English
Русский |
Так вже сталося... |
Як би не була важлива плідна робота колективів, кінцевий результат їх діяльності нерідко залежить від масштабу особистості лідерів. Так і створення першої в СРСР і континентальній Європі електронно-обчислювальної машини багато в чому обумовлено генієм Сергія Олексійовича Лебедєва.
Людина скромна, та ще пов'язана з вельми специфічною галуззю, він не був широко відомий в пору найвищих досягнень, наприкінці життя його відтісняли від головного напрямку електроніки, а після смерті, як трапляється, і зовсім стали забувати. Але ніщо не пропадає безслідно, і відомий київський вчений Борис Миколайович Малиновський написав книгу "Історія обчислювальної техніки в особах. Академік Лебедєв". Член-кореспондент Академії наук України, лауреат премії імені С.О.Лебедєва, він знає ті події як то кажуть зсередини.
А події ці, що увійшли в історію як найбільше науково-інженерне досягнення, відбувалися відразу після війни в Києві. Будучи в ту пору віце-президентом Академії наук України М.О.Лаврентьєв рекомендував відомого йому С.О.Лебедєва як талановитого вченого своєму президенту О.О.Богомольцю. Той повертав з евакуації Академію, і запросив С.О.Лебедєва балотуватися на одну з 15 академічних вакансій і одночасно на посаду директора Інституту енергетики АН УРСР. Це все (як і знайомство Богомольця з Лаврентьєвим) було багато в чому випадковим, але що таке випадок - відомо, а Сергій Олексійович уже мав чималі досягнення.
Випускник МВТУ, він працював у Всесоюзному електромеханічному інституті завідувачем відділом автоматики і там, в знаменитому ВЕІ, і починалася кристалізація знань та ідей, з яких потім виросло перлове зерно - перша ЕОМ. Там, а потім під час війни, коли займався системою стабілізації танкової гармати при прицілюванні і автоматичним пристроєм самонаведення авіаносної торпеди, і після, розраховуючи надпотужні лінії електропередач, С.О.Лебедєв розробляв обчислювальні засоби. І якби не війна, як показано в книзі Б.М.Малиновського, перші ЕОМ могли б з'явитися раніше.
Після поділу Інституту енергетики на два, С.О.Лебедєв очолив Інститут електротехніки.
Розташовувався інститут в будівлі Російського імператорського технічного товариства на вулиці Чкалова, колишній Столипінській, неподалік від клініки, в якій П.А.Столипін помер. У цій презентабельній будівлі перебувало чимало відомих людей, всяких закладів, і про епоху ЕОМ на його стіні нагадує меморіальна дошка. Але сама ЕОМ створювалася не тут, а в приміській Феофанії. Але спочатку С.О.Лебедєв не збирався переходити до створення ЕОМ. У книзі наведено свідоцтво В.М.Глушкова про те, що С.О.Лебедєва підштовхнув М.О.Лаврентьєв. У всякому разі, таке ініціювання нового було в характері майбутнього першовідкривача знаменитого Новосибірського академмістечка.
Перші підходи до ЕОМ були зроблені восени 1948 року. І вже взимку і навесні наступного року основні положення своєї роботи С.О.Лебедєв представив М.О.Лаврентьєву, А.Ю.Ішлінському, Б.В.Гнеденко, А.А.Харкевичу і іншим учасникам семінару. Навіть і половини цих імен досить для характеристики наукового і принципового рівня обговорення. "Однак найбільш важкою частиною роботи, - свідчить автор книги, який застав її початок, - стало практичне створення МЕЛМ. Думаю, що тільки різносторонній, попередній досвід досліджень дозволив Сергію Олексійовичу блискуче впоратися з важким завданням технічного втілення принципів ЕОМ".
Ця безпрецедентна (за змістом) і звичайна за напруженістю (з ранку до ночі, а часом і вночі) робота і велася в курортній Феофанії. Ні досвіду, ні літератури по ЕОМ не було, але вже до кінця 1949 року підготували принципові схеми блоків машини і її загальну схему, а через рік діючий макет демонстрували комісії.
У січні 1951 року на засіданні закритої вченої ради двох інститутів - електротехніки та теплоенергетики - С.О.Лебедєв робив доповідь "Лічильно-обчислювальна машина". Таких доповідей в СРСР до того ще не проголошувалось, і директор Інституту математики А.Ю.Ішлінській запитав: "Як вдалося використати закордонні технічні матеріали?" Були й інші питання.
Згрупувавши їх Сергій Олексійович почав відповідати: "Я маю дані по 18 машинам, розроблених американцями, ці дані носять характер реклами, без будь-яких відомостей про те, як машини влаштовані". І якщо там на машину йде 5-10 років, то ми, пообіцяв доповідач, хочемо здійснити втілення машини за 2 роки.
Ну що ж: наздоганяти - це нам звично, і урядовою постановою наказали завершити машину в 4 кварталі. Відступити від запланованих тоді термінів було не прийнято, і 25 грудня 1951 року відбувся пуск Електронної (Малої) машини.
Почалося природне доведення, але вже в жовтні-листопаді за завданням Главволгмережаелектробудування ЕОМ проводилися конкретні обчислення. "Аналогічні розрахунки запрограмовані за завданням Укрводобавовна, де проектують великі насосні станції для великих будівель комунізму", - такий запис "головного конструктора електронної лічильної машини С.О.Лебедєва" вперше привів Б.М.Малиновський.
Отже, перша і єдина в Союзі ЕОМ працювала. Але зауважує автор, а він, нагадаємо, знавець предмета, керівництво Академії наук України на чолі з біологом не зрозуміло (не старалося зрозуміти) важливості робіт С.О.Лебедєва. Не дуже допомогло йому і звернення в ЦК КПУ, зате добре розумів значення зробленого М.О.Лаврентьєв. Ще в 1950 році він звернувся до Сталіна з пропозицією прискорити дослідження по ЕОМ. Реакція була в дусі часу: в березні 1950 року М.О.Лаврентьєва призначили директором створеного нещодавно в Москві Інституту точної механіки та обчислювальної техніки АН СРСР і доручили розробляти ці самі ЕОМ. Природно, директор згадав про колишнього протеже і через рік після призначення запросив С.О.Лебедєва завідувати в інституті лабораторією №1 за сумісництвом.
З собою новий завідувач лабораторією привіз проект великої машини ("БЭСМ"), виконаний ним самим в декількох товстих зошитах і приступив до його реалізації. Він так і працював в двох містах по черзі, але незабаром покинув Київ. Звичайно, цьому можна дати науково-професійне пояснення, і воно начебто навіть пов'язане з нерозумінням, з відсутністю підтримки в АН і верхах, але в житті все буває і складніше, і простіше одночасно, і по роз'ясненню автора (не в книзі), до повного від'їзду вченого були домішані сімейно-особисті мотиви.
У Москві дослідження вели з розмахом і були також пов'язані з військовою тематикою, зокрема, з протиракетними засобами, і за них С.О.Лебедєв отримав Ленінську премію. Він став незабаром директором інституту і як головний конструктор керував створенням декількох ЕОМ, і робота ця йшла начебто успішно. Але "немає пророків у своїй вітчизні", назвав одну главу Б.М.Малиновський і для його героя настали важкі дні. Тоді ця галузь вийшла на роздоріжжі і вирішувалося корінне для неї питання: як бути далі?
С.О.Лебедєв, В.М.Глушков та інші його прихильники пропонували на основі потужних можливостей Мінрадіопрому і в кооперації з англійською фірмою ІКЛ приступити до розробки власних машин четвертого покоління і зробити це швидше американців.
Але була й інша програма - повторення американської системи ІВМ-360.
Почалося неабияке і не в усьому наукове протистояння на найвищих рівнях. 26 січня 1967 року відбулося спільне засідання Комісії з обчислювальної техніки АН СРСР і Ради з обчислювальної техніки ДКНТ1 при Радміні СРСР. Головуючий В.М.Глушков був єдиним, хто заперечував проти використання американських схем. С.О.Лебедєва, його співробітників, що вели переговори з англійцями зам. міністра Радіопрома М.К.Суліма на засідання не запросили. Але вони все ж продовжували готувати з англійцями серйозні договірні документи. І це, вважає Б.М.Малиновський, могло дати хороший результат. А ІВМ, між тим, до співпраці з нами не прагнула, продаж її машин в СРСР була заборонена і покупка їх через треті руки йшла важко.
І потрібно було визначатися далі. Як водиться, призначено нову нараду.
Це була одна з тих подій, коли вирішуються долі не тільки інженерно-технічних проблем, але і долі цілих галузей, напрямів і, само собою людей, що стоять за ними. 18 грудня 1968 року в Мінрадіопромі зібралися міністр Калмиков, академіки Келдиш, Лебедєв, Дородніцин, заступник голови Держплану Раковський, вчені, керівники, фахівці.
Доповідав заступник міністра Сулим. Він був прихильником співпраці з ІКЛ. Директор Науково-дослідного центру електронно-обчислювальної техніки Крутовських представляв іншу концепцію. Центр цей був основним конкурентом лебедєвського інституту, наспіх створений, стверджує книга, в перший час не мав хороших фахівців і змушений був стати на шлях копіювання того, що з'явилося за кордоном.
За другу пропозицію (з ІВМ-360) висловилися Калмиков, президент АН СРСР Келдиш. Доводи Лебедєва, Дородніцина, Суліма не мали впливу на високий аеропаг: "Переорієнтовуватися на ІКЛ не будемо", - підсумував міністр.
Через деякий час колегія Мінрадіопрому затвердила варіант з ІВМ.
Прямо на засіданні колегії заступник міністра М.К.Сулім заявив про відхід з посади. З Центру звільнився заступник генерального конструктора Б.І.Рамеєв - автор першого в країні проекту ЕОМ, великий фахівець, один з лебедєвських сподвижників.
Сергій Олексійович лежав із запаленням легенів, але встав з ліжка. Героя Соціалістичної Праці, лауреата всяких премій і кавалера багатьох орденів міністр не прийняв; "Мабуть, - підсумовує інтелігент, що пройшов війну, - було соромно дивитися йому в очі". Думаю, Борис Миколайович помиляється, все було простіше. Переправлений з першої приймальні до якогось заму, С.О.Лебедєв нічого не добився.
Це стало фактичною смертю геніального вченого, а клінічна, після довгої хвороби з врученням до 70-річчя чергового ордена, настала пізніше - в 1974 році. "Для командно-адміністративної системи, що набирала силу такі люди ставали прикрою перешкодою на шляху бездумно прийнятих рішень", - підводить гіркий підсумок автор книги.
Поховали С.О.Лебедєва, звичайно, на Новодівичому, а Інституту точної механіки та обчислювальної техніки присвоїли його ім'я.
У Києві ж роботи по ЕОМ тривали, тут досягли значних результатів, але це пов'язано з іншою людиною - В.М.Глушковим, і це вже особлива тема і окрема книга Бориса Миколайовича Малиновського із задуманої їм і яка наполегливо втілюється історія обчислювальної техніки в особах.