель колони, і це могло сприяти успіху. Крім цього сам завод не квапився купувати машину, і удача в досліді могла підштовхнути вирішення цього питання.

Спрощений алгоритм керування підготував І.А.Янович - дуже здібний математик, що працював у мене у відділі. Дослід пройшов удало. Від НІОХІМ і заводу ми одержали акт про те, що керування за допомогою ЕОМ (була використана УМШП "Дніпро") дає ефект у кілька десятків тисяч карбованців4 за рік. Питання про покупку машини було відразу ж вирішено.

Третього споживача УМШП ми не шукали, він сам знайшов нас. У Київ приїхав і звернувся до нас Г.І.Мацкевич, що працював на Суднобудівному заводі імені 61 комунара в Миколаєві. Людина з цікавою долею. Під час Першої світової війни він потрапив у Францію і жив там до 1954 року, потім разом з родиною повернувся на батьківщину. Працював у плазовому цеху заводу, де готують креслення деталей корпуса судна для наступної вирізки з листів сталі. Захопився ідеєю економії сталевих листів шляхом застосування оптимальної розкладки деталей корпуса на листі сталі. Запропонував свою ідею як винахід. Нас просив стати співвиконавцями.

У моєму відділі працював В.І.Скурихін. Я залучив його до роботи з миколаївським винахідником. З'ясувалося, що пропоноване Г.І.Мацкевичем, - маленька частка того, що можна зробити на заводі за допомогою ЕОМ. Так, наприклад, плазові роботи, при яких було потрібно вичертити судокорпусні деталі на плазі - гладкій поверхні підлоги величезного залу, майже рівного за розмірами футбольному полю, можна було перенести в ЕОМ. Для цього потрібна була дуже велика робота математиків. У складі групи В.І.Скурихіна вони були, і він узявся за цю роботу. Я продовжував займатися автоматизацією розкладки деталей на листі сталі разом з Г.Я.Машбиц і продовжував керувати роботою в цілому. Треба було подбати про те, щоб на завод надійшла УМШП у максимальній модифікації, інакше її можливостей не вистачило б для плазових розрахунків.

Під час першої поїздки в Миколаїв з'ясувалося, що з заводом працює також Інститут автоматики (Київ). Керував роботами к.т.н. Г.А.Спину. Задача полягала в тому, щоб виготовити газорізальний верстат для вирізки судокорпусних деталей, який працює по програмі, записаній на магнітну стрічку. Ця задача "стикувалася" з нашими. Таким чином, з'явився задум створити комплексну автоматизовану систему підготовки і вирізки судокорпусних деталей. Вона одержала назву "Авангард" (за назвою газорізального верстату).

Робота зі створення класу навчання на базі ЕОМ у КВІРТУ готувалася без нашої участі. Там знайшлися кваліфіковані кадри, і від нас тільки чекали саму УМШП. Треба сказати, що підготовка серійного випуску УМШП вимагала величезної праці, наполегливості, подолання різного роду труднощів.

Визнання необхідності універсальної управляючої машини не прийшло само по собі. У той період усі захоплювалися тільки машинами спеціалізованими ("Сталь-1", "Сталь-2", бортові ЕОМ та ін.). Пам'ятаю, я підготував статтю "Управляюча машина широкого призначення". З журналу "Автоматика і телемеханіка", куди була послана стаття, її повернули, відзначивши, що питання не актуальне. Це було, якщо не помиляюся, у 1958 році, коли в одному з американських журналів з'явилася стаття про управляючу машину "РВ-300", головним достоїнством якої відзначалася її універсальність.

Дивна пропозиція

Перед новим 1960 роком Віктор Михайлович, повернувшись з Москви, де зустрічався зі своїм колишнім керівником по докторській дисертації А.Г.Курошем, дуже здивував мене, запропонувавши стати... директором замість себе:

- Курош говорить, що я розкидаюся, - сказав Віктор Михайлович. Щоб зосередитися на одному науковому напрямку, де я, дійсно, можу багато чого зробити, мені треба звільнитися від організаційних питань і весь вільний час присвячувати науковій праці.

Я відповів, що не можу прийняти цю пропозицію, але всю організаційну роботу візьму на себе. Так і зробив.

Віктор Михайлович і раніше поривався присвятити основний час подальшим теоретичним вишукуванням у топологічній алгебрі з метою закріпити і розвити фундаментальні результати на рівні чи вище світових досягнень. Про такий намір говорить збережена в його особистій справі доповідна записка на ім'я директора Інституту математики АН УРСР Б.В.Гнєденко, де він просить звільнити його від завідування лабораторією обчислювальної техніки і призначити старшим науковим співробітником для того, щоб зосередитися, головним чином, на наукових дослідженнях.

Однак, наміри Віктора Михайловича позбутися від адміністративної роботи, особливо після обрання його членом-кореспондентом, а в 1961 році академіком АН УРСР змінилися. Я відчув це ще на початку 1961 року, коли Б.В.Гнєденко та К.О.Шкабара підняли питання про створення на додаток до ОЦ АН УРСР інституту з проблем кібернетики. Віктор Михайлович домігся іншого рішення цього питання - на базі ОЦ АН УРСР було створено Інститут кібернетики АН УРСР, і він став його директором. Боротьба між Б.В.Гнєденко і В.М.Глушковим була дуже гострою. Тоді я був дуже зайнятий роботою по створенню УМШП "Дніпро" і в ній не брав участі. Проте відгуки про це доходили до мене. Запам'ятався різкий коментар Віктора Михайловича:

- Якщо Борис Володимирович буде наполягати на своїй пропозиції, я привселюдно скажу, що він нічого не розуміє в кібернетиці!

У результаті Б.В.Гнєденко переїхав до Москви. (К.О.Шкабара, розроблювач пристроїв керування "МЭСМ", ще при організації ОЦ АН УРСР не пройшла по конкурсу на посаду старшого наукового співробітника і перейшла на роботу в інститут М.М.Амосова.)

У 1961 році мали відбутися вибори нового президента замість академіка, що пішов з цієї посади, О.В.Палладіна. Згадувалися кілька кандидатур, у тому числі Бориса Євгеновича Патона і Віктора Михайловича Глушкова, який став відомим та подавав великі надії, молодим талановитим ученим, що вже проявив себе при організації ОЦ АН УРСР. Я не пам'ятаю привід, по якому ми обоє були тоді у відділі науки ЦК КПУ. Потім я пішов, а Віктора Михайловича попросили залишитися. З будинку ми вийшли разом. Вікторові Михайловичу, очевидно, захотілося поділитися почутим у відділі науки.

- А Патон вузький для Академії! - раптом сказав він мені.

Про що ми говорили далі, я не пам'ятаю. Завершувалася робота з УМШП "Дніпро" і на все інше в мене просто бракувало часу. У лютому 1962 року Б.Є.Патона обрали президентом, а Віктора Михайловича віце-президентом АН УРСР. Незабаром обрали Віктора Михайловича академіком АН СРСР. Його мрія звільнитися від адміністративної роботи сама собою відпала.

Віддаю "борги"

9 грудня 1988 р. Згадую грудень 1942 року, коли в складі 55-ї стрілецької дивізії знаходився під Горбами. Так називалося село, якого не було - його фашисти зрівняли з землею. Стояли жахливі 30-40 градусні морози. Нашу дивізію кинули в прорив на "горлі" напівоточеної 16-ї німецької армії, щоб разом з іншими частинами перерізати "Рамушевський коридор" і оточити фриців. Німці використовували проти нас всю артилерію, що знаходилася в півкільці і яка могла дістати до Горбів. Після нальотів земля чорніла, немов сніг з полів знімали могутнім шкребком. Тільки наша батарея відкривала вогонь, як майже відразу йшов відповідний. Для знарядь рили глибокі окопи в землі, накривали подвійним, потрійним накатом з колод. На передовій було ще важче - мерзла земля не піддавалася солдатській лопатці, та й як рити, коли всього видно, ліс майже зметено ураганним вогнем. Учора мені лікарі сказали - при морозі більше десяти градусів на вулицю не виходити, можливий спазм судин, тоді буде зле. А в ті дні під Горбами мої судини та й серце витримали не тільки лютий мороз - укриття від нього не було, хіба що на 2-3 години в землянку заберешся, - але і той пекельний обстріл, що усім, хто живий залишився, - запам'ятався назавжди.

І мороз, і обстріл запам'ятали, напевно, і серце і судини. От і віддаю борги.

Перша в Радянському Союзі

Утім, я відволікся. Проти УМШП теж йшла війна, тільки безкровна. З одного боку - бюрократична, з іншого боку - від небажання зрозуміти і підтримати прогресивну розробку. Та й працювати доводилося по-фронтовому, - тривале комплексне налагодження вели цілодобово.

Я приходив на роботу о восьмій ранку, годину-півтори займався замдиректорськими справами - читав, складав і підписував різні "папери", інший денний час йшов на організацію справ по УМШП. Повертався додому не раніше дванадцятої ночі. Перед виходом знову переглядав пошту, що нагромадилася. І так щодня, за винятком відряджень, протягом усіх трьох із зайвим років, поки створювалася УМШП.

Дуже важко було працювати з заводчанами.

Коли отримали з заводу першу виготовлену там машину, нас охопив жах. Це було збіговисько деталей - і тільки. Усі численні паяні з'єднання - а їх було понад 100 тисяч, - були виконані самим огидним чином і постійно відмовляли. Контакти в розніманнях - а їх було теж чимало (близько 30 тисяч) - постійно порушувалися. Налагодити таку машину було просто неможливо. Що ж з'ясувалося після відвідування цеху, де збирали УМШП?

Директор заводу, почувши лише те, що машина в 6 разів більше осцилографа, набрав хлопчиків та дівчаток, які тільки закінчили школу, посадив їх на робочі місця в тільки обладнаному приміщенні, озброїв паяльниками, і от вони-то і почали "паяти" елементи машини (пайки хвилею ще не було) і ламати рознімання необережним поводженням.

Оскільки термін установки першої УМШП у бесемерівському цеху наближався, довелося перепаяти практично всю машину, замінити багато рознімань, і тоді налагодження пішло.

Пам'ятаю, у ті важкі дні я зібрав усіх, хто міг допомогти, і сказав: - Розумію, що робота дуже нелегка. Але на фронті було важче. Повірте мені: ви ж не гірше фронтовиків!

Я звертався до молодих - більшості було 23-25 років; мені виповнилося 35, я був на 10 років старше - два довоєнних роки служби в армії, плюс-участь у війні, що додала відповідальності і самостійності.

Мої слова вплинули: співробітники працювали не щадячи сил (А.Г.Кухарчук, B.C.Каленчук, Л.О.Коритна, В.Г.Пшеничний, І.Д.Войтович та ін.).

Приймати машину приїхала Держкомісія на чолі з академіком А.А.Дородніциним. До неї були включені і представники заводу.

Почався прогін машини на час, потім випробування на нагрівання, на працездатність при заміні елементів, розв'язувались задачі, запропоновані членами комісії, постійно йшли тести на справність пристроїв і машини в цілому. Випробування велися вдень і вночі протягом тижня. Заводчани улаштували дійсну змову при прийманні документації. Хоча остання готувалася за участю заводських конструкторів, представник заводу Л.П.Пасеков написав особливу думку про те, що частину документів треба переробити.

9 грудня 1961 року акт приймання Державною комісією УМШП "Дніпро" був підписаний. Комісія прийняла УМШП із високою оцінкою, відзначила, що це перша в Союзі напівпровідникова управляюча машина і що необхідно провести через рік її друге випробування безпосередньо на місцях застосувань.

"Хто у нас директор?"

Весь останній рік я працював дуже напружено - удень справи пов'язані з налагодженням і здачею Державній комісії УМШП "Дніпро", увечері - перегляд пошти, що надійшла. Трохи зупинився тільки коли був підписаний акт.

Щоб відправити академіка А.О.Дородніцина на вокзал, знадобився автомобіль, і я розпорядився, щоб використовувати єдину в нас легкову машину, що забезпечує В.М.Глушкова, тим більше, що в Києві його в цей час не було. Наступного дня до мене зайшла Валентина Михайлівна, дружина Віктора Михайловича. Я не пам'ятаю причину її відвідування - і вона і Віктор Михайлович у ті роки не раз бували в мене вдома. Ще повний вражень від багатоденної роботи Держкомісії, я поділився з нею своїми переживаннями, згадав, що відвіз А.О.Дородніцина на вокзал на машині Віктора Михайловича. Потім розповів, що був у відділі Віктора Михайловича і побачив, що відповідальний за розробку цифрового формульного обчислювача, задуманого Віктором Михайловичем, інженер Олександр Михайлович Мялковський, здається, не справляється з дорученим завданням. Закінчуючи розмову, попросив Валентину Михайлівну:

- Передайте Вікторові Михайловичу - треба щось робити з Мялковським, він завалить роботу!

Наступного дня мене викликав Віктор Михайлович. Я подумав, що мова йтиме про підписаний позавчора акт і захопив його із собою. Замість цього почув:

- Борис Миколайович, яке право Ви мали взяти мою машину? Я розгубився, не знав, що відповісти.

- Мене запитують, - продовжував Віктор Михайлович, - хто у нас директор?

Я не став нагадувати про узяте мною рік назад зобов'язання зняти з Віктора Михайловича організаційну роботу, що заважає йому, промовчав про акт - було вже не до того. Те, що я почув, зачепило мене до глибини душі.

- Мені цілком достатньо посади керівника відділу, - сказав я. - Прошу звільнити мене від обов'язків заступника директора!

Я не став з'ясовувати у Віктора Михайловича чому він так вчинив. Усі переживання залишив у собі. Переніс зі свого замдиректорського кабінету, що був напроти кабінету директора, свої записи і книги у велику загальну кімнату, у якій розташовувалися співробітники мого відділу. Поставив собі стіл і з ранку до ночі продовжував працювати, начебто нічого не трапилося, хоча змінилося багато чого. Зустрічі в домашній обстановці припинилися, зникли довірчі відносини. І лише майже двадцять років потому в якомусь пориві відвертості Віктор Михайлович сам дав мені пояснення своєму поводженню і тоді і в наступні роки. Але про це потім.

У лютому 1962 р. я був звільнений від посади заступника директора з наукової роботи і залишився завідувачем відділу управляючих машин. Замість мене заступником В.М.Глушкова був призначений Б.Б.Тимофєєв. До цього часу, ще до призначення Б.Б.Тимофєєва, я уклав великий договір (на 1 млн. карбованців ) з МІНПРИЛАДом про розробку нової управляючої машини "Дніпро-2". Я розраховував, що ця машина прийде на зміну УМШП "Дніпро". Після розмови з Віктором Михайловичем усе докорінно змінилося. Виконання договору він доручив Б.Б.Тимофєєву. В.М.Глушков став науковим керівником по розробці "Дніпро-2". Конструювання машини стало здійснюватися прямо на заводі ОУМ, де починався випуск УМШП "Дніпро". Головним конструктором "Дніпро-2" було призначено А.Г.Кухарчука, що приймав раніше активну участь у розробці УМШП "Дніпро".

Після того як залишив посаду заступника директора ОЦ АН УРСР з наукової роботи в мене почалися дуже сильні приступи сечокам'яної хвороби. Під час одного з них відбулася важка розмова з А.Г.Кухарчуком. Я лежав у ліжку, ледь переносячи біль, а Анатолій Григорович, сидячи поруч, став обвинувачувати мене в промахах у роботі при конструюванні УМШП "Дніпро". Не пам'ятаю, заперечував я йому чи погоджувався, мені було не до того. У всякому разі, я сказав, що він може піти з нашого відділу разом зі співробітниками його групи. Багато років у мене залишався гіркий осад від цієї зустрічі. Що стосується обвинувачень А.Г.Кухарчука, то вони були незабаром зняті. Коли в 1963 р. В.М.Глушков запропонував роботу з УМШП "Дніпро" висунути на Ленінську премію, була створена комісія в складі представників партбюро і дирекції, і вона, оцінивши роботу кожного, представленого до премії, чітко визначила, що мій внесок у роботу мав вирішальне значення. Що стосується комплексу "Дніпро-2", то на її створення затрачено п'ять років, машина була випущена малою серією і, як говориться, "погоди не зробила". Замість мого наміру створити машину на зміну УМШП "Дніпро", розроблювачі "Дніпро-2" захопилися нарощуванням можливостей машини, і вона вийшла з класу управляючих машин.

Цікаво відзначити, що фахівці Москви й інших міст, посилаючи ділову пошту, ще кілька років, зверталися до мене як до заступника директора. Цим я хочу сказати, що за кілька років роботи на цій посаді, а, головне, через успішні та багатопланові роботи зі створення і впровадження "Дніпро", дослідження інституту в цій галузі стали широковідомі, одержали визнання в багатьох організаціях країни.

Важкий рік

Рекомендація Держкомісії для серійного виробництва УМШП "Дніпро" була дана. Проте, справи з виготовленням перших зразків УМШП на заводі йшли геть погано. Технологія виготовлення як і раніше залишалася дуже недосконалою. До наших вимог і порад заводчани ставилися абияк.

Років через п'ять після цього найтяжчого року, пов'язаного і з моїми переживаннями і з тим, що мені доводилося майже постійно бувати в цеху заводу, де йшла підготовка до серійного випуску УМШП, я, приїхавши зі Швеції, де робив доповідь на симпозіумі ІФАК-ІФІП по застосуванню ЕОМ для керування в промисловості, зустрів головного технолога заводу тієї пори - В.А.Згурского (пізніше він став директором заводу, а потім мером Києва).

Він запитав мене:

- Борисе Миколайовичу, що це Ви смутний такий?

- У США й Англії обчислювальну техніку упроваджують уже ті, кому вона потрібна, а в нас... - я махнув рукою.

- Повинний Вам покаятися, - сказав Валентин Арсентійович, - коли Ви передали заводу документацію на УМШП для її серійного випуску - я робив все можливе, щоб машина не пішла у виробництво!

Я здивовано глянув на головного технолога.

- А тепер готовий стати перед Вами на коліна, - продовжував він, - щоб просити допомогти установити УМШП у гальванічному цеху і створити на її базі систему керування гальванічними автоматами. Я зрозумів, що це дуже перспективно!

Його проханню я надзвичайно зрадів: виходить, наші споживачі обчислювальної техніки усвідомили її можливості, а раз так - усе піде на лад і в нас, а не тільки в США, Англії й інших розвинених капіталістичних країнах!

Після цієї розмови стало ясно, чому "впровадження" у серійне виробництво УМШП йшло так важко!

По наївності я ще продовжував думати, що все нове, прогресивне повинно відразу ж знаходити підтримку, що про опір технічному прогресу пишуть тільки в книгах.

Нарешті були виготовлені, налагоджені зразки УМШП, які треба було ставити на промислових об'єктах, щоб на місцях застосувань довести їхню працездатність і універсальність.

Ці зразки купувалися в напівналагодженому вигляді, комплексне налагодження виконувалося розроблювачами мого відділу з залученням співробітників підприємств, куди поставлялися машини.

На підприємствах на повний хід йшла підготовка до використання УМШП. Мені все-таки удалося швидко і якісно розгорнути роботи.

Довелося зробити перерву в записах - викликали на тренувальну ходьбу. Повернувся з маленькою, але дуже важливою "перемогою", - після двох невдалих спроб у попередні дні сьогодні я нормально пройшов 1300 метрів і тепер можу кожний наступний день додавати ще по 50. Перед початком ходьби пульс був 100, наприкінці - 85. Тиск 120/80. Попереду - подальше налагодження мого людського організму.

Мільйон карбованців від Ради міністрів України

З налагодженням серійних УМШП "Дніпро" ми справилися. Машини виконувалися за госпдоговорами з підприємствами як частина намічуваних систем. Але в оцінці витрат міцно прорахувалися. Точніше - не очікували, що завод виставить таку високу ціну за виготовлення машин. Госпдоговірних коштів для оплати всіх зразків не вистачило. Завод вимагав виконання зобов'язань, відправив сердитий лист в Академію наук і міськом партії про те, що ми поставили виробництво у важке положення, погрожував припинити випуск нової серії для нових замовників, яких уже було достатньо.

Що було робити? Віктор Михайлович стояв осторонь, - договори укладав не він, а я.

Вихід усе-таки був знайдений. У відділі вже рік працював Є.Є.Джунковський. До цього він працював у фінансовому відділі Держплану УРСР. Зараз уже не пам'ятаю, йому чи мені спало на думку запросити до нас і розповісти про УМШП, її застосування начальника фінансового відділу Держплана. Той погодився і виявився людиною дуже розумною, а, може, скорив наш молодий ентузіазм, - так чи інакше, було винесено рішення Ради міністрів України дати нам для виконання робіт один мільйон карбованців!

Були врятовані справа, і особисто я, тому що в іншому випадку загинуло б улюблене дітище, у яке вклав стільки сил!

Почалася кропітка, як правило, цілодобова робота на місцях установки УМШП.

У Дніпродзержинську зібрався непоганий колектив на чолі з інженером Л.М.Трубициним. Трохи пізніше був прийнятий на роботу В.П.Боюн, який мав практичні навички налагодження радіоапаратури, отримані в армії (зараз він мій заступник у відділі¹¹, захистив докторську дисертацію).

Продовжували роботу К.С.Гаргер і його група, а також з нашої сторони, А.І.Нікітін, які готували вимірювальні прилади й алгоритм керування повалкою конвертора.

На Миколаївському суднобудівному заводі велику роботу проводили В.І.Скурихін¹² і його група (В.Г.Тюпа, Ю.І.Оприско й ін.). Продовжувала мучитися над алгоритмом розкладки Г.Я.Машбиц, машину налагоджував Ю.Л.Соколовський з помічниками. Дирекція заводу, на відміну від підприємства в Дніпродзержинську, усіма силами намагалася підтримати роботу, активно підключала своїх співробітників до переходу від креслення деталей корпуса судна на плазі до розрахунку контурів деталей на ЕОМ з видачею перфострічки для верстата з програмним керуванням "Авангард".

На Слов'янському содовому заводі разом з технологами НІОХІМ працював мій аспірант В.І.Грубов.

З огляду на те, що до цього часу відділ узяв на себе ще ряд робіт, сил наших явно не вистачало. Нерідко справи йшли по прислів'ю: "ніс витягла, хвіст загруз" і т.д.

З нових цікавих робіт варто згадати створювану в Подлипках під Москвою, в організації, де працював С.П.Корольов, систему автоматизації процесів виміру при продувці виробів в аеродинамічних трубах. Аналогічна робота розгорталася в ЦАГІ , але без нашої участі. Її керівник А.Д.Смирнов розраховував створити систему силами свого відділу, від нас було потрібно лише постачання УМШП.

Пізніше, коли машина пішла в серію, пропозиції про проведення спільних робіт посипалися, як з рогу достатку. Однак нам доводилося обмежуватися порадами, консультаціями. Крім того, я організував семінар по управляючим машинам і системам, який незабаром набув значення всесоюзного, користувався дуже великою популярністю - на нього з'їжджалися представники десятків міст, сотень організацій. Як результат роботи семінару з'явився журнал "Управляючі системи і машини".

Останнє випробування

Наступила черга нового - останнього випробування УМШП, безпосередньо на місцях користування. Приймання проводила та ж Державна комісія під головуванням академіка А.О.Дородніцина. На роботу комісії виділялося п'ять днів - з 15 по 20 квітня 1963 року. Комісія вирішила випробувати дві системи - у Дніпродзержинську і Миколаєві. Подробиць поїздок і випробувань не пам'ятаю. Вони пройшли дуже успішно. Запам'яталася одна важлива обставина. При зустрічі комісії з директором на металургійному заводі в Дніпродзержинську, він не виявив абсолютно ніякого інтересу до системи, яка здавалась. Йому було зовсім нецікаво слухати слова А.О.Дородніцина про можливість розвитку робіт з використання управляючих машин на заводі. Він позіхав, усім видом даючи зрозуміти, що все це заводу абсолютно ні до чого і він ледь терпить нав'язливого академіка.

У Миколаєві усе було навпаки. Головний інженер підприємства Іванов не залишав комісію ні на хвилину. З гордістю показував, що зроблено і яку велику користь принесло заводу використання ЕОМ. Чітко обрисував перспективу, що буквально заворожувала.

Пам'ятаю, тоді мені подумалося: от чому роботи в Дніпродзержинську розгорталися так важко, а в Миколаєві йшли, як по маслу. І згодом це дуже позначалося. У Миколаєві незабаром був створений могутній ОЦ Міністерства суднобудування, що став забезпечувати суднобудівні заводи галузі, розташовані в Україні. У Дніпродзержинську в цілому ряді цехів (доменний, прокатний та ін.) ставилися ЕОМ, створювалися системи, але розгорталися вони повільно і працювали погано.

Що стосується системи керування повалкою бесемерівського конвертора, то її сумна доля була вирішена із самого початку. Справа в тім, що система давала ефект лише на одиничній повалці. Дійсно, заощаджувалися 1-3 хвилини. Здавалося, якщо вся плавка (продувка) у конверторі займає п'ятнадцять хвилин, можна збільшити кількість сталі, виплавленої за зміну. Але все не так просто. Бесемерівський процес у цьому цеху запускав ще відомий металург Грум Гржимайло. І з того часу цех, практично, не реконструювався. При мені не раз майстри говорили, якби засновник цеху побачив, що робиться в ньому зараз, він перевернувся б у труні... Часто, після повалки конвертора і зливу сталі, новий цикл по самих різних причинах затримувався. Аналіз сталі на зміст вуглецю проводився дідівським методом, який займав багато часу, що також подовжувало час плавки, при надлишку вуглецю доводилося робити "додувку". Датчики, розроблені К.С.Гаргером, тільки побічно показували зміст вуглецю в сталі.

У бесемерівському цеху УМШП працювала кілька років. Були удосконалені датчики, алгоритми, відремонтовано приміщення, де була встановлена машина, але невпорядкованість і занедбаність технологічного процесу не дозволили одержати належного ефекту. Надалі, за моїми відомостями, цех був кардинально реконструйований. Позитивною стороною роботи було те, що ми, розроблювачі обчислювальної техніки, відчули - для цехових умов потрібні дуже надійні машини. Слід зазначити і те, що на заводі з'явилися фахівці з обслуговування обчислювальної техніки, що сприяло розвитку робіт з її застосування в інших цехах заводу.

Про розгортання робіт на суднобудівному заводі в Миколаєві я вже писав. Велика заслуга в цьому належить В.І. Скурихіну і Ю.І. Оприско. Останній став жителем Миколаєва, очолив організований там ОЦ Міністерства суднобудування.

На Слов'янському содовому заводі справи йшли зі змінним успіхом. У підсумку НІОХІМ перевів УМШП у режим цифрового регулятора. Мій аспірант В.І. Грубов, приїхавши зі Слов'янська, сказав мені:

- Ходив по заводу й оглядався, як би хто каменем у спину не запустив (він був учасником робіт з НІОХІМ). Карбоколона тепер керується машиною, апаратникам нема чого робити, залишилися без роботи, от і зляться.

В Подлипках система автоматизації випробувань в аеродинамічній трубі була створена досить швидко і працювала ефективно. Через два чи три роки вона була істотно модернізована. Від нас брали участь В.Єгипко, В.Александров, А.Мизернюк, О.Палагін та ін., від Подлипок - Л. Прошлецов.

Невиліковна рана

15 грудня 1988 р. Сьогодні приїде Коля (молодший син) і повезе мене додому після 106 днів лікування. Так надовго я ще жодного разу не відлучався від своєї родини.

45 років тому в цей день загинув Лев - Лев Миколайович Малиновський, мій старший брат. Він був танкістом, командиром Т-34. Це - страшна на війні посада. Мабуть, найважча. Танки йшли перед. Їх бомбила авіація, підбивали знаряддя, калічили протитанкові міни. Втрати в танкістів у дні великих боїв були більше, ніж у піхоті. Часто вони гинули заживо спалені прямо в танку - вибратися з миттєво охопленої вогнем машини допомагало лише чудо.

Від кожного пострілу танкової гармати простір усередині танка заповнювався пороховим гаром. Від удару болванок по броні її внутрішнє покриття відколювалося й осколки уражали екіпаж. Звуки пострілів били молотом по голові.

Батьки повідомили мені про похоронку на Льову через 4 місяці.

"Невиліковна рана кровоточить" - писав батько мені на фронт. У мене вона кровоточить дотепер. Я дуже любив брата - він був весь у батька: майже 2-метрового зросту, добрий до нескінченності, майстер на всі руки. Скільки разів захищав він мене в хлоп'яцтві, коли справа доходила до бійки. Загинув, проживши 24 роки і 13 днів. Говорять, діти, схожі на батьків - нещасливі. Так і вийшло. В мені більше материнських рис. Батьківські проступають зараз, згодом.

Батько і мати любили і берегли один одного, дуже любили нас, дітей. Доля обійшлася з ними жорстоко. Первісток Костя помер від скарлатини, не проживши 2-х років. Наступний син - Лев - загинув на війні. Олена, що народилася після мене, закінчила інститут у важкі роки війни, захистила через кілька років кандидатську дисертацію, померла мученицькою смертю на руках у матері в лютому 1958 року від саркоми грудини. Пішла з життя за місяць. Зберігся зошит, де вона писала те, що хотіла сказати тату, мамі, мені. Говорити не могла.

Батько з матір'ю про мене в ті військові роки багато думали, переживали. У той же час батько (ще до загибелі Лева) дуже пишався тим, що Лева нагородили, натякав у листах, що мені пора отримати орден. Але ж якби наша родина в 1936 році не переїхала з Родников в Іваново, доля батька і наша могла круто змінитися: багатьох учителів - товаришів батька по Родниковській школі - у 1937 заарештували, заслали, розстріляли. Чи був його переїзд в Іваново свідомим кроком? Не думаю. Просто він думав про нас, дітей, яким незабаром треба було вступати до інституту. У Родниках, крім шкіл, навчальних закладів не було.

В Іваново його врятувала випадкова зустріч зі своїм колишнім учнем. За рік до смерті він розповів мені, що відразу після переїзду його викликали в КДБ. Чоловік, до якого він прийшов, подивившись на нього, запитав: "Миколо Васильович, це Ви?" - і тихо додав: "Йдіть додому і нікому не говоріть, що були в мене!". Колишній учень мав мужність врятувати свого вчителя!

15 лютого 1989 р. Уже два місяці я дома і не веду записів. Звикаю до людського життя - дома, на вулиці, на роботі. Процес відновлення дуже повільний. "Потрібна найсуворіша поступовість", - сказав зустрівши мене на вулиці М.М.Амосов. Не так просто протистояти слабкості тіла. Іноді ставало огидно до межі. Здавалося - вже і не викараскаюсь. Допомогли дружина, діти - своєю вірою в мене, своєю любов'ю, уважним ставленням. Радували листи однополчан, - усі вони як один писали: тримайся, не здавайся, ти ж можеш узяти себе в руки, побороти хворобу. Коли став з'являтися на роботі - теж відчув підтримку, розуміння, прагнення всіляко допомогти.

Виходить, треба поправлятися будь-що!

Справи із серійним випуском УМШП після приймання її Держкомісією пішли краще. Директор заводу М.З.Котляревський прийняв усі заходи до того, щоб технологія виготовлення покращилася. Цех запрацював на повну силу. Споживачі брали машини нарозхват. Виступаючи на міському партійному активі, який вела секретар КПУ(б) О.І.Іващенко, В.М.Глушков захоплююче розповів про те, що може дати обчислювальна техніка промисловості, і поскаржився, що УМШП випускається малою кількістю. Це було почуто. У період раднаргоспів вирішувати господарські питання республіці було легше. Котляревському було дано завдання побудувати завод обчислювальної управляючої техніки (ОУМ). Безпрецедентна енергія цієї людини зробила свою справу: за короткий термін (3 роки) завод було побудовано і став випускати "Дніпро". Так "охрестила" Ольга Іллівна Іващенко нашу УМШП.

Після того, як я пішов з посади заступника директора, я продовжував завідувати відділом управляючих машин. Можливості розвивати дослідження різко звузилися. Головне - зменшився зв'язок із зовнішнім світом. Листи, пропозиції про проведення нових робіт, попадали тепер не до мене, а до нового заступника Б.Б.Тимофєєва. У свій час я приймав його на роботу. Ставши заступником директора, маючи наочний урок, він намагався робити все так, щоб не викликати невдоволення Віктора Михайловича. Проте, при організації Інституту кібернетики в 1962 р., заступником директора з науки став А.О.Стогній, а Б.Б.Тимофєєв став директором Інституту автоматики Держплана УРСР.

Організований мною в 1962 р. всесоюзний семінар "Управляючі машини і системи" проводився щорічно і неухильно залучав зростаючу кількість організацій, що застосовували або збирались застосовувати управляючі машини, першочергово УМШП "Дніпро" у системах керування технологічними процесами і складними експериментами. В 1968 і 1969 р. у семінарах брали участь близько 200 наукових, проектно-конструкторських і промислових підприємств із більшості республік колишнього Радянського Союзу. Тематика семінарів включала близько 100 доповідей, і вони суттєво сприяли координації проведених робіт і обміну досвідом у цій важливій галузі. Праці семінару видавалися і розсилалися учасникам.

Стосовно Віктора Михайловича я намагався поводитися так, начебто нічого не трапилося і робив усе можливе, щоб роботи з застосування УМШП "Дніпро" у промисловості, йшли успішно.

Докторська дисертація

Наприкінці 1962 року Віктор Михайлович запропонував мені підготувати дисертацію на здобуття ученого ступеня доктора технічних наук по сукупності виконаних і опублікованих робіт, зв'язаних зі створенням і застосуванням УМШП "Дніпро". Я вирішив доповнити розміщені в різних журналах мої статті книгою. Вона вийшла через рік за назвою "Цифрові управляючі машини й автоматизація виробництва". Рецензія на книгу була написана В.М.Глушковим.

Два фрагменти з неї (перші й останні абзаци рецензії) я вирішив помістити, оскільки в них він відзначає мою роль у створенні УМШП "Дніпро" і дає оцінку книги.

"...Монографія являє собою першу у вітчизняній літературі спробу систематизувати матеріал в області універсальних управляючих електронних цифрових машин і їх застосування для автоматизації виробничих процесів.

У монографії узагальнюється великий досвід, отриманий колективом Інституту кібернетики АН УРСР у процесі створення управляючої машини широкого призначення УМШП "Дніпро" і автоматизації на її основі ряду процесів у металургії, хімії та машинобудуванні.

В усіх цих роботах автор монографії брав діяльну участь, будучи керівником самих відповідальних ділянок роботи.

...Актуальність і наукова значимість матеріалу, що міститься в книзі, настільки велика, що її, безумовно, варто опублікувати і якомога швидше, оскільки це може надати велику допомогу в справі автоматизації нашого народного господарства і впровадження управляючих машин.

Тому мені здається, варто піти на негайну публікацію книги, не вимагаючи від автора переробок для усунення зазначених недоліків, тому що подібні переробки сильно затягли б видання, що при нинішніх темпах розвитку технічної кібернетики було б украй небажано.

Окремі дрібні недоліки типу описок і недомовленостей, що є в книзі, повинні бути усунуті в процесі її редагування."

Інша частина рецензії присвячена короткому викладу змісту книги - загальним принципам побудови управляючих машин, характеристиці закордонної техніки, опису УМШП "Дніпро", особливостям алгоритмізації виробничих процесів, трьом прикладам застосування машини в системах керування промислового призначення.

Кілька фрагментів з реферату моєї докторської дисертації "Розробка, дослідження і впровадження в промисловість цифрової управляючої машини широкого призначення УМШП "Дніпро" наводяться в Додатку 1.

Захист дисертації відбувся в січні 1964 року.

Зі стенограми засідання ради:

"Голова: Слово надається академіку Глушкову Віктору Михайловичу,

Академік Глушков: Тут у відклику професора Темникова підкреслювалася моя заслуга в розробці машини. Тому я хочу насамперед сказати, що, хоча формально ми вдвох з Борисом Миколайовичем керували цією темою, але фактично дев'ять десятих (якщо не більше) роботи, особливо на заключному етапі, виконане Борисом Миколайовичем. Тому все те гарне, що тут говориться на адресу машини УМШП, можна з повним правом приписати насамперед йому.

...Кібернетика починається там, де закінчуються розмови і починається справа.

...У цьому змісті робота Б.М.Малиновського в дуже великому ступені сприяє тому, щоб кібернетика, дійсно, стала на службу нашому народному господарству, на службу нашому народу.

Недарма ми тут заслухали 43 відгуки організацій. Люди в самих різних кінцях країни цікавляться цією роботою, використовують так чи інакше ці ідеї, саму машину. Робота ця має ще те значення, що вона викликала до життя дуже велику кількість нових розробок. У 1957 році, коли розробка починалася, було дуже багато скепсису з цього приводу. Завжди навіть дуже гарну ідею спочатку легко погубити, - а скептиків було хоч відбавляй.

...Те, що довели все-таки справу до кінця і впровадили машину у виробництво, - це дуже велика заслуга.

...На самому початку, коли така розробка була розпочата, говорили, що тут порівняно невеликий колектив, що не має - за невеликим винятком - досвіду в проектуванні електронних обчислювальних машин, і він просто не здатний справитися з такою задачею. Указували на приклади різних організацій, де створенням машин займалися колективи в півтори-дві тисячі чоловік, де малися могутні підсобні підприємства і т.д. І проте, ця робота була виконана порівняно маленьким колективом.

Якби тут привласнювалося звання не тільки доктора технічних наук, а, скажемо Героя Соціалістичної Праці, за це можна було б сміливо голосувати, тому що лише при крайній напрузі сил можна виконати такий величезний обсяг роботи. Щоб люди, далекі від обчислювальної техніки, могли собі це уявити, можна сказати, що одних креслень більше по вазі, ніж важить сама машина. Це колосальний обсяг роботи. З цього матеріалу можна було б викроїти ще не одну докторську і кандидатську дисертації.

І я думаю, що висловлю загальну думку, якщо на закінчення скажу: поза всяким сумнівом, така робота, як ця, величезна по своєму народногосподарському значенню, важлива і дуже глибока по своєму науковому рівню і разом з тим вимагала, дійсно, колосальних зусиль і напруги, заслуговує самої високої оцінки у всіх відносинах, зокрема - присудження її автору і керівнику ученого ступеня доктора технічних наук."

Випередили час

Через кілька місяців після захисту (але ВАК ще не закінчив розгляд моєї справи), коли здавалося взаємини, що склалися в перші роки роботи з Віктором Михайловичем відновилися, він раптом запропонував висунути колектив співробітників інституту, що брали участь у створенні "Дніпро", на Ленінську премію (В.М.Глушков, Б.М.Малиновський, Г.О.Михайлов, М.М.Павлов, А.Г.Кухарчук, Ф.Н.Зиков, І.Д.Войтович та ін.). Г.О.Михайлов, М.М.Павлов і я сказали Вікторові Михайловичу, що представляти роботу по "Дніпро" до премії передчасно, треба узагальнити досвід застосування машини. (До того ж на Ленінську премію з ініціативи академіка А.О.Дородніцина був висунутий цикл робіт з теорії цифрових автоматів В.М.Глушкова, і ми вважали, що дві премії від інституту не пройдуть.) Але він категорично заперечив, навіть розсердився.

- Я вважав Вас друзями, - сказав він. - Але якщо Ви проти моєї пропозиції, то я буду для Вас тільки директором!

Коли матеріали по премії були нами підготовлені, Віктор Михайлович додав до них записку на адресу Комітету з Ленінських премій, відзначивши, що він висувається по двох роботах, але вважає, що його внесок у теорію цифрових автоматів більш суттєвий, тому просить зняти свою кандидатуру з числа претендентів на другу премію. Під час обговорення на Комітеті академік А.О.Дородніцин, щоб підтримати В.М.Глушкова, послався на записку і підкреслив, що він висувався по двох роботах.

Ленінська премія була присуджена тільки В.М.Глушкову (1964 рік). Ми поздоровили Віктора Михайловича з високою нагородою. У свою чергу, розраховували, що через рік накопичений досвід використання "Дніпро" на різних підприємствах і успішний серійний випуск машини, дозволить повторити подання роботи на Ленінську премію. Для цього до складу колективу розроблювачів були включені співробітники Київського заводу обчислювальних і управляючих машин, що брали участь в освоєнні серійного випуску і модернізації машини. Віктора Михайловича в списку претендентів на премію, природно, не було, але він підтримав повторне висування роботи.

Публікація в "Известиях" списку робіт, представлених до премії, у тому числі нашої, вселила надію, але радуватися було рано.

На лихо, Комітет з Ленінських премій направив матеріали по УМШП "Дніпро" на рецензію фахівцю з аналогових обчислювальних машин, затятому супротивнику цифрової техніки (зараз він живе в США, прізвища називати не буду, справа минула).

Одержавши "розгромний" відгук, Комітет відхилив роботу і цього разу. Років через вісім-десять після цих подій М.В.Келдиш, що очолював Комітет з Ленінських премій у 1960-і роки, сказав В.М.Глушкову:

- Тоді ми не зрозуміли значення проробленої Вашим інститутом роботи. Ви випередили час.¹³

Думаю, що М.В.Келдиш був правий. Створена пізніше в Ленінграді управляюча машина "УМ-1 НХ" одержала Державну премію, хоча її параметри і коло застосувань були вужче, ніж для УМШП "Дніпро".

В наступні роки мною був виконаний цілий ряд інших наукових досліджень, що мали велике практичне значення. У їх числі були і такі, що принесли нагороди - ордена і премії. І все-таки самим дорогим для мене залишається "героїчний період нашого розвитку"¹⁴. Пам'ять про ці роки збережеться на довго і не тільки в мене. Первісток управляючих машин УМШП "Дніпро" навічно став експонатом Державного політехнічного музею в Москві.

Відділення кібернетичної техніки

Після переходу Г.Є.Пухова, ставши керівником відділення кібернетичної техніки, я приймав участь в робочих нарадах, які проводив В.М.Глушков, пов'язаних з вирішенням поточних задач, що виникають перед інститутом, уважно вислуховував його виступи на загальних зборах, учених радах інституту, і крім того, досить регулярно зустрічався з ним і повідомляв йому про основні результати роботи відділення.

Коментарів із приводу наших досліджень у нього, як правило, не виникало. Пояснення цьому я знаходжу в тому, що Віктор Михайлович зорієнтував свій відділ цифрових автоматів¹⁵ на тісне співробітництво з СКБ інституту і всіляко сприяв зміцненню останнього, поставивши метою силами СКБ забезпечити розробку і проектування засобів обчислювальної техніки. Завдяки великій допомозі швидко зростаючого колективу СКБ, це удалося зробити. З'явилися ЕОМ для інженерних розрахунків ("Промінь", "МИР-1", "МИР-2", "МИР-3"), цілий ряд бортових ЕОМ, спеціалізованих і програмувальних клавішних ЕОМ, нарешті, вінець творчості Віктора Михайловича - дві високопродуктивних макроконвеєрних системи (завершених уже без нього).

Допомога СКБ нашому відділенню була явно недостатня, через що ми були змушені орієнтуватися на спільні роботи з галузевими СКБ, що, до речі, істотно прискорювало і допомагало розвитку робіт. Вийшло як по прислів'ю - немає худа без добра! Відділення одержало можливість швидко передавати свої розробки для промислового випуску і використання, зокрема організаціями Міністерства електронної промисловості, Міністерства промисловості засобів зв'язку СРСР, організаціями АН УРСР. Це дозволило відділенню першим в Україні освоїти засоби цифрової техніки ІV покоління і здійснити їхнє великомасштабне використання в промисловій галузі засобів зв'язку, в АН УРСР та ін.

Я намагався всіма силами забезпечити цілеспрямовану й ефективну роботу відділення. Раз на місяць проводив засідання вченої ради, час від часу скликав наради завідувачів відділами. Регулярно працювали наукові семінари у відділах.

У 1965 р. у відділенні був один доктор наук, у 1975 - п'ять, у 1984 р. - уже п'ятнадцять докторів і 40 кандидатів наук. Відділення включало 10 відділів (Войтовича, Тозоні, Єгипко, Забари, Коваля, Лучука, Малиновського, Палагіна, Тарасова, Яковлева), а також три лабораторії (Л.Б.Малиновського, Парханової, Семотюка). У них працювали п'ятсот співробітників. У 1986 р. у відділенні успішно пройшла конференція по нових поколіннях ЕОМ (ІV і V покоління). На жаль, у 1990-і роки відбулися великі негативні зміни. У відділенні вдвічі зменшилася кількість співробітників, було скасовано ряд відділів. Скоротилася наукова тематика. Лише зараз - з початку 2000 р. - почалися істотні позитивні зміни.

Не приховую, що будучи завідувачем відділом управляючих машин я приділяв колективу мого відділу дуже багато уваги. І він став самим могутнім за складом кадрів, а головне, за результатами роботи. Згодом створені у відділі лабораторії переросли у відділи по ряду напрямків досліджень, розпочатих у відділі. Завідувачами відділів стали В.М.Єгипко, О.В.Палагін, Ю.С.Яковлев, що раніше керували лабораторіями.

Термін "кібернетична техніка" (КТ), затвердився в 1978 році. У "Енциклопедії кібернетики", виданій в 1976 р., цей термін ще не згадувався. На відміну від обчислювальної техніки (ОТ), КТ розглядалася мною в основному як важливий напрямок у науці і техніці, зв'язаний з задачею створення технічних засобів для побудови управляючих, вимірювальних, контролюючих, автоматичних і автоматизованих систем і приладів з використанням ЕОМ. Технічна кібернетика, що передувала КТ, була спрямована не на створення технічних засобів, а на розробку теорії систем керування, тобто стала подальшим розвитком наукових основ автоматичного керування.

Виникненню КТ послужили створення і численні застосування УМШП "Дніпро". Надалі відділення кібернетичної техніки стало займатися розробкою не тільки управляючих обчислювальних машин і спеціалізованих обчислювальних пристроїв, але і засобів передачі інформації, засобів спілкування оператора із системами керування, а також питаннями їхнього застосування для керування різними процесами, автоматизації складних експериментів і вимірювальних приладів.

Поява КТ була об'єктивно обумовлена швидко зростаючими потребами в засобах автоматизації, прагненням мати ефективні, максимально дешеві, надійні, зручні в експлуатації технічні засоби для побудови автоматичних і автоматизованих систем у різних областях народного господарства, науки і техніки, у військовій справі, у приладобудуванні, що вирішує задачі, дуже далекі від тих, котрі вирішуються звичайною ОТ в обчислювальних центрах чи за допомогою персональних та інших обчислювальних засобів. Основою КТ, породженої в надрах ОТ, стали також автоматика, телемеханіка, автоматичне керування, вимірювальна техніка (ВТ) - на їхній базі КТ знайшла самостійність.

Рушійної силою розвитку ОТ стала зростаюча потреба в обчисленнях (найрізноманітніших) у науці і техніці. Звідси й удосконалення засобів ОТ пішло по лінії створення могутніх універсальних ЕОМ, ЕОМ для інженерно-технічних розрахунків, термінальних ЕОМ для обчислювальних систем колективного користування, а також по лінії розвитку ОТ для індивідуального користування інженерами, студентами, школярами, адміністраторами й ін. Основні вимоги до засобів ОТ - це більш висока продуктивність, зручність в обслуговуванні як великих колективів-споживачів ОТ, так і окремих користувачів, простота спілкування людини з машиною. ОТ, як відомо, створюється для використання її людиною в якості могутнього обчислювального інструмента і засобу автоматизації інтелектуальної діяльності.

Рушійної силою розвитку КТ стало прагнення автоматизувати різні технологічні і вимірювальні процеси, оперативне керування виробництвом, керування енергетичними, транспортними й іншими об'єктами, у тому числі в сфері озброєння й у космосі (процеси розпізнавання і т.д.) з метою виключення людини з області контролю і керування цими процесами. У таких застосуваннях виконання обчислень є лише тільки частиною загального комплексу інформаційних процесів, що підлягають автоматизації. Не дивлячись на те, що ЕОМ виконують роль центральної інтелектуальної частини систем, але вже не є єдиним засобом для їхньої побудови. Для цього потрібні також засоби автоматичного обміну інформацією між об'єктами й ЕОМ, передачі інформації (як цифрової, так і аналогової) на відстань, відображення ходу процесу оператору, втручання оператора в процеси й ін. Таким чином, склад засобів КТ виявився значно ширше, ніж засобів власне ОТ. Для деяких застосувань частка засобів ОТ узагалі незначна в порівнянні з великим обсягом іншої апаратури такої, наприклад, як засоби зв'язку з об'єктом.

Крім усього, до обчислювальних засобів, що входять до складу засобів КТ, виникли свої, особливі вимоги. Висока швидкість виконання обчислювальних операцій у ряді випадків перестала бути основним критерієм їхньої якості. Якщо він і задається, то, як правило, доповнюється цілим рядом інших вимог по оперативності обробки, вартості, розмірам апаратури, надійності й ін. З'явилися особливі вимоги до організації обчислювального процесу. Головними стали вимога обробки інформації в реальному масштабі часу, циклічне повторення тих самих програм, тільки з різними початковими умовами, орієнтація обчислювальних засобів на визначені класи обчислень та ін. Можливі випадки, що вимагають надвисокої швидкості обчислень для визначених груп застосувань і т.д. Обчислювальні засоби в кібернетичних системах часто було потрібно розосередити, виходячи зі специфіки процесу, що автоматизується, при цьому виникла необхідність у побудові розподілених ієрархічних, однорідних, кільцевих та інших обчислювальних структур. Крім алгоритмічної універсальності (у визначених межах, обумовлених класами застосувань), від обчислювальних засобів, що входять до складу КТ, потрібна була системна універсальність (у рамках намічених застосувань), що внесло свої особливості в принципи її побудови (модульність, інтерфейси для підключення пристроїв зв'язку з об'єктом (ПЗО) та ін.).

Математичне забезпечення засобів КТ, також має визначені особливості (стандартні програми і мови, орієнтовані на області застосувань, надійні програми, підготовка програм на універсальних ЕОМ, схемна реалізація програм, усічена операційна система й ін.).

Детальна хроніка результатів досліджень, виконаних в колишній лабораторії С.О.Лебедєва в 1952-1956 рр., в технічних відділах ОЦ АН УРСР в 1957-1961 рр. і в відділенні кібернетичної техніки в 1962-1992 роках, прізвища основних авторів виконаних робіт, назви організацій, де ці результати використовувалися, а також відповідні публікації про них, подано в Додатку 2.

Журнал "Управляючі системи та машини"

На черговому Всесоюзному семінарі по управляючим машинам і системам у 1969 р. мною було поставлено питання про необхідність видання в країні науково-практичного журналу по тематиці управляючих машин і систем, що знайшло гарячу підтримку. Науково-теоретичний журнал "Кібернетика", у якому головним редактором був В.М.Глушков, не підходив для подібних публікацій. В.М.Глушков дуже скептично поставився до моєї пропозиції, але заперечувати не став. Я проявив наполегливість, з'їздив до Москви, де мене підтримав академік секретар відділення механіки і процесів керування АН СРСР академік Б.Н.Петров. В 1970 р. вийшла постанова Бюро відділення механіки і процесів керування АН СРСР про створення всесоюзного журналу за назвою "Управляючі системи та машини".

...Бюро Відділення механіки і процесів керування АН СРСР постановляє:

1. Підтримати клопотання АН УРСР про організацію журналу "Управляючі системи та машини" з наступною тематикою:

а) теорія і методи побудови управляючих машин і систем;

б застосування засобів системотехніки для автоматизації об'єктів і контролю складних фізичних процесів;

в) методи автоматизації технологічних процесів і математичне забезпечення систем контролю і керування;

г) досвід використання управляючих машин і систем у СРСР і за кордоном;

д) економічна ефективність використання управляючих машин і систем;

е) інформаційний розділ.

Як видно, із шести пунктів постанови чотири стосуються тематики управляючих машин і лише один, причому побічно - управляючих систем.

Видання журналу було доручено Інституту кібернетики АН УРСР, що підтверджувало визнання головної ролі інституту в республіці й у країні в області управляючих машин. Коли постанова прийшла в Президію АН УРСР, вона потрапила до завідувача редакційно-видавничим відділом М.М.Онопрієнко. Я раніше не говорив з ним по питанню видання журналу, і, імовірно, він нічого не знав про мене. Він приніс постанову В.М.Глушкову, запропонувавши, одночасно, його кандидатуру як головного редактору журналу, а свою - відповідального секретаря журналу. Віктор Михайлович викликав мене і запитав: - Ви не заперечуєте, що я буду головним редактором журналу? Відверто кажучи, задумуючи журнал, я сам розраховував на цю роль. Можливо, так і було б, якби М.М.Онопрієнко не поквапився зі своєю пропозицією. Знаючи Віктора Михайловича, я заперечувати не став.

В.М.Глушков змінив назву журналу, хоча нова назва "Управляючі системи та машини" істотно змінювала суть справи, акцент був поставлений не на техніку, а системи. Як відомо, журнал існує дотепер. Головним редактором після В.М.Глушкова був В.І.Скурихін, а в даний час В.І.Гриценко. Перші кілька років у числі членів редколегії був і я. Але, власне кажучи, я залишився осторонь від подальшого розвитку журналу, інтерес до нього в мене поступово був утрачений.

Хотів би віддати належне Михайлові Михайловичу Онопрієнко. Він узяв на себе непосильну ношу по становленню й оформленню журналу і, як говорять, згорів на роботі. Швидко освоївши автоматизовану систему редагування "Вентура", він дуже уважно редагував усі статті, включаючи розміщені в них схеми, графіки й ін. Працював буквально день і ніч, не думаючи про здоров'я, труднощі в родині, витрачаючи час і сили на збір статей і зовнішніх рецензій, на матеріальне забезпечення й організацію підписки на журнал. Його натхненна праця, уміле використання авторитету В.М.Глушкова, уже через кілька років вдихнули (і надовго!) життя в журнал, зробили його відомим у колишньому Радянському Союзі журналом, в основному системотехнічного профілю. На жаль, своєю працею без міри М.М.Онопрієнко підірвав своє здоров'я і його не стало...

Перші унікальні цифрові автоматизовані системи для випробування космічної техніки

Ці системи з'явилися у зв'язку з розвитком ракетної техніки. Знайомство автора з ракетами відбулося на війні. Це трапилося в грізному жовтні 1941 р., коли наша військова частина знаходилася під Калініним (тепер Твер). Тоді, добре відомі ракетні установки "Катюша", називалися "м'ясорубками". Їхня поява підняла настрій фронтовиків - є в нас дещо краще, ніж у фашистів. Потім, роки через два, з'явилися "Ванюші" - могутні ракети, що залишають під час вибуху вирву, як від 500-кілограмової авіаційної бомби. Запам'яталося, як під залпи "Катюш" ми зустрічали новий, 1943 р. на Північно-західному фронті. Тільки завершився розгром гітлерівців під Сталінградом. Рівно опівночі "заграли" наші "Катюші". Дотепер не можу забути нічне небо, розкреслене вогненними трасами ракет. Німецька передова, охоплена вибухами, мовчала. Роком раніше я випадково сам потрапив під залп "Катюш", так що мені було зрозуміло, що почували в ту новорічну ніч гітлерівці.

Друге знайомство з ракетною технікою відбулося двадцять років потому. У середині 1960-х років в Інститут кібернетики АН УРСР приїхала група співробітників лабораторії вимірів цеху випробувань ракетних двигунів Дніпропетровського південного машинобудівного заводу (ПМЗ) Міністерства загального машинобудування СРСР. Вони звернулися з проханням допомогти автоматизувати процес знімання й обробки даних при випробуванні ракетних двигунів. З'ясувалося, що випробування провадяться на спеціальному стенді. Ракетний двигун міцно закріплюється на могутньому фундаменті. Після пуску численні датчики, установлені на двигуні, подають сигнали на десятки стрілочних вимірювальних приладів, що займають цілу стіну в лабораторії. Щоб зафіксувати показання, провадиться фотографування цієї стіни через визначені інтервали часу. Потім співробітники лабораторії по фотознімках визначають показання приладів і визначають величини сигналів, що надходять з датчиків під час випробувань. Наступна обробка результатів вимірів - ще кілька тижнів роботи.

Раніше в 1961-1964 р. відділ управляючих машин розробив і здав в експлуатацію автоматизовану систему випробувань голівки ракети на термостійкість в одній з організацій космічного центру в підмосковних Подлипках. Для цього ми використовували розроблену у відділі і виготовлену в Києві на Заводі обчислювальних і управляючих машин ЕОМ "Дніпро", що мала пристрій зв'язку з об'єктом. Він дозволяв автоматично опитувати і вводити в машину показання датчиків, а це давало можливість відразу ж здійснювати обробку результатів вимірів, що показують термостійкість випробуваної голівки ракети. Перед початком роботи нас познайомили з іспитовим стендом. Це був невисокий і не дуже великий за діаметром залізобетонний бункер, де містилася голівка ракети. Могутні вентилятори створювали в ньому щільний потік повітря, що імітує входження голівки в земну атмосферу. Бункер мав оглядове вікно, через яке можна було спостерігати розпечену до червоного кольору голівку ракети. Видовище, а особливо ревіння повітряного потоку, залишали сильне враження. Задача автоматизації вимірів для цього випадку виявилася досить простою, оскільки датчики були однотипні, їх було не багато, а алгоритм обробки підготували самі випробувачі.

У новій задачі усе було значно складніше. Дуже багато датчиків з різними сигналами на виході - пневматичними, електричними, частотними й іншими. Алгоритм обробки з двох частин: експрес аналіз і остаточна обробка. Та й сам іспитовий стенд був значно більш вражаючий. Він розміщався у величезному залізобетонному будинку, без вікон, що нагадує за формою гігантську перекинуту склянку. Коли на стенді запускався двигун, його могутній гул було добре чути, незважаючи на товщину стін.

Два роки мій відділ управляючих машин (В.М.Єгипко, В.Б.Реутов, Н.С.Сташкова, Т.Ф.Слободянюк та ін.) і співробітники вимірювальної лабораторії заводу розробляли і налагоджували систему автоматизації вимірювання та обробки даних випробуваних ракетних двигунів, і вона, зрештою, запрацювала.

Це мало велике значення - істотно прискорювався і спрощувався процес перевірки двигунів. За пропозицією заводчан керівника роботи - автора книги, включили до складу претендентів на Державну премію України. У 1977 р. я став лауреатом Державної премії України. Про суть роботи не повідомлялося, оскільки тоді матеріали про створену систему були секретними.

На цьому моє знайомство з ракетною галуззю не закінчилося. Наприкінці 1970-х років відділ управляючих машин разом з СКБ інституту розгорнув роботу по створенню автоматизованої системи для стенда, що імітує космос, з метою випробування космічного корабля "Буран" та іншої космічної техніки. Цього разу система виявилася ще більш складною. Крім вимірів, треба було здійснювати керування штучним "сонцем", положенням випробуваного об'єкта на стенді й іншими пристроями, що імітують умови космосу. Як завжди робота почалася з ознайомлення з "об'єктом автоматизації". Стенд розміщався в залізобетонному корпусі, висотою, приблизно, у 10-ти поверховий будинок, на території підприємства, розташованому в підмосковному лісі. Всередині корпуса перекриттів не було, були тільки подоби балконів, на які ставилося устаткування, необхідне для імітації космосу і проведення випробувань. На створення системи, що складалася цього разу з багатьох ЕОМ, витрачено кілька років напруженої праці СКБ Інституту кібернетики НАН України, якому була передана ця робота (вона виконувалася під керівництвом к.т.н. О.О.Тимашова). В результаті була створена унікальна іспитова система. Подібна система була створена тільки в США.

Перше, що вражало при знайомстві з підприємствами, які випускають ракетну техніку, - це їхня виробнича міць. У свій час, коли мені довелося бути на студентській виробничій практиці на автомобільному заводі в Нижньому Новгороді (тоді Горькому) автогігант здавався цілим містом, забудованим величезними будинками - цехами, розділеними широкими проїздами - справжніми вулицями. Точно таке ж враження склалося і при першому відвідуванні ПМЗ. І, як я довідався пізніше, не випадково. Про це й історію створення і розвитку ПМЗ розказано в книзі "Дніпровський ракетно-космічний центр" (автори В.Паппо-Користин, В.Платонов, В.Пащенко. Вид. ВО "Південний машинобудівний завод. КБ "Південне" ім. М.К.Янгеля, 1994).

Виявляється, завод спочатку створювався як автомобільний - для випуску вантажних машин. Будівництво почалося незабаром після звільнення Дніпропетровська від німецько-фашистських загарбників. Війна ще не закінчилася, автомобільний гігант народжувався в неймовірно важких умовах. Через п'ять років він уже випустив дослідну партію могутніх вантажівок марки ДАЗ, що показали прекрасні експлуатаційні якості.

"Холодна війна", що почалася, різко змінила долю заводу - його перепрофілювали на випуск ракет. Усього через рік(!) виготовлені заводом перші серійні ракети були відправлені для випробування на полігон Капустін Яр. За цими декількома словами стоїть безпрецедентно величезна і напружена праця колективу заводу і його керівників. Але саме так працювали в перші десятиліття після Великої Вітчизняної війни, саме тоді створювалися стиль і традиції роботи величезного колективу, що дозволили йому стати творцем чотирьох поколінь ракетних комплексів, які стали основою могутності Радянського Союзу та забезпечили стратегічний паритет зі США.

Ракетний комплекс 3-36М2 (15А18М, відомий на заході як СС-18 "Сатана"), що складав головну міць Ракетних військ стратегічного призначення СРСР, і по своїх характеристиках не мав аналогів у практиці світового бойового ракетобудування, поставив останню крапку в історії "холодної війни", підштовхнув конфронтуючі сторони до підписання договору про обмеження стратегічних озброєнь. Свою, нехай не дуже велику лепту - у порівнянні з грандіозним загальним обсягом робіт - вписало і відділення кібернетичної техніки Інституту кібернетики АН УРСР.

Сімнадцять років у Раді з автоматизації наукових досліджень при Президії АН УРСР

Рада була створена постановою Президії АН УРСР №398 від 17 грудня 1970 року. Основною задачею Ради ставилося всіляке сприяння організаціям Академії роботам з автоматизації наукових досліджень і координація цих робіт.

Зараз важко уявити, що в той час роботи з автоматизації наукових фізичних експериментів тільки починалися. Виключенням були Інститут ядерних досліджень і Інститут фізіології ім. О.О.Богомольця.

За пропозицією голови Ради (їм обрали мене) Рада намітила в якості базових з автоматизації три інститути - Проблем міцності. Геохімії і фізики мінералів, Проблем онкології. Спільними зусиллями відділення кібернетичної техніки Інституту кібернетики, співробітників базових інститутів і Ради було проведено докладне обстеження лабораторій на предмет виявлення експериментальних досліджень, що підлягають автоматизації, розроблені детальні технічні проекти автоматизованих систем на базі ЕОМ (в основному УМШП "Дніпро" і міні-ЕОМ "М-180"). На їхній основі були створені перші дослідні системи автоматизації наукових досліджень. Поставлена Президією АН УРСР задача була цілком виконана. Цьому не мало сприяла сама Президія, що забезпечила фінансування робіт і контроль намічених планів.

Фонд автоматизації наукових досліджень (АНД) у 1977 р. складав 300 тисяч карбованців, у 1972-1976 роках - близько 600 тисяч карбованців за рік. Усього за час існування Ради було витрачено 3,3 млн. карбованців.

Надалі в число базових інститутів були включені Інститут електрозварювання ім. Є.О.Патона й Інститут фізіології ім. О.О.Богомольця.

Протягом майже 17 років, коли я був головою Ради, роботи в області автоматизації наукових досліджень істотно розширилися. Рада мала у своєму складі три секції: технічну, математичну і медико-біологічну. У Раду входили 41 чоловік з них: членів-кореспондентів - 4, докторів наук - 12, кандидатів наук - 17. У Раді були представлені 20 організацій. Рада провела кілька виїзних засідань (у Львові, Харкові й ін.), що сприяло розвитку робіт у регіонах. У складі Ради активно працювали А.В.Махиборода (учений секретар), члени: В.М.Єгипко, В.Г.Николаєв, В.Н.Старков, Н.В.Подола, Н.І.Алішов та багато ін. Президія АН УРСР щорічно заслуховувала звіти Ради про виконану роботу і плани на кожний наступний рік, жорстко контролювала витрату виділених коштів.

Пам'ятаю, на засіданнях Президії мені доводилося чимало похвилюватися, оскільки сам Б.Є.Патон уважно придивлявся до роботи Ради і не упускав можливості висловити критичні зауваження з приводу планованих Радою робіт. В 1975 році Радою був організований Перший Всесоюзний симпозіум з автоматизації наукових досліджень. У 1976 році - Перша Всесоюзна нарада з автоматизації наукових досліджень у ядерній фізиці. Відкрито нову рубрику в журналі "Управляючі системи і машини", присвячену автоматизації наукових досліджень і підготовлено спецвипуск журналу. Під керівництвом Ради діяли проблемно-методологічні семінари і видавалися збірники праць семінарів.

У підсумку в інститутах Академії за час роботи Ради зусиллями в першу чергу самих інститутів, Інституту кібернетики - головного з автоматизації наукових досліджень, Ради по АНД при Президії АН УРСР були створені 196 систем автоматизації наукових досліджень з використанням засобів цифрової обчислювальної техніки, у тому числі 158 систем автоматизації наукового експерименту, 32 системи автоматизації проектно-конструкторських робіт, 6 систем організаційного призначення.¹⁶

За пропозицією Ради з автоматизації наукових досліджень при Президії АН УРСР 9 грудня 1977 р. у Києві відбулося виїзне засідання Бюро Ради з автоматизації наукових досліджень при Президії АН СРСР. У прийнятому рішенні була дана висока оцінка діяльності нашої Ради і Президії АН УРСР. І що дуже важливо - вона була дана з боку, причому самою авторитетною в країні науковою Радою.

У мене зберігаються копії численних документів, пов'язаних з роботою Ради: річні звіти і плани робіт на наступні роки; протоколи засідань Ради; концепція автоматизації наукових досліджень для організацій АН УРСР, описи систем автоматизації, підготовлені до публікації (але так і не опубліковані); матеріали про проведені в ці роки конференції з автоматизації наукових досліджень; журнали з основними статтями про системи автоматизації наукових досліджень у ряді інститутів Академії; кінофільм про досягнення Академії в цій області й ін.

Можна було б обробити ці матеріали й одержати повну й об'єктивну картину роботи Ради, у тому числі його керівника. Але, думаю, нема рації. Рада справою довела свою працездатність. Поява персональних ЕОМ також не застала фахівців з автоматизації наукових досліджень зненацька. Навпаки - роботи прискорилися і розширилися. І в цьому також не мала заслуга Ради, відділення кібернетичної техніки, Інституту кібернетики в цілому. І це - головне.

І все-таки не завжди робота йшла успішно і гладко. Про це теж потрібно знати.

Здаватися ще рано. Перехід до комп'ютерів ІV покоління

Ще в 1969 р. я звернувся до Віктора Михайловича з пропозицією зав'язати тісні зв'язки з науковим центром Міністерства електронної промисловості (МЕП) у Зеленограді. Після деяких коливань (відповідати за наслідки будете самі!) він погодився. Я поїхав у Зеленоград - радянську кремнієву долину - у спеціалізований обчислювальний центр (СОЦ), керований Давлетом Ісламовичем Юдицьким. Його заступником по науці був провідний вчений Ізраїль Якович Акушський. Раніше обоє пройшли школу створення ЕОМ з використанням системи числення в залишках. СОЦ був єдиною організацією в Зеленограді, де були фахівці з конструювання ЕОМ, причому супер-ЕОМ. У них йшли роботи по створенню могутньої ЕОМ з використанням пам'яті на магнітострикційних лініях затримки.

З Давлетом Ісламовичем та Ізраїлем Яковичем ми відразу знайшли спільну мову. Домовилися про створення лабораторії в нашому інституті за рахунок коштів СОЦ. Це був період, коли, як образно сказав Д.І.Юдицький, у МЕП стали розуміти, що обмежуватися розробкою елементної бази й унікальних ЕОМ, не виходячи на розробку засобів обчислювальної техніки для масових застосувань усе рівно, що шити дорогі костюми, а пришивати гудзика і продавати їх доручати іншому.

Так чи інакше, СОЦ передав нам штатну чисельність на сорок чоловік, і ми організували дві лабораторії - у відділі З.Л.Рабіновича й у нашому відділі (лабораторія №560). З.Л.Рабіновичу була доручена участь у розробці супер-ЕОМ, розпочатої у СОЦ. Лабораторії №560, спираючись на досвід проектування "М-180", було запропоновано розробити проект міні-ЕОМ ІV покоління. Обидві роботи були успішно виконані й одержали високу оцінку при здачі представникам СОЦ МЕП.

Одночасно з моєї ініціативи, почалася робота зі складання "Програми створення міні і мікро-ЕОМ на сучасній технологічній базі". Її поява не була випадковою. Ще рік назад ми розіслали в різні організації інформацію про ЕОМ "М-180", одержали три тисячі листів від можливих споживачів машини. Мені удалося зв'язатися з деякими з них, і я залучив найбільш активних до складання "Програми", щоб разом обгрунтувати області застосування міні і мікро-ЕОМ і їхні параметри. Про проект програми я виступив на вченій раді інституту й одержав схвалення В.М.Глушкова. Спільна робота з Д.І.Юдицьким дозволила зробити наступний крок - перейти до складання пропозицій по створенню експериментального зразка першої вітчизняної мікро-ЕОМ і комплексної програми досліджень і робіт зі створення мікро-ЕОМ, програмного забезпечення і периферійного устаткування. У попередньому варіанті вони зводилися до наступного:

1. СОЦ разом з ІК АН УРСР у 1973-1974 р. проводить по темі "Юрма" розробку принципів побудови мікро-ЕОМ і периферійного устаткування до них. При розробці враховано як закордонний, так і вітчизняний досвід, у тому числі 15-літній досвід ІК АН УРСР в області створення засобів обчислювальної техніки класу міні-ЕОМ (машини "Дніпро", "Промінь", "Мир", "М-180" та ін.).

2. Прогрес технології й удосконалювання архітектури і структури міні-ЕОМ привели до створення нового класу засобів обчислювальної техніки - мікро-ЕОМ. Вони становлять важливий етап на шляху виготовлення ЕОМ в одному кристалі. Конструктивно мікро-ЕОМ складаються з декількох ВІС, які монтуються на одній друкованій платі. За своїми можливостями мікро-ЕОМ, з розвитком технології ВІС, наближаються до існуючих міні-ЕОМ.

3. ВІС, які серійно випускаються у нашій країні, як правило, не мають широкої універсальності і мають обмежені функціональні можливості, тому що вони розроблялися під конкретні спеціалізовані пристрої і мали невисоку серійність. Подальший розвиток виробництва ВІС у такому напрямку є неприйнятним для організацій-виготовлювачів ВІС, тому що різко збільшує кількість спеціалізованих наборів ВІС і, отже, їхню вартість.

4. а) У результаті проведених робіт зроблено висновок про можливість побудови обмеженого уніфікованого ряду макромодулів (які відрізняються структурною універсальністю, функціональною автономністю і конструктивною закінченістю) і на його основі широкого класу засобів обчислювальної техніки.

Зазначений ряд функціональних макромодулів будується на базі ВІС.

б) Визначена можливість розробки і створення в 1974 році дослідного зразка, виходячи з аналізу стану розвитку вітчизняної технології.

Пропонується обмежений набір ВІС, виконаний на МДП-структурах і що володіє можливостями:

- побудови на їхній основі універсальних мікро-ЕОМ і систем з різними функціональними можливостями і технічними параметрами;

- програмної (мікропрограмної) перебудови, що забезпечує заміну великого числа спеціалізованих наборів ВІС;

- організації на основі пропонованого набору ВІС спеціалізованих пристроїв і систем різного призначення.

Пропозиції по проведенню першого етапу робіт

1. Схвалити досвід спільних робіт МЕП та ІК АН УРСР по розробці мікро-ЕОМ на основі ВІС по темі "Юрма".

2. Доручити СОЦ і ЛОЕП "Светлана" у розвиток робіт з теми "Юрма" розробити і створити в 1974 р. експериментальний зразок мікро-ЕОМ, установивши наступні етапи робіт:

І квартал - розробка і видача принципових схем ВІС мікро-ЕОМ;

ІІ квартал - моделювання, розробка топології і виготовлення фотошаблонів;

ІІІ квартал - виготовлення й іспити ВІС;

ІV квартал - монтаж та іспити 2-х зразків мікро-ЕОМ.

3. Доручити СОЦ, ЛОЕП "Светлана" і ВТО "Кристал" розробити комплексну програму досліджень і робіт зі створення мікро-ЕОМ, програмного забезпечення і периферійного устаткування до них, передбачивши подальшу участь у цій роботі ІК АН УРСР, і представити її на розгляд колегії МЕП.

4. Доручити ДНТУ МЕП визначити дослідний завод для випуску мікро-ЕОМ і периферійного устаткування, починаючи з 1975 р.

5. Доручити ЦБІМС разом з СОЦ, ЛОЕП "Светлана", ВТО "Кристал" розробити програму стандартизації ВІС для побудови мікро-ЕОМ.

Усе було готове до того, щоб разом з Д.І.Юдицьким виступити на колегії Міністерства з доповіддю про підготовлені пропозиції. І раптом... дзвоник із Зеленограда. Д.І.Юдицький повідомляє, що головний бухгалтер Наукового центра МЕП порахував незаконним утримання лабораторії в Києві і її, треба ліквідувати.

Пізніше я довідався, що доповідь на Колегії МЕП про перспективи створення мікро-ЕОМ усе-таки відбулася. З доповіддю виступив Д.І.Юдицький. Створені два роки тому лабораторії припинили своє існування. Вони успішно працювали, у них склалися відмінні колективи фахівців. Мені треба було терміново влаштовувати людей, що залишилися без зарплати. Начальник нашого СКБ Ю.Т.Митулинський відмовив у допомозі, хоча, за моїми відомостями, мав можливість це зробити. Багато зусиль я доклав щоб улаштувати співробітників обох лабораторій (40 чоловік!) у КПІ й в інших організаціях. Спроектована до цього часу в лабораторії №560 міні-ЕОМ була покладена в основу міні-ЕОМ "Електроніка НЦ", створеної у СОЦ. Незабаром ці машини почали випускатися Міністерством електронної промисловості.

При складанні пропозицій по створенню мікро-ЕОМ була врахована роль Ленінградського об'єднання електронної промисловості "Светлана". Це вийшло так.

В останній рік роботи лабораторії №560 під час однієї з поїздок у Зеленоград я познайомився з керівником Ленінградського конструкторського технологічного бюро (ЛКТБ) виробничого об'єднання "Светлана" В.П.Цветовим. Він приїхав на засідання Державної комісії з приймання спеціалізованої ЕОМ, розробленої у СОЦ за замовленням Міністерства цивільної авіації СРСР. Довідавшись, що в ЛКТБ уже був технологічний заділ по ВІС, я запропонував В.П.Цветову нашу допомогу в розробці структури й архітектури мікро-ЕОМ. Він швидко погодився. Коли лабораторія №560 СОЦ перестала існувати, я поїхав у Ленінград і остаточно домовився з В.П.Цветовим про участь нашого відділу в створенні мікро-ЕОМ широкого призначення. До роботи були притягнуті співробітники відділу - О.В.Палагін, В.А.Іванов, А.Ф.Кургаєв, що пройшли гарну школу в лабораторії №560 СОЦ. У результаті в 1974 р. з'явилася "Електроніка С5-01" - перша в країні мікро-ЕОМ загального призначення. Це була цілком вітчизняна розробка. Схемне пророблення велося в основному нами чи під нашим керівництвом, технологічні процеси по виготовленню мікро-ЕОМ здійснювалися ленінградцями.

Пізніше з'явилися більш досконалі моделі: С5-11 і С5-21. Остання - з однокристальним 16-ти розрядним емулюючим мікропроцесором, розробленим О.В.Палагіним. В одному з американських журналів про це було сказано, що це дуже багатообіцяючі розробки, справжній радянський виклик американській техніці. Докладніше про це можна ознайомитися в другій частині книги в нарисі "Радянський виклик" про О.В.Палагіна. На жаль, В.М.Глушков і А.І.Шокін (міністр електронної промисловості) були несумісними людьми. Віктор Михайлович написав сердитого листа у ЦК КПРС про багато недоліків у роботі МЕП, зокрема в області мікропроцесорної техніки. Не знаю чи з цієї причини чи ні, але Комітет з Державних премій СРСР відхилив роботу по створенню і застосуванню сімейства мікро-ЕОМ "Електроніка С5" на Державну премію, а міністр закрив роботи ЛКТБ "Светлана" по подальшому розвитку мікропроцесорної техніки. Вийшло, що наша участь у роботі ЛКТБ принесла цій організації, та й нам, велику користь, але і серйозні неприємності. Поступово зв'язки ослабнули, залишивши пам'ятний слід про плідну співдружність наших організацій. Користь була й у тому, що нас стали регулярно запрошувати на конференції і семінари по мікропроцесорній техніці, які проводило МЕП.

Спізніле одкровення

Узимку 1978 р. я повернувся із санаторію в Трускавці і з подивом довідався, що два відділи передані з нашого відділення новоутвореному відділенню теорії ЕОМ і фізико-технологічних основ мікроелектроніки. До них додані два математичних відділи з інших відділень. Ніяких пояснень від дирекції, крім скупих слів наказу по інституту, я не одержав. Запитувати теж не став. Прийняте рішення, звичайно, було заздалегідь погоджене з В.М.Глушковим. У принципі, я нічого не мав проти створення нового відділення - треба, значить треба. Але справа була не в тому, що з'явилося нове відділення, а як воно було організовано - не рахуючись зі мною, як керівником відділення кібернетичної техніки, із ученою радою відділення.

Однак знову вийшло за відомим прислів'ям. Коли ці два відділи пішли, наше відділення стало більш керованим, дослідження більш цілеспрямованими. Про це говорилося на вченій раді відділення, на якій я виступив, буквально наступного дня після повернення з Трускавця, з доповіддю про кібернетичну техніку як важливий науково-технічний напрямок¹⁷. Через півтора чи два роки новоутворене відділення було розформовано розпорядженням самого В.М.Глушкова, і обидва відділи повернулися назад до нас.

Відчувши, мабуть, допущену несправедливість стосовно мене, Віктор Михайлович - це було роки за три до його смерті - вирішив її виправити.

Я тільки приїхав з Угорщини і прийшов до Віктора Михайловича розповісти про підсумки минулої в Будапешті конференції з мікропроцесорної техніки. Мені було відомо, що майже місяць назад в Академії було прийняте рішення про вибори нових дійсних членів і членів-кореспондентів по ряду спеціальностей. Вакансій, близьких до обчислювальної техніки не було. Вибори починалися через два дні. Зайшов до Віктора Михайловича винятково, так сказати, з мікропроцесорних справ.

Не дослухавши, Віктор Михайлович раптом перервав мене:

- У відділенні фізико-технічних проблем енергетики є вакансія академіка по автоматизації вимірів. Ви багато займалися цією проблемою. Йдіть прямо зараз до Пухова і домовтеся з ним як встигнути підготувати необхідні документи. - І відразу додав:

- Узагалі ж мало знайдеться директорів, що мають сміливість і мужність підтримувати своїх суперників!

Пам'ятаю, я навіть розгубився, почувши таке несподіване визнання, потім мимоволі розсміявся, щось сказав і постарався швидше піти з кабінету Віктора Михайловича. Якщо і була в нас у чомусь схожість, так це в датах народження. Обоє з'явилися на світ 24 серпня (я на два роки раніше - у 1921 році). Повернувшись додому, ще під враженням слів Віктора Михайловича, сказав дружині: - мені ніяких нагород і звань не треба - В.М.Глушков назвав мене своїм суперником!

Раніше Віктор Михайлович говорив мені, що я працюю на рівні академіка, що я першим можу претендувати на вакансію академіка на чергових виборах, але конкретних намірів у нього раніше не виникало. Цього разу було по-іншому, і я набрав потрібну кількість голосів, але мій конкурент одержав на голос більше і був обраний він, а не я.

І все-таки фраза про суперництво вирвалася у Віктора Михайловича не випадково. Ще в дитинстві, у силу своєї обдарованості, він звик бути у всьому першим. Якщо щось не виходило відразу, то в нього вистачало характеру, терпіння і розуму, щоб одержати бажаний результат. Звичка перейшла в нескориме прагнення перемагати: кращий школяр, кращий студент, учений-першовідкривач, перший серед інститутських "моржів" і т.д. і т.п.

Природно, що в першого з'являлися суперники. Звідси загострене прагнення розпізнати, хто стоїть на шляху, і знайти можливість їх перевершити. У тому числі і тоді, коли це були лише уявні суперники, як трапилося зі мною. Таку рису в характері В.М.Глушкова я довгий час не брав до уваги. Тільки майже 20 років потому, осмислюючи його фразу, сказану мені в пориві одкровення, - "не кожен директор має сміливість і мужність підтримувати своїх суперників", - я зрозумів, що стояло за цими словами, чому після перших трьох років тісної, воістину дружньої спільної роботи він круто змінив своє ставлення, порахувавши, що з мене може вирости суперник. Швидше за все, ця думка була йому підказана і тільки тоді потрапила на благодатний грунт. Мої старання допомогти йому в організаційній роботі перетворилися, зважаючи на все, у моє прагнення зайняти директорське крісло. Так народжувався уявлюваний суперник, з яким треба було бути дуже обережним, а краще просто забрати з дороги, що і було, без пояснень, зроблено.

Коли в 1964 році я вже не був його заступником, але в Інституті кібернетики АН УРСР могли з'явитися дві Ленінські премії - за створення теорії цифрових автоматів (В.М.Глушков) і за розробку та застосування УМШП "Дніпро" (Б.М.Малиновський та інші) були прийняті заходи, щоб усіляко підтримати одну роботу, нехай навіть за рахунок другої, що також було зроблено.

У наступному, після мого зняття з посади заступника директора з наукової роботи знайшлася зручна можливість відсторонити мене від виконання укладеного мною договору з МІНПРИЛАДОМ по розробці нової більш досконалої управляючої машини, що також було здійснено.

Лише побачивши, що я переключився на застосування УМШП "Дніпро" і вже не став являти собою небезпечного суперника, Віктор Михайлович запропонував мені зайнятися докторською дисертацією, за що віддаю йому належне.

У світлі сказаного, мені стала зрозуміла його несподівана репліка в день вручення йому першого ордена, коли інститут відзначав своє десятиліття. Він не забув, проходячи повз мене (я був разом із дружиною), сказати, показуючи на тільки що вручений орден Леніна:

- Тепер у мене теж є!

В роки війни я був нагороджений двома орденами і, мабуть, його це в якійсь мірі, теж зачіпало. У наслідку кількість нагород В.М.Глушкова стала, імовірно, більше ніж у кого-небудь в Академії.

Але крім мене - міфічного суперника, зважаючи на все, у нього були і реальні, перевершити яких було, практично, неможливо. Масло у вогонь у цьому випадку підливали "інформатори", що, на жаль, були не завжди об'єктивними у своїх оцінках. Це торкнулося С.О.Лебедєва і Б.Є.Патона, про що вище я сказав кілька слів. До речі, відразу ж відзначу, що вони обоє, стосовно В.М.Глушкова, поводилися протилежним чином. Може бути тому, що в дитинстві і юності вони не були вундеркіндами і невтримного бажанням бути перед усіх не мали.

Я не хочу і не маю можливості докладно розповісти про взаємини цих видатних особистостей між собою, і обмежуся лише вищесказаним. Усього не охопиш, та й навіщо, оскільки це не впливає на головне - найвищі успіхи в науковій творчості.

Так чи інакше, не підозрюючи справжньої причини "охолодження" до мене, уже починаючи з питання - "Хто в нас директор?" - я відчув, що в будь-який час можу потрапити під дамоклів меч його незрозумілої підозрілості, уміло підігріваємої аматорами "інформувати" Віктора Михайловича.

Крім мене, через неіснуюче суперництво, страждав у якійсь мірі і керований мною колектив. Результати, отримані у відділенні, нерідко оцінювалися через зменшувальне скло. Досить прочитати книгу письменника Ю. Мушкетика, про яку говорилося вище, що підводить підсумок життя і творчості В.М.Глушкова за 25 років його перебування в Києві, щоб переконатися в майже повній відсутності в книзі яких-небудь результатів роботи відділення кібернетичної техніки.

Запам'ятався і такий, розіграний як по нотах, "спектакль", зв'язаний з висуванням моєї кандидатури секретарем парткому інституту. Таку пропозицію зробив Аркадій Євгенович Степанов, який йшов з цієї посади, співробітник відділу Г.Є.Пухова. Йшов 1970 рік, і в інституті обговорювалася пропозиція Віктора Михайловича розгорнути на базі інституту і СКБ Кібернетичний центр АН УРСР. На засіданні парткому мою кандидатуру одноголосно підтримали. Раніше кілька років я був відповідальним за виробничу роботу.

Через кілька днів партком і дирекція вирішили провести спільне засідання й остаточно вирішити питання про нову кандидатуру секретаря парткому. Вів засідання А.Є.Степанов. Він повідомив про рішення парткому, назвав моє прізвище.

- Гарна кандидатура, - першим відгукнувся Віктор Михайлович.

- А можна задати Вам питання, - звернувся до нього Кирило Олександрович Іванов-Муромський, один з керівників відділів інституту, - Ви говорили, що намічається створення Кібернетичного центру з декількох організацій і в його складі буде інститут обчислювальної техніки?

- Так! - відповів Віктор Михайлович.

- І Малиновський буде, імовірно, директором інституту? - Продовжував Іванов-Муромський.

- Звичайно!

- Але якщо так, Малиновського не можна обирати секретарем парткому!

- Так, це вірно, ми про це якось не подумали.

Питання про мою кандидатуру без всякого обговорення зняли.

Після засідання я випадково зустрів Іванова-Муромського і вирішив довідатися:

- Кирило Олександрович! Хто підказав Вам задати це питання?

- С. (Один із заступників з науки В.М.Глушкова. Відповідь К.О.Іванова-Муромського залишаю на його совісті. Перепитати не можу - через декілька років він помер.)

Пропозиція про створення Кібцентру залишилася на рівні обговорення. Але ціль була досягнута.

Через два місяці мене призначили керівником комісії з розгляду скарги одного з співробітників Іванова-Муромського, що обвинуватив керівника відділу в якихось "гріхах". У цей час Кирила Олександровича жорстко критикувала дирекція і за інші недоліки. Розібравшись по суті справи, комісія порахувала обвинувачення неспроможними. Про це я сказав Кирилові Олександровичу.

- Я думав, що Ви помститеся мені за те підказане мені питання. Саме на це розраховували, призначаючи Вас керівником комісії! Але Ви поступили дуже шляхетно! - Зрадів Кирило Олександрович.

Звичайно, мене зачіпали такі "превентивні" міри з метою обмежити моє неіснуюче бажання впливати на рішення питань в інституті, але я намагався не звертати на це увагу і розраховував у першу чергу на себе і на активну підтримку співробітників відділення кібернетичної техніки.

Що стосується Віктора Михайловича, то я хочу підкреслити, що всі роки був уважний до нього, усіляко підтримував, незважаючи на нелегкі іспити, які випали неіснуючому "супернику".

Чому ж я не реагував на таке поводження Віктора Михайловича, наприклад, не пішов з інституту або зробив щось інше? По-перше, за шість років очного і заочного спілкування з С.О.Лебедєвим (ще до появи В.М.Глушкова) я твердо увірував у майбутнє цифрової обчислювальної техніки і зв'язав з нею все моє подальше життя. По друге, неординарна особистість Віктора Михайловича зробила на мене незгладиме враження. Коли час дозволив мені зрозуміти особливості його характеру, що-небудь змінювати було вже пізно, тим більше, позбувшись від зайвих підозр, він став активніше підтримувати мене, про що сказав сам. Так чи інакше, Віктор Михайлович на всьому протязі спільної роботи не міг не рахуватися з моїм "умінням працювати" (його слова!), моїм старанням віддати усього себе розвитку відділення кібернетичної техніки, моїм щирим бажанням допомогти керованому їм інституту. Нарешті по-третє, мною було вкладено дуже багато зусиль в організацію ОЦ АН УРСР, у першу чергу в дуже значиму на той час роботу зі створення УМШП "Дніпро". Підсумовуючи, можу сказати, що назавжди зберіг почуття відповідальності і причетності до розвитку і збереження авторитету інституту і самого Віктора Михайловича.

В останнє десятиліття життя Віктор Михайлович цілком, як і в найперші роки, покладався на мене - я маю на увазі роботу з керівництва відділенням кібернетичної техніки. Будучи директором найбільшого науково-дослідного інституту, науковим керівником чи консультантом багатьох наукових рад і комісій у Москві й інших містах, часто буваючи у відрядженнях за кордоном, майже щодня спілкуючись із представниками преси, він мав, буквально, нелюдське нервове і психологічне навантаження. Буваючи в Москві, а він був тут дуже часто, він зустрічався з багатьма, у тому числі високопоставленими особами, що зверталися до нього за порадою і допомогою з питань дуже складних, зв'язаних не тільки з кібернетикою, але і з розвитком країни в цілому.

Згадую як увечері я зайшов до нього на московську квартиру на вулиці Горького (вона була виділена спеціальним рішенням) і побачив його стомленим до межі. Страшний головний біль заважав йому говорити. А матеріали, що я йому приніс, необхідно переглянути, щоб використовувати наступного дня.

На жаль, деякі важливі ділові зустрічі іноді завершувалися прийнятими в той час коньячними узливаннями. Якось на одну з них, крім Віктора Михайловича, потрапив і я. І виявився білою вороною серед інших. Наприкінці застілля Віктор Михайлович, вбачаючи мою непохитність стосовно випивки і виручаючи мене, не стерпів і сказав, чи то в жарт, чи то серйозно:

- Борис Миколайович! Я ж і за Вас п'ю!

Такі були часи.

Хотів би сказати кілька слів про взаємини В.М.Глушкова з Борисом Євгеновичем Патоном, оскільки мені довелося зштовхнутися з цим питанням, коли готував книгу про Б.Є.Патона.

Зважаючи на все, повне уявлення про президента Академії у В.М.Глушкова складалося поступово - від деяких ревнощів до розуміння, що Б.Є.Патон "президент за покликанням" (слова самого В.М.Глушкова). В перші роки на нарадах, проведених із завідувачами відділів, я не раз чув гнівні репліки директора стосовно деяких рішень президента. Але чим далі, тим їх ставало менше, а пізніше вони, узагалі, зникли. Пояснення цьому було досить просте. "Інформатори-доброзичливці", не раз підкидали йому неперевірену негативну інформацію про наміри чи дії президента. У першу чергу це стосувалося обсягу виділюваних інститутам бюджетних коштів. У цих питаннях він був непримиренний, і міг на засіданні Президії під час обговорення бюджетів інститутів Академії і присутності Б.Є.Патона різко сказати:

- Знову всі кошти на будівництво виділяються Інституту електрозварювання! Б.Є.Патон на це не реагував, а доповідач, що доповідав про розподіл коштів, спокійно, але не без єхидства пояснював:

- Це кошти не бюджету, а міністерств, що співробітничають з Інститутом електрозварювання!

Не знаю, чи діставалося в цих випадках горю-інформаторам, що переконали B.M.Гпушкова в непомірних апетитах Б.Є.Патона, але завідувачам відділами Інституту кібернетики на наступний же день була прочитана грізна нотація про те, що треба добувати гроші від міністерств, а якщо їх не дають, то значить робота відділів того і коштує. До слова сказати, такі "розноси" допомагали і додаткові кошти інститут став одержувати і не малі.

На наскоки і підозри В.М.Глушкова, що були в перші роки, Б.Є.Патон відповідав... абсолютною підтримкою свого віце-президента - у всьому і скрізь!

В.М.Глушков став академіком АН СРСР (1964 р.), одержав Ленінську премію (1964 р.), ордени Леніна (1967 і 1975 р.), Жовтневої революції (1973 р.), був нагороджений шістьма (!) Державними преміями (СРСР і УРСР), трьома іменними преміями Президії АН УРСР. У 1969 р. одночасно з Б.Є.Патоном став Героєм Соціалістичної праці. Авторитет В.М.Глушкова в країні й у світі стрімко ріс. Блискучий лектор, він побував з доповідями з питань кібернетики в більшості великих міст Радянського Союзу. Його обирають членом ЦК КПУ, депутатом Верховної Ради СРСР. Він стає керівником Ради з обчислювальної техніки в Державному комітеті з науки і техніки при Раді Міністрів СРСР. У 1960-х роках висуває ідею створення Загальнодержавної системи керування економікою країни (російською - ОГАС) і багаторазово зустрічається по цьому питанню з керівниками Радянського Союзу. Приклад з В.М.Глушковим показує ще одну рису характерну для Б.Є.Патона. Він не тільки не побоювався "норовливих" академіків, у тому числі В.М.Глушкова, але всіляко підтримував їх, якщо вони були Вченими з великої букви.

"Колесо" життя

"Колесо" мого життя почало рухатися 24 серпня 1921 року в селищі Лух Іванівської області. Коли я народився, селище більше походило на велике красиве село з декількома будинками міського типу. Лух був відомий з XІІІ століття, тоді він постраждав від татарської навали. Залишившись удалечині від залізничних доріг, які почали будуватися, він залишився селом, хоча якийсь час (до 1925 р.) називався містом. У першому отриманому мною паспорті місце народження так і називалося - місто Лух. Зараз Лух іменується селищем. Батько працював у селищі Лух вчителем, але жив у селі Вознесення в будинку своїх батьків, кілометрах в 10 від Луха. Роки через три родина батька переїхала в невелике місто Родники тієї ж Іванівської області. До речі, у цьому місті батько Сергія Олексійовича Лебедєва ще до революції кілька років працював учителем.

Перший раз я побачив Лух, коли мені було років десять. Батьку хотілося побувати в рідних місцях, і він узяв мене і мого старшого брата. Запам'яталася річка, що протікає по окраїні Луха і має таку ж назву, і... вівсяні млинці, якими почастували нас знайомі батька. Смутно пам'ятаю високий вал, що колись захищав Лух від поляків.

З Родників, де я вперше в житті побачив єдиний у місті автомобіль і випадково залетів літак типу У-2, наша родина переїхала в місто Іваново, де я закінчив середню школу і був у 1939 році призваний в армію.

Воєнна частина мого життя склала шість років. Участь у Великій Вітчизняній війні зайняла чотири роки, але здавалися вони нескінченно довгими. Нашу частину - артилерійський полк, озброєний могутніми гаубицями, спочатку направили на границю з Фінляндією. Слідом за Німеччиною вона оголосила війну Радянському Союзу. Там я прийняв бойове хрещення - перший мінометний обстріл, що міг бути й останнім. Потім перекинули в Прибалтику - у район Нарви. Наші війська відступали. Побоюючись оточення, у серпні 1941 року полк зняли з фронту і відправили у військові табори під містом Горьким. Могутні гаубиці замінили на далекобійні пушки. У жовтні частина опинилася під Калініним (тепер Твер), де мене, тоді сержанта, командира відділення артилерійської розвідки, ранило осколком снаряда, коли знаходився на спостережному пункті. Зиму пролежав у госпіталі в Тюмені. Потім були запасні полки (у Камишлові і Кірові). У травні опинився в артилерійському полку 55-ї стрілецької дивізії, що запам'ятався на все життя моторошними артилерійськими обстрілами, заливними дощами і 30-ти градусними морозами Північно-західному фронті (Демянськ, Стара Русса). За триста днів постійних невдалих наступів дивізія понесла величезні втрати. Частина загиблих дотепер ще лежать не в братських могилах, а в болотах північно-заходу. Серед них міг бути і я. Про все не розповіси. Але скільки разів дивився, як говорять, прямо смерті в очі! В один із січневих днів 1943 року мене врятувало... чудо. Випадково підняв голову догори і... побачив високо над собою дві чорні точки. Міни неслися прямо на мене. Унікальний випадок - навряд чи хто-небудь бачив стрімко підлітаючу до жертви міну. Встиг упасти. Виручив глибокий сніг. Потім - Курська дуга, жорстокі бої під Понирями (не легше!). Успішне форсування Десни, Дніпра, наш блискавичний наступ в Білорусії, друге поранення, госпіталь у Мозирі. Повернення в частину (уже старшим лейтенантом, командиром 76 мм батареї), швидкоплинні бої під Ригою, перекидання на баржах у капітульовану Фінляндію - через Хельсінкі на військово-морську базу Поккала Удд. Там для мене закінчилася війна. "Колесо" життя, потрапивши на початку війни на границю з Фінляндією, накрутивши кілька тисяч кілометрів, повернулося на фінську землю.

Наукова частина мого життя - якщо так можна сказати - виявилася вдалою на знайомство з ученими зі світовим ім'ям - С.О.Лебедєвим, В.М.Глушковим, М.М.Амосовим, Б.Є.Патоном. Доля зв'язала мене і з багатьма чудовими вченими Інституту кібернетики імені В.М.Глушкова НАН України в першу чергу з тими, хто працював і працює у відділенні кібернетичної техніки. Їм присвячена книга. Про життя і діяльність деяких із учених розказано в тридцяти п'яти нарисах. Серед них - два академіки, два члени кореспонденти, 21 доктор і 10 кандидатів наук. У 1999 році, як уже писав, я мав честь вручити в Кембриджі диплом Почесного доктора НАН України творцю першої у світі ЕОМ з програмою, яка зберігається в пам'яті Морісові Уілксу.

Першим на моєму шляху опинився С.О.Лебедєв. Він запропонував мені тему кандидатської дисертації і виступив опонентом по ній. Він же запропонував брати участь у дослідженні можливості застосування імпульсних діод-магнітних елементів у першому в континентальній Європі комп'ютері "МЭСМ". Повторююся тому, що мені дуже хочеться зберегти пам'ять про цього чудового вченого і людину - основоположника вітчизняного комп'ютеробудування. На його рахунку п'ятнадцять супер-ЕОМ створені за двадцять років, від лампових до самих могутніх у Європі ЕОМ на інтегральних схемах. Крім книги, написаної мною до 90-річчя від дня його народження, мною був підготовлений перший телефільм про його діяльності, перший СД-диск і перший Інтернет сайт (англійською мовою) про роль С.О.Лебедєва в розвитку комп'ютерної науки і техніки. Я дуже радий, що книга і сайт принесли С.О.Лебедєву широку популярність за кордоном.

Після С.О.Лебедєва в 1956 році доля мене звела з В.М.Глушков. Як говорилося вище, він дуже вплинув на наступний етап моєї наукової діяльності, зв'язаний з розробкою і застосуванням першої в Радянському Союзі управляючої машини широкого призначення "Дніпро". Саме він висунув ідею створення універсальної управляючої машини і запропонував мені здійснити її. Віктор Михайлович підтримав мене при захисті докторської дисертації. У 1993 р. я написав книгу "Академік В.Глушков. Сторінки життя і творчості". Там багато чого сказано про нього. Книги були подаровані всім учасникам ювілейного урочистого засідання АН УРСР, присвяченого 70-річчю В.М.Глушкова. По книзі був написаний сценарій телефільму "Кібернетик Віктор Глушков. Погляд з майбутнього". Телефільм демонструвався на урочистому засіданні, був показаний по телебаченню і багаторазово в нашому інституті в дні народження Віктора Михайловича. Телефільм і книга були подаровані мною родині Віктора Михайловича. Як усяка людина, він мав свої людські слабості. Додам, що в якомусь інтерв'ю він сам відзначив свої недоліки: не завжди справедливо ставився до співробітників, гарячився. Але причиною цього, за його словами, було лише бажання допомогти справі.

Запам'яталася зустріч з Віктором Михайловичем восени 1981 року у вагоні потяга, що віз його з Києва до Кремлівської лікарні. У цей день я їхав у Москву на зустріч з однополчанами. Коли підходив до вагону, побачив машину швидкої допомоги і тих хто виходив з вагона - А.О.Стогнія, В.І.Скурихіна, В.І.Гриценко, В.А.Тарасова й інших співробітників інституту. Я здогадався, що вони проводжали Віктора Михайловича. Коли потяг рушив і пройшло хвилин десять, я вирішив зайти в купе, де були Віктор Михайлович і Валентина Михайлівна. Вони пили чай, запропонували мені домашніх пиріжків. Віктор Михайлович запитав про якісь мої справи. Виглядав він майже як звичайно. Завершуючи не дуже веселий візит, я згадав курйозний випадок двадцятилітньої давнини.

- Пам'ятаєте, Віктор Михайлович, - сказав я, - через рік після Вашої появи в Києві ми з Вами їхали до Москви, і вночі, спросоння, я схопив чоловіка, що виходив з купе, і силою затяг усередину, вирішивши, що це злодій. А це були Ви! Тепер для Вас Валентина Михайлівна буде більш надійним супутником!

Коли, побажавши спокійної ночі, я виходив з купе, Віктор Михайлович попросив Валентину Михайлівну підняти йому ноги. - Як боляче ти мені зробила! - почув я наповнений стражданням голос Віктора Михайловича.

Ця зустріч з Віктором Михайловичем була останньою. Тоді не думав, що побачу його через три місяці в Києві, у конференц-залі Академії, куди проститися з ним прийшли, здавалося, співробітники всієї Академії наук.

Я не буду повторювати результати своїх наукових досліджень, про їх сказано раніше. Ні в якому разі не хочу порівнювати себе з істинно талановитою людиною - Віктором Михайловичем Глушковим - засновником Інституту кібернетики НАН України й основоположником інформаційних технологій в Україні. Замість цього хотів би навести власну оцінку моєї діяльності, записану в зошиті для заміток на пам'ять ще майже 15 років тому, коли після інфаркту я зумів знову зайнятися роботою.

"1 липня 1990 р. Подумалося: добре, коли в людини є талант. Якщо він не погублений самим або чужими людьми - заздрісників і дурнів у нас вистачає - то життя, імовірно, цікавіше. Точніше - думаю, що в такої людини більше шансів прожити довше, а то і вічно. Вічно в змісті духовного сліду на Землі, відбитого в унікальних художніх картинах, великих музичних і літературних творах, видатних винаходах і відкриттях та ін.

Чи є в мене справжній талант? Упевнений абсолютно - немає! Мої деякі успіхи в житті зв'язані з тим, що я всю, якщо можна так сказати, творчу частину життя намагався робити те, що здавалося мені корисним, без утоми, без обліку стану здоров'я, без особливої системи, але досить цілеспрямовано. Така здатність людини не втрачати часу пустопорожнє теж дає непогані результати."

Думаю, що "непогані результати" - це УМШП "Дніпро", експонується в Державному політехнічному музеї в Москві і на моїй батьківщині - в селищі Лух Іванівської області в музеї ім. М.М.Бенардоса, злагоджена і результативна протягом тридцяти років робота керованого мною відділення кібернетичної техніки, книги по історії вітчизняної комп'ютерної науки і техніки, що одержали визнання й у нас і за кордоном. Останнє випливає з того, що ряд книг з історії створення перших комп'ютерів у світі з'явилися в Німеччині, Англії, Італії, Австрії, США. У них гідне місце зайняли матеріали з моїх монографій. От-от з'явиться в США в перекладі на англійську мову моя улюблена книга "Історія обчислювальної техніки в особах" - про комп'ютерних піонерів Радянського Союзу. Одержала визнання української наукової громадськості книга про президента Національної академії наук "Академік Борис Патон. Праця на все життя". Сподіваюся, що до цих книг буде додана і ця, котру я закінчую. Так що "слід на Землі" усе-таки залишиться.

Додаткові матеріали

Пам'яті Бориса Миколайовича Малиновського

Жабін С.О. Малиновський Борис Миколайович – ветеран, розробник обчислювальної техніки, історик та популяризатор науки.На честь 100-річчя від дня народження

Академік НАН України Олександр Васильович Палагін про свого вчителя Б.М.Малиновського

До 99-річчя Малиновського Бориса Миколайовича

Поздоровлення Малиновському Борису Миколайовичу з 90-річчям в 2011 р.

Б.М.Малиновський. Від обчислювальної техніки до інформаційних технологій

Малиновський Борис Миколайович. Винаходи та інновації. Винахідники України. Видавничий центр "Логос Україна". -2010. Том 1. Книга 1. Стор.150