"Документальна трилогія" Борис Малиновський Пам'ятники нашої молодостi Друзi, яких я не побачу Очима ветерана ТОВ "Видавництво "Горобець", 2011. -336стор: 90 іл. ISBN 978-966-2377-19-4. © Б.М.Малиновський, 2011 Пам'яті покоління двадцятилітніх, велика частина яких залишилася на полях битв Великої Вітчизняної війни, а решта віддала свою молодість відновленню і подальшому розвитку країни, 50-річчя створення першої в Радянському Союзі управляючої машини широкого призначення "Дніпро", що поклала початок промислового виробництва комп'ютерів в Україні, присвячую

Замість передмови

"За Дніпро німців вигнали. Значить війна скоро закінчиться. Ти чим, Борис, після війни будеш займатися?"¹ Фронтовий друг, який задав мені питання - чим я займуся після війни - не отримав відповіді. Два снаряди, - один за другим, - розірвалися поблизу, скинули нас в окоп, на край якого ми тільки що присіли.

І в цей раз і потім, в інші військові роки, доля щадила мене, немов хотіла все-таки дочекатися відповіді. Судячи з питання, ми обидва вже були впевнені в нашій перемозі. Але війна ще не скінчилася і попереду могли бути і поранення і смерті. Так і сталося:

15 грудня 1943 року загинув мій брат, командир танка Т-34 Лев Миколайович Малиновський. Йому було 24 роки. Мені 22. Старший брат в дитинстві завжди був моїм надійним захисником в сварках, що траплялися. Так і тут - танки йшли попереду...

Тоді подумалося - краще б загинув я. Доля обрала брата.

Питання фронтового товариша було поставлено мені в кінці жовтня 1943 року. Наша дивізія², що пройшла перед цим найжорстокіше випробування в кривавих боях на Курській дузі, успішно форсувала Дніпро, брала участь у визволенні Білорусії, Латвії та опинилася... в Фінляндії, яка капітулювала.

З того часу пройшло чимало років.

Наближається моє 90-річчя (24 серпня 2011 року). На питання фронтового друга я давно відповів, не словами, а ділом. 50 років тому - 9 грудня 1961 року в Україні вперше було розпочато серійне виробництво комп'ютерів. Первістком українського комп'ютеробудування став комп'ютер, який отримав назву "Дніпро", появі якого я віддав кращі роки життя. Трирічну напружену працю великого колективу молодих співробітників ОЦ АН УРСР³, який працював зі мною, більшість яких тільки що закінчили інститути і технікуми, президент НАНУ Б.Є.Патон назвав "Героїчної епопеєю".

Спочатку, при "народженні", комп'ютер "Дніпро" мав назву "Упрапвляюча машина широкого призначення", а якщо використовувати перші букви слів - УМШП. "Дніпро" став першим в Радянському Союзі Управляючим комп'ютером широкого призначення і використовувався в самих різних, піонерських на той час, управляючих системах.

Назва "Дніпро", запозичене у могутньої ріки, що протікає через всю Україну і широко розливається під час повені, виправдало себе - комп'ютери "Дніпро" були випущені в великій кількості в 60-ті роки минулого століття і використовувалися для створення сотень управляючих систем різного призначення в усьому Радянському Союзі, в тому числі в Україні, в інших республіках Союзу і навіть за кордоном, а найбільше в Російській Федерації. Створити таку машину було далеко не просто. Але, як і на війні, мене і моїх соратників виручила молодість, для якої, кажуть, немає неможливого. До того ж прищеплений війною принцип - "можеш чи ні, але повинен" - довго зберігався ще й в післявоєнні роки і зобов'язував працювати "по фронтовому".

У той час (1957-1962 рр.) я був заступником директора з наукової частини Обчислювального центру АН УРСР, директором якого був В.М.Глушков⁴. Саме тоді створювалася і отримала всесоюзне визнання УМШП "Дніпро". Віктор Михайлович був молодший за мене рівно на два роки. Тоді йому йшов тридцять четвертий рік. Більшості співробітників ОЦ АН УРСР - 25-30 років.

Крім "Дніпра", пізніше, коли я близько 20 років був керівником Відділення кібернетичної техніки і Відділу управляючих машин в Інституті кібернетики АН УРСР⁵, було виконано багато інших досліджень, в тому числі зі створення нових засобів комп'ютерної та кібернетичної техніки, їх застосування, по розробці теоретичних основ їх проектування та ін., але для мене найбільш пам'ятними і дорогими залишаться події, пов'язані зі створенням "Дніпра", з самовідданою працею молодих учасників роботи.

Загальний багаторічний внесок в комп'ютерну науку і техніку керованого мною Відділення⁶ кібернетичної техніки (шість відділів, близько 500 співробітників), був досить вагомий. Про це говорять реальні результати роботи Відділення , в тому числі розробка "Дніпра", їх висока оцінка дирекцією Інституту, одержувані співробітниками Відділення наукові звання, урядові та академічні нагороди, опубліковані книги. Ці роки чудові і тим, що я познайомився з багатьма вченими - піонерами обчислювальної техніки в Радянському Союзі і за кордоном, що дуже допомогло мені в подальшій діяльності.

У мене зберігаються десятки книг з комп'ютерної науки і техніки, подаровані мені при зустрічах і заочно відомими вченими як вітчизняними, так і зарубіжними. Не буду називати їхні прізвища - вони досить відомі. І все ж не можу не згадати Дмитра Олександровича Поспєлова - висхідну зірку в області теорії штучного інтелекту, чия подальша творчість трагічно ускладнила автомобільна аварія. Як дорогу реліквію зберігаю його книгу "Знак Водолія" - збірник дивовижних, що базуються на історичних фактах, але все ж фантастичних оповіданнях. Цю книгу він подарував мені з написом

Запам'яталися мені і дві зустрічі з Морісом Уілксом - творцем першого в світі комп'ютера з програмою, що зберігається в пам'яті (ЕДСАК, Великобританія, 1949 р.). Перша відбулася в Києві в 1998 р. на організованому мною Міжнародному симпозіумі "Комп'ютери в Європі. Минуле, сьогодення, майбутнє". Друга в Кембриджі, де я мав честь вручити вченому зі світовим ім'ям, за дорученням Президента НАНУ Б.Є.Патона, Почесний диплом доктора НАН України. Про багатьох інших вчених розказано в моїх книгах [1÷7].

Коли настав пенсійний вік, я вирішив зайнятися історією становлення, яке відбувалося на моїх очах, вітчизняного комп'ютеробудування. Мені вдалося своєчасно втілити в книги події того часу, розповісти і про тих кого вже немає і про живих піонерів комп'ютеробудування, їх творчі здобутки.

А перед усім цим були шість років служби в армії, з них чотири роки війни. Тисяча днів і ночей з них, проведених на полях битв, де майже щодня, що-небудь моторошно свистіло або вибухало, ранячи і вбиваючи людей, змушували бути гранично зібраними, готовим до будь-яких несподіванок. Нервове напруження, що виникає виліковує без ліків всі звичайні хвороби, породжувало іноді надлюдські фізичні можливості, за що також доводилося розплачуватися. Плюс два поранення. Після війни все це не могло не позначитися негативно на мені, колись, при призові в армію, визнаного "придатним в усі роди військ".

Взимку 1945 року, коли 55-я Червонопрапорна Мозирська стрілецька дивізія, в артилерійському полку якій я провів більшу частину війни, була перетворена в Першу дивізію морської піхоти і опинилася в Фінляндії, яка капітулювала, на півострові Порккала-Удд, я втретє потрапив в госпіталь, цього разу не через поранення - у мене, 24-х річного, стало боліти серце, - ніби щось гостре встромляє під ліву лопатку при швидкій ходьбі, міг пересуватися тільки з зупинками або на коні. У медсанбаті дивізії сказали - у Вас міокардит, важка хвороба серця.

Дивізія була в складі діючої армії, але військових дій на Порккала-Удд не було, і мене направили в прекрасний госпіталь Балтійського військово-морського флоту, який перебував на півострові. Лікуючий лікар спочатку звернув увагу не на моє серце, а намагався зміцнити мою нервову систему - призначив душ, гальванічні комірці. При виписці сказав:

- Забудьте про серце! Треба лікувати не його, а нервову систему! Але і з Вашими нервами жити можна! Але "дубом" Ви ніколи не будете!

Його слова виявилися пророчими - серце якимось дивом, незважаючи на два інфаркти, ще забезпечує моє існування. Але, що стосується нервів, то я таки "дубом" не став, навпаки, занадто часто і не завжди спокійно сприймав і сприймаю повсякденні події і турботи.

І все ж, незважаючи на роки і хвороби вирішив написати ще одну книгу - до 50-річчя створення і запуску в серійне виробництво УМШП "Дніпро".

У 1964 і 1965 роках робота по створенню і застосуванню її в перших управляючих системах промислового та спеціального призначення представлялася до Ленінської премії, але її не отримала. Я вважав своїм обов'язком в якійсь мірі не так реабілітувати машину і колектив її творців, - це вже не мало сенсу, - скільки просто викласти реальну історію створення, застосування і висунення на Ленінську премію УМШП "Дніпро", підтверджену збереженими документами. Вважаю, що навряд чи хто інший міг би відновити і зібрати напівзабуті події і документи цього "героїчного періоду" (слова В.М.Глушкова). На щастя, мій "кабінетно-домашній" архів, дозволив підібрати майже всі необхідні документи. (В архіві Інституту кібернетики їх не виявилося).

Складніша ситуація склалася з самої УМШП.

В Україні зараз не залишилося жодного "Дніпра"... Незважаючи на всі мої старання, знайти і зберегти хоча б один екземпляр не вдалося. Сорок років тому така можливість ще була. Дирекція Інституту кібернетики (тоді йшов 1970 рік) виділила для розміщення списаного за непридатністю "Дніпра", підвальне, без будь-якої охорони, приміщення. Музею для зберігання історично важливих експонатів в галузі інформатики не було. Через кілька років машину розтягнули "по шматочках", використовуючи її як джерело дорогоцінних металів, дефіцитних електронних елементів і т.п. Під час однієї з моїх тривалих поїздок вона просто зникла. Оскільки машина була заздалегідь "списана" як непридатна до використання, ніхто на це не звернув уваги. Я займався вже іншими справами і не вжив жодних заходів, щоб знайти машину. Лише пізніше зрозумів, наскільки це велика втрата для мене, колективу розробників, а в принципі, для вітчизняної науки і техніки.

Тільки через 30 років в Києві було створено Державний політехнічний музей при Національному технічному університеті України "Київський політехнічний інститут". Знаючи, що жодного "Дніпра" в Україні немає, я спробував дістати його через Московський Державний політехнічний музей.

З 500 випущених Київським "Електронмаш" машин "Дніпро" в Україні використовувалися лише кілька десятків, решта - майже півтисячі знайшли застосування в Російській федерації. Одиниці - в республіках Радянського Союзу і за кордоном. Так що для росіян комп'ютер "Дніпро" став "своїм", добре відомим і високо оціненим.

Московський Державний політехнічний музей, без всякої моєї участі, в 70-х роках минулого століття придбав два комп'ютери "Дніпро". До цього вони багато років використовувалися в двох московських організаціях, але при заміні на нову техніку їх вирішили відправити на заслужений спокій в музей. Один став експонатом музею, другий зберігався в запаснику.

Протягом ряду років, коли я став займатися історією комп'ютерної науки і техніки, я скільки міг допомагав музею, передавав мої книги, телефільми та інші матеріали для його експозицій, пов'язаних з обчислювальною технікою. Кілька разів в ці роки музей звертався до мене з проханням передати основні документи про створення і застосування "Дніпра" і про мене, як головного конструктора "Дніпра". Я постійно відкладав виконання прохання, в тому числі тому, що за давністю подій "відкопати" в безлічі "паперів" в моєму "кабінетно-домашньому" архіві необхідні документи було не так просто. До речі, другою причиною підготовки книги стало і бажання, в кінці кінців, виконати прохання музею. (Я все-таки виконав його!) А зараз - про долю другого збереженого примірника комп'ютера "Дніпро".

Десь в 1970 році мене потягнуло в рідні місця, і я з сім'єю, на "Волзі", що з'явилася у мене побував в містах "Золотого кільця", а потім вирішив відвідати селище Лух, де я народився. За минулі чотири десятки років все, звичайно, змінилося. Лух запам'ятався товстим шаром пилу, що лежав на дорозі, що проходить через центр містечка. Ніяких емоцій від його відвідин я не відчув, хотілося швидше виїхати і позбутися від пилу, який проникав всюди. Село Вознесіння, де жили колись мої дідусь і бабуся, і обрадувало і засмутило - багато з первозданної природи, що оточувала його, збереглося, але красива церква була в роки війни розібрана по цеглинці на фундаменти будинків, печі та інше. Місто Родники, де я навчався в початковій школі, запам'яталося вулицями, на яких для дорожніх покриттів замість асфальту використовували шлак, що було дуже незручно для машин і пішоходів.

Напевно, цими враженнями від рідних місць я б і обмежився. І все ж не дарма кажуть: "Випадок малоймовірний, але щедрий". І він стався. У 1999 році, коли я став готувати книгу про Бориса Євгеновича Патона, в Президії Академії мені показали зібрані за багато років фотографії, зняті під час численних поїздок президента по Україні та за кордоном і надіслані йому після повернення. Взявши перший конверт, я побачив на ньому зворотну адресу, де було вказано... Лух! У листі, адресованому Б.Є.Патону, говорилося, що надсилаються знімки, які були зроблені під час відвідування Луха делегацією науковців, яка приїхала з Іванова, де проходило ювілейне зібрання Російської та Української академій наук, присвячене 100-річчю від дня народження винахідника дугового зварювання Миколи Миколайовича Бенардоса, який довгий час жив в родовому маєтку його матері поблизу Луха. Делегація учасників ювілейного зібрання, в яку входили президенти АН СРСР О.П.Александров і АН УРСР Б.Є.Патон і ряд інших відомих вчених, приїхали в Лух на відкриття музею імені М.М.Бенардоса і встановленого в селищі Лух пам'ятника основоположнику дугового зварювання. Там і були зроблені ці фотографії. На жаль, в конверті ніяких знімків не виявилося. Я послав лист в Лух з проханням надіслати фотографії і з нетерпінням чекав відповіді. Автором знімків виявився вчитель інформатики однієї зі лухських шкіл Юрій Михайлович Фокін. Він надіслав фотографії, розповів про створений в селищі Лух музей імені М.М.Бенардоса і про те, як перетворився Лух при підготовці до 100 річчя М.М.Бенардоса: дороги в містечку були заасфальтовані, побудоване прекрасне шосе, що з'єднало Лух з Івановом, багато будинків відремонтовані. У свою чергу, я надіслав йому (і для шкільної бібліотеки) кілька книг "Історія обчислювальної техніки в особах".

Велику лепту в створення музею вніс співробітник Інституту електрозварювання ім. Є.О.Патона НАН України Олександр Миколайович Корнієнко.

На цьому все б і закінчилося, якби стараннями О.М.Корнієнко в селищі Лух, а точніше в музеї ім. М.М.Бенардоса не дізналися б про свого земляка.

Керівництво музею М.М.Бенардоса звернулося в Московський Державний політехнічний музей з проханням передати наявний у них другий екземпляр УМШП "Дніпро" у Лух. Для маленького містечка здалося престижним зберегти пам'ять про уродженця Луха, єдиного на містечко вченого в області комп'ютерної науки і техніки і незвичайної управляючої машини "Дніпро".

Ось і вийшло, що почавши багато років тому рух в селищі Лух, "колесо" мого життя, пройшовши малопомітними дорогами дитинства і юності, прокотилося заповненими смертями дорогами війни, півстоліття котилося все далі і далі по кам'янистих стежках науки, маючи вже серйозні поломки, не знаючи чим все це закінчиться. Нарешті доля зробила вибір, зупинившись на краєзнавчому музеї імені М.М.Бенардоса в селищі Лух, який вирішив зберегти пам'ять про свого земляка. А щоб закріпити цей вибір остаточно, музей привіз в Лух і встановив в музеї УМШП "Дніпро". Я сердечно дякую директору музею Галині Іванівні Ширшовій за увагу, проявлену до свого земляка.

Чому ж УМШП "Дніпро" з'явилася в селищі Лух, а не в Києві на своїй історичній батьківщині?

Московський Державний політехнічний музей, маючи два екземпляри цієї машини і з огляду на мою велику допомогу в роботі музею, погодився передати до Києва один екземпляр УМШП "Дніпро", про що я відразу ж сповістив київський музей. Моя пропозиція була прийнята з ентузіазмом, але на цьому все закінчилося, а, точніше, три роки робилися слабкі спроби переправити машину до Києва. Виявилося, що на це немає коштів, і багато інших причин.

Коли музей імені М.М.Бенардоса захотів привезти УМШП "Дніпро" в Лух, я подзвонив про це директору київського музею Леоніду Олександровичу Гриффину і запитав, як мені поступити.

- Нехай вони беруть машину, ми не зуміли це зробити раніше, не зуміємо і зараз. - Такою була відповідь.

З тих пір другий примірник УМШП "Дніпро" вже не зберігається в запаснику Державного політехнічного музею в Москві, а став експонатом в Краєзнавчому музеї імені М.М.Бенардоса в селищі Лух. На прохання музею до нього додалися мої книги з історії розвитку комп'ютерної науки і техніки, книги про мою участь у Великій Вітчизняній війні, копія мого листа канцлеру Німеччини Колю в зв'язку з 50-річчям нападу гітлерівців на Радянський Союз (я послав йому свою книгу "Участь свою не вибирали", видану до цієї дати) і копія його відповіді до мене. Сподіваюся, що в музеї з'явиться і ця нова, задумана мною книга. Такий поворот подій для мене став буквально символічним - "колесо" мого життя докотилося до місця, де колись батько засмучено сказав моїй мамі: "Ну, ось, народився ще один хлопчик". Батько мав підставу сказати ці слова - я був третім сином. Але вийшло так, що старший син не дожив до двох років, наступний був убитий на війні, а сестра, яка народилася після мене загинула в 32 роки через помилковий діагноз лікаря.

Важкі удари долі, що випали на долю батька і матері не були винятком. Майже кожна сім'я того часу зазнала подібних втрат.

У мене, крім трьох уже дорослих дітей, ростуть п'ять славних онуків і є три правнука і правнучка. Родове дерево, на якому безжально були обрубані основні гілки, все ж зазеленіло.

Видання книги дає також можливість відзначити деякі неточності і помилки в ряді публікацій про "Дніпро". Наприклад, він створювався силами, практично, всіх технічних відділів Обчислювального центру АН УРСР (Інституту кібернетики ще не було) і став першим вітчизняним управляючим комп'ютером широкого призначення, першим комп'ютером ІІ-го покоління в Україні, з його появою почалося серійне виробництво комп'ютерів в Україні. Проте, в ряді публікацій розробку "Дніпра" пов'язують з Інститутом кібернетики. Комп'ютер "Промінь", попередник серії комп'ютерів "МИР", переданий в серійне виробництво в 1963 році, в них виявляється розробленим раніше "Дніпра". Комп'ютери "Дніпро" і "Дніпро-2" приймаються за сімейство з двох машин "Дніпро". Але це зовсім різні машини - за задумом, елементній базі, призначенням та ін. До речі, комп'ютер "Дніпро-1" про який іноді згадують, це просто "Дніпро".

Про мою роль в створенні, передачі в серійне виробництво і в подальших застосуваннях "Дніпра" найточніше висловився Віктор Михайлович Глушков. Коли в 1964 році в Московському видавництві "Машгиз" готувалася публікація моєї книги "Цифрові управляючі машини та автоматизація виробництва", в якій було підсумовано результати моєї роботи, пов'язаної зі створенням і застосуванням "Дніпра", він на прохання видавництва, написав рецензію на неї.

Два фрагменти - перші і останні абзаци рецензії - я вирішив помістити тут, оскільки в них дається оцінка книги і показана моя роль у створенні УМШП "Дніпро".

Друга оцінка ролі обох висловлена у виступі В.М.Глушкова на захисті моєї докторської дисертації.

Сам Віктор Михайлович, не шкодуючи себе, буквально вдень і вночі всі три роки, повністю віддані мною "Дніпру", готував свою фундаментальну монографію "Теорія цифрових автоматів". Пам'ятаю, перед новим 1960-м роком Віктор Михайлович, повернувшись з Москви, де зустрічався зі своїм колишнім керівником по докторській дисертації А.Г.Курошем, дуже здивував мене, запропонувавши стати - директором замість нього:

- Курош сказав, що я розкидаюся, замість того, щоб зосередитися на одному науковому напрямку, де я дійсно можу багато зробити. Але для цього мені треба звільнитися від організаційних питань і весь вільний час присвячувати роботі...

Я відповів, що не можу прийняти цю пропозицію, але всю організаційну роботу візьму на себе і не буду відволікати справами по "Дніпру". Своє слово я дотримав.

Нагадаємо, що першими віхами на шляху становлення українського комп'ютеробудування стали раніше створені унікальні лампові комп'ютери першого покоління: перша в континентальній Європі Мала електронна лічильна машина МЕЛМ (головний конструктор С.О.Лебедєв), перший в Європі векторний процесор - спеціалізована електронна лічильна машина "СЭСМ" (головний конструктор З.Л.Рабинович), універсальна асинхронна електронна обчислювальна машина "Київ" (головний конструктор Л.Н.Дашевський), створені в одному екземплярі ("Київ" у двох).

Поява УМШП "Дніпро" стало важливим етапом в становленні українського комп'ютеробудування - відбувся перехід від створення одиничних унікальних екземплярів до серійного виробництва - масового випуску комп'ютерної техніки. Для цього потрібен був завод, а не науково-дослідна лабораторія. Розробка УМШП "Дніпро" і освоєння заводом технології його виробництва зажадали від мене, керованого мною колективу і заводчан величезних зусиль, про що свідчать слова В.М.Глушкова та багато документів, які мені вдалося зібрати, готуючи книгу. Символічним підсумком героїчної епопеї - трирічного комплексу робіт по створенню і запуску в серію "Дніпра", стала одна з перших машин "Дніпро", що зберігається в Московському Державному політехнічному музеї, визнана Пам'ятником вітчизняної науки і техніки І-ої категорії, про що говорить сертифікат, що додається нижче.

Завершуючи все сказане, хотів би повторити, що основною метою трилогії ставилося документальне відтворення епопеї створення УМШП "Дніпро" і ряду наступних за нею розробок.

Дві інші частини трилогії підготовлені, в основному, з використанням матеріалів з написаних раніше моїх книг [8,9].

Трилогія почалася і закінчується згадкою подій, пов'язаних з війною. Це відбилося і на ілюстраціях до книги.